Teenage Dream. Маленькі ментальні чудеса в Кропивницькому

Я цілковито переконаний: у житті не буває випадковостей.

Макс Кідрук, "Подорож на Пуп Землі"

Surprise surprise, the boys are home…

Marc Bolan, "Teenage Dream"

Кропивницький. Приблизно середина дня. Ні холодно ні парко. Поруч стрімко, мов локомотив, намагається пройти повз юнак – високий, худий, рівні, схожі на "арійські" риси обличчя, коротка акуