Віталій Квітка

письменник

Свідок (смерть у березні)

мнения

4 Марта 2018, 16:24

Сьогодні мина 13 років з дня вбивства Юрія Кравченка (5 березня 1951, Олександрія — 4 березня 2005), екс-міністра внутрішніх справ України (1995–2001), генерала внутрішньої служби України...

 

Тим, хто дивився з іншого берега, всі вони здавалися схожими на сарану. Але кількох полковників і їхнього генерала, які знали, що на цій, розчищеній ними землі, більше не буває сарани, важко було обдурити.

Знаючи, яка тут пустеля панує насправді, в теперішній весняний мороз вони здогадувалися про єдину здобич, на яку полюють ці чорні цятки, розкидані по дзеркалу Дніпра.

Відірвавшись від, тенісу найзахоплюючішого в світі зайняття, одразу після блискавичного удару на вильот, генерал, ніби римський штандарт здійнявши догори ракетку і мовби натякаючи на свої широкі груди якомусь невидимому стрільцю, що царює над рибалками у повітрі, закричав:

- Я тут, ось він я! І я вас не боюся!

Цієї миті він був схожий на хлопчика, що, попри заборону, запаливши сірника і обпікши пальчик, переживає перший, але не останній у своєму житті кураж зближення зі страшною таємницею. Яка, так і не перебігши дороги його життю, починала робити з дитини мужчину, але водночас, як обрій, ставала усе запаморочливішою, заплутанішою і дальшою.

Чорні та кольору охри тіні сарани на ріці навіть не поворухнулися. Здавалося, що не тільки генеральський голос, але навіть небо, аби йому забаглося цієї миті звалитися просто на плечі їхніх кожухів, усередині яких щось тисло в груди, не змогли б відволікти їх від оцього останнього полювання на найзапашнішу рибу березня.

Завтра сніг і крига, можливо, почнуть зливатися в одну симфонію. І тому те, що їм належить зробити сьогодні, а можливо вночі чи під ранок, переповнюючи сенс їх беззмістовного на перший погляд життя, єдиним наміром якого було принести ордени риб`ячих тельбухів, аби прогодувати ними власні сім`ї – о це було таким важливим, що не морозу зараз заціплювати їхні вуста. І не недопалкам "Мальборо" заспокоювати потім їхні душі, коли вони, завбачивши першу ж крихку плівку будь-якої із замерзлих рік численних приток Дніпра свого життя, пригадуватимуть це сидіння на Каялі вже нуртуючої Великої Ріки.

Загроза була реальною: Дніпро вже почав прокидатися і тому, зучора готуючись на останню в сезоні рибалку, деякі з них особливо палко обіймали своїх лад. Інші таємно робили потрійний перехрест, промовляючи беззвучне "пробач". А зовсім інші тільки голосно лаялися, картаючи високе начальство погоди за те, що така рибалка відбувається так пізно і в таких небезпечних умовах.

Уже прибувши на означене місце і побачивши своїх побратимів, що встелили кількасотметровий шмат дніпровської криги і краєм вуха відчуваючи її поскрипування, вони тільки зараз пересвідчилися, яку небезпечну професію обрали.

- Не піймали жодної рибини. У деяких немає наживки. Я бачив двох, які забули ліску, -  беручи ракетку до рук і збираючись зіграти партію зі своїм генералом, промовив полковник, в якого над самим лобом, як у Волохана з дитячого оповідання, звисало кошлате пасмо сивини. Він і справді був схожий на красивого коня, гриву якого хоч-не-хоч помічають усі перехожі. Подумки ще раз порівнявши вчорашнього підлеглого з ним, тим вірним конем, генерал промовив черговий із жартів, після чого зігнув коліна і нахилив тулуб, як пантера готуючись до прийому подачі.

Увечорі в бані, змітаючи один із одного віниками денний пил приватного корту, що як крейсер у скелю, врізався в Дніпро своїм вічнозеленим штучним виступом, учорашні воїни, а сьогоднішні пенсіонери, ще раз поглузували з отієї півсотні недолугих рибалок, що, пропустивши сезон полювання, досхочу натремтівшись на самій середині Дніпра, так нічого і не вполювали. Полковник, що ходив спитати цю людську сарану про удачу на полюванні, раптом пригадав, що в мішках кількох із них під брезентом спочивали горбики рушниць. І тоді всі вони ще раз голосно засміялися, натякаючи на кричущий непрофесіоналізм цих убивць риби. І, вражені їх дилетантизмом, згадували про качок, які ще не повернулися з теплих країв і яких тому не можна було розстріляти.

