Віталій Квітка

письменник

Історіє, яка ти? Культуро, ти де?

мнения

18 Апреля 2018, 10:06

.jpg_65

Якось так склалося "історично": в різних помешканнях, де жилось, у розмаїтих папочках, шухлядках та коробочках, куди складалось, я завжди зберігав пам’ятні деталі.

Листи від коханих і не вислані послання до близьких, футбольні програмки кінця вісімдесятих, старі фотоальбоми, посвідчення громадянина України на факсовому папері №... (один із перших), видане на Майдані під час Революції на граніті (задовго до поняття офіційної державності України, вкрай небезпечне для тодішньої долі, якби дорогою з Майдану мене зупинив агент КҐБ), сірники (їх залишилося 14 штук) 1974 року випуску тощо.

Дрібнички, що здатні про щось розповісти чи навіювати спогади – про епохи, людей, про погляди, надії та плани.

Самий сьогодні найцінніший із них — мій перший "офіційний" документ: то був не паспорт серпасто-молоткастий, а членське посвідчення в Українському товаристві з охорони пам`ятників історії та культури. Воно — перша моя гордість, реальна справа в суспільстві, що цілком відповідала і все ще відповідає всім моїм чеснотним намірам вчора, завтра, сьогодні.

Охороняти історію і культуру (звичайно, тепер у кожного з нас свої "гібридні" уявлення і про перше, і про друге) — зовсім не суперечить ні роботі, ні родинним, ні решті громадянських обов`язків. Для багатьох це хобі, але воно, коли зізнатися щиро, стало нашою другою професією: відтворювати, узгоджувати з іншими, шукати по нетрях комбатантських та партизанських стежок і зрештою впроваджувати в розуміння отточуючим 21 сторіччя всі ці дрібниці, історії та культури.

Міжнародне свято, яке стало відзначатися з 18 квітня 1984 року, День пам’яток історії та культури, – колись, у моєму дитинстві, чи не "наймодніше" зі свят, нині ж, здається, зійшло на пси.

Тим більше, за останні чотири роки: історія, схоже, розколола нас як мінімум навпіл, так само — і культура.

Пам’ятки історії та культури України залишаються, – адже живучи подіями, ми живемо просто всередині них, великих і малих пам`яток. Просто і трактування їхніх дланей та чол є надзвичайно різноманітними. Ми уже є не тільки колискою Русі чи стиком культур східних і західних слов’ян. Ми — стик культур, зіткнення і плацдарм цього культурного протиборства — Європи й Азії. Ми стали символом чергового витку історії, її зіткнення в самій собі.

Києво-Печерська лавра, найзнаменитіша і найпопулярніша визначна пам’ятка Києва, один із найдавніших монастирів на території Русі, заснована у 1051 році за заступництва Великого князя київського Ярослава Мудрого монахом Антонієм Печерським з міста Любеча — уже більш ніж пам`ятка, більш ніж релігія, понадідеологія. Середньовічні церкви, дзвіниці, каплиці, стародавні чернечі келії, залишки старовинних воріт і укріплень, комплекси підземних печер, де покояться мощі численних святих і просто відомих особистостей, мури, до яких прихилялися чоловіки й жінки минулого — яблуко пристрасних дискусій, в тому числі політологічних та ідеологічних. Навіть шматки нинішньої бруківки нині не такі довгожителі, як їхні історичні пращури та прототипи: часом від революції до революції. Видлубані на потребу дня і свободи, як простерта долоня, летять вони вперед — вказуючи шлях, не даючи забути, що історія — штука лінійно-векторальна.

Ідеологічно невідповідний, в степах Одещини занедбано мавзолей Григорію Котовському — другий після Леніна забальзамований вождь епохи, яка так і не спромоглася на декларовану політичну вселюдськість та всесвітність, герой суто місцевий уже ніби й не герой. І дуже схоже, що, бандит і рекетир, він ним насправді ніколи і не був. Зник і сам "дєдушка" Ленін та тисячі пов`язаних з ним камінних брил, географічних назв, анекдотів і просто міфів.

Усі вони, на думку сьогоднішню, не витримали випробування часом. Охороняються й впроваджуються нові, доречно-сьогочасні ідеологічні пам`ятки, скульптури, факти і міфи. Але їхнього тисячолітнього майбутнього, як і долі попереднього соцреалізму, який із ментально-монументальної машини, що сорок років тому ладна була розчавити всіх і вся, навіть планету Земля, уже не гарантує ніхто. Може, те, що здається нам сьогодні історичним одкровенням, із часом перетвориться на вузькомереживний інтернет-міф. Історія і її сусідка культура потребують випробування менталітетом, не тільки часом.

Ніхто не зна, як довго шануватимемо ми постмодерн, який витяг на світло паралельну залюбленість сучасника у колись системно неспівставні готику, бароко, попсу, ампір чи елементарний міщанський лубок або хуторянську шароварщину.

Нинішня історія, яку ми покликані охороняти, гнучка, як змія, гумова підошва або алюміній. Вона визнає все, крім крайнощів. Теперішня культура приймає, обожнює й всотує навіть їх — діаметральні протилежності. За винятком хіба остогидло-ностальгійного комунізму, який виродився в жадання повернення до ковбаси за 2 крб 20 коп. До речі, пригадую цей раритет, який, на жаль, не вдалося зберегти в численних коробочках, скриньках і сейфах дотепер. Якраз таку ковбасу, працюючи вантажником райгастрономторгу Подільського р-ну Києва, я і розвантажував щоранку. Шалено смачна, дешева, запашна і корисна ковбаса! За єдиним винятком, ніби навмисно для її нинішніх ностальджі-адептів: свіжою ковбаса в 2 крб 20 коп. залишалася перші кілька ранкових годин, під вечір же, укриваючись зеленим інеєм легкої цвілі, нагадувала вона морські істоти з романів Лавкрафта...

День пам’яток історії та культури відзначається в Україні, згідно з Указом президента № 1062/99 від 23 серпня 1999 року, щорічно 18 квітня. Із 1983 року ЮНЕСКО також уфондовано і Міжнародний день пам’ятників та історичних місць. Дуже правильні, доречні і дотепні свята: по ставленню до пам`яток (та й до того, що властиво за такі вважати) історії та культури повік-віку ми маємо можливість рівняти чи скособочувати всі та будь-які наші ментальні пріоритети. Історіє, яка ти? Культуро, ти де? Можна запитувати в себе й наших культурно-політичних еліт вже зараз. Не авторитети збоку — міністерські, парламентські, спілчансько-письменницькі, – проте кожен із нас персонально може вирішити для себе, хто українській історії та культурі "вурдалак", а хто – бовван. Можливо, прискіпливе колекціювання теперішніх щоденних артефактів історії (і паралельне їх обмірковування), дозволить нам уникнути деяких прикрих помилок у розбудові держави й у внутрішньодержавному співмешканні одного з одним. Особливо, помилок кривавих, невідворотніх, зайвих, прикрих та трагічно нелюдяних

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...