***

Цифра 5.99 змінилася на таймері-будильнику такою ж зеленою шісткою. І тоді, разом із перевернутою безкінечністю її двох нулів, пролунав сигнал про вставання, що був Тарасовим супутником майже все життя.

Генерал, обдавши жагучим цілунком очі своєї вродливої дружини, що услід йому почала прокидатися, зіскочив із подружнього ложа так хвацько, неначе завтра йому виповниться не п’ятдесят чотири, а тільки чотирнадцять. На мить навіть чомусь захотілося, щоб, як отоді мама й усі сусідські хлопчаки, сьогодні його називали Тарасиком.

Але він прогнав від себе цю неможливу думку про дитинство, в якому його мама була ще живою, і де, підкравшись справа ззаду до її плеча, він міг потім прихилити голову до самих її грудей, духмяних як вітчизна, заради якої замість матері тепер він жив. Злегка розім`явши і так пружні і готові до подальшого життя м`язи, він опустився у крісло і почав перегортати сторінки ранкових газет, а тоді, стиснувши пульт і відчувши дрібне як сутковий дощ тремтіння власних пальців, продовжив гортання інформації і на телевізійному дисплеї. І хоча нічого нового не було – всі навперейми повідомляли про головного свідка країни, який за власним бажанням з`явиться сьогодні до генеральної прокуратури давати свідчення, які глибиною свого пекла змусять замовкнути найбезсердечніших із цих шавок - не відраза через цю одноманітність журналістів і їхню неспроможність проводити розслідування та впорядковувати інформацію, а зовсім інше наповнило його. Надії на щось досі незнане. І на те, що завтра, у його день народження, все не тільки зміниться на краще, а й сповниться цього нового й невідомого досі сенсу. І тоді його губи, як гімнаст на турніку, потягнулися догори – у розслаблену і радісну дитячу усмішку.  

Усмішка ця співпала з появою дружини у проймі дверей. Спочатку таємним телепатичним підглядачем він сягнув за межі пагорбків, скритих під синявим дніпром бюсту від людського погляду подалі. Коли ж її халат гойднувся, злегка оголюючи стегно, він іще раз перепитав себе про те, про що запитувався уже не одне десятиліття. Хіба бувають щасливіші за нього люди? І кому у піднебесній поталанило з жінкою більше, ніж йому?

Коли її посмішка, слід від якої ще, здавалося, веселкою пломенів у повітрі, нарешті розчинилася у просторі, а двері душової почали зачинятися, як у пору юності ніби кличучи його туди за собою, він раптом пригадав красу дочок, яких видали нагора ці шахтарські стегна. І саме цієї миті задзвенів телефон.

- Да...Да...Да, – спокійним степлером голосу продовжував фіксувати він, паралельно оцінюючи почуте.

Генерал уперше в житті упіймав себе на навмисності й одночасній поспішності того, як він знімає тепер із плечиків спортивну куртку. І як неймовірно туго, довго й наднадійно зав`язуються шнурки на кросівках. Він ще раз і ще раз прокручував у голові щойно почуте, і, мабуть, був цієї миті схожий на водоплаваючу птаху, впійману сільцем через власну необережність. Або на орла, який знає, що крила розправити тепер важко, і який, змахнувши хоч одним із них, усе-таки шукає спосіб змінити ситуацію на свою користь.

Загроза була реальною. І тому, хоч сьогодні вперше у житті йому захотілося прикинутися найнезграбнішим і найвайлуватішим зі спортсменів в цілому світі, треба було діяти вкрай хутко.

Він знову пригадав дочок і ту єдину шахову партію, в якій не зміг обіграти суперника -  тому що той був ґросмейстером, і за ним стояла ціла армія фахівців і та тьма завчених напам`ять шахових дебютів, проти яких безсилі не тільки воля, а й розум. Шахи не теніс. Кожна поразка у шахах, вигаданих мудрим царем посеред пустелі, над якою кружляють зграї сарани, готові залишити гравців без обіду, життя і його сенсу, не випадкова.

Відчиняючи двері назовні, Тарас іще раз упіймав себе на думці про те, що, скільки б пісень не наслухався він посеред того широкого українського степу, скільки б не наспівав їх тихими вечорами на березі Інгульця дівчатам із чорнющими, як вороння, чи пахучими і жовтими, як свіжа солома, косами, найсолодша з мелодій, яку він чув у житті – пісня дощу, що лине зараз із душу, де потоки чистої води омивають найвродливіше з тіл, що коли б то не було існували у світі. І це тіло за дивним збігом обставин і через чудо, природу якого, на відміну від безлічі злочинів, які він розплутував із майстерністю і спритністю Шерлока Холмса, йому так збагнути і не вдалося, все життя належало тільки йому.

Генерал збагнув, які ордени і перемоги були насправді найголовнішими в битві його життя. Умить ока, він подумки поклав усі їх до ніг переможця. І відчув, що через це усвідомлення безсилості перед долею, яка, розкриваючи перед ним ворота земного раю, завжди готує ключі від маленьких дверей і печеру з незручними сходами, що ведуть у підземелля, ноги його під час проходження цих останніх метрів не такі вправні й тверді, як завше.

Ніби вимірюючи секунди, потрібні для того, щоб встигнути сотворити чудо – і ця стежка справді здавалася дивною і безкінечною, ніби чудо – він усе-таки пройшов у бік споруди, яку на його батьківщині називали кабицею.

У мить, коли перед ним мов із-під землі вигулькнули двоє з такою самою міцною і тренованою поставою, як і його, він ще раз пригадав тіло вбитої вурками матері і клятву про помсту. Її він частково встиг здійснити, помстившись кільком сотням убивць матерів – деяким, з насолодою упійманим посеред степів, зіскочивши з грабованої ними, а насправді повної автоматників фури, він сам приставляв палець пістолета до чола -  і змусивши тисячі замовників убивць братів і сестер, як мишей, закотитися до часу в свої нори.

Ковзнувши по обличчях гостей із мало прихованим презирством, він відзначив, що не знає жодного. Жестом запросив їх пройти і вставив ключ у двері. А, коли приходьки залишилися без руху, першим, схиливши голову, просунув її у пройму кабиці, зараз же відчувши несамовитий біль у спині і в м`язах рук. Як півень, якому вже відрубали голову, але який за інерцією ще повний сил, Тарас спритним рухом одразу повернувся на бійцівський майданчик.

Секунд сорок сліди боротьби видавали лише тупцювання людських ніг і рипи снігу, який ніяк не збирався розтанути і сьогодні, 4 березня. Тому, хто проходив би з того боку високого кам`яного паркану, який захищав підходи до генеральського замку, могло б здатися, що пес на прізвисько Варр робить щоденну ранкову зарядку, намагаючись переплигнути через паркан. І тільки почувши кілька слів, які, як пароль, змусили його ноги і руки вщухнути і припинити опір, генерал із покірливістю стриноженого батьком теляти перемістився всередину кабиці.

Возсідаючи у зручному як трон кріслі, яке він тепер висунув на саму середину, щоб краще бачити з нього своїх ранкових гостей, генерал пригадав учорашню розмову в бані. І водночас відчув насолоду від того, що друзів зараз не було поруч і не треба було шукати додаткових крісел.

Тому що пальці його тремтіли тепер як ніколи сильно – стола не було, і не було куди, як під час усіх його прижиттєвих банкетів, заховати цей тремтливий берест рук – поглядом він таки випитав у своїх останніх супутників паузу, під час якої двічі пересмикнув беретту.

Два патрони вилетіли з неї і повільно, неначе кораблі через безкінечний космос, почали наближатися до підлоги кабиці. Третій патрон допоміг пробити його власну нижню щелепу так, щоб не вмерти. Після цього генерал підійнявся. Ще раз вистрелив у голову, від чого голова луснула. А тоді з відчуттям виконаного обов`язку впав у крісло, акуратно поставив беретту поруч і дбайливо приставив її до бильця крісла. Так і не помітивши двох нестріляних патронів, що за цей час уже долітали до пилу підлоги.

А вони свідчили, що вбивць свідка, який так і не з`явився о дев`ятій біля стін генеральної прокуратури, було двоє.

Блідий, як сама смерть, вийшов із кабиці, в якій усе ще господарем становища був покійник, щойно призначений директор служби безпеки і турчин за національністю. На німе запитання його досі переляканих, які такими і залишаться, очей Павло, водій і особистий охоронець генерала, відпущений ним увечорі з якимось дивовижним і тільки генералам відомим передчуттям, подивився було на цього плішивого клерка з презирством. Але, по павзі, промовив:

-Ви самі все бачили. І тепер ви самі все знаєте. І взагалі, пощо вам свідки?.. Якби вони були потрібні, генерал неодмінно б залишив мене наніч.

Він повернувся і, забиваючи ногами в землю разом з ялиновим віттям, шматочки якого вкривали стежку, мабуть, ще з нового року, рештки ще недотоптаних ранкових слідів, рушив до хвіртки. Чи то не бажаючи, чи то переставши вже бути свідком.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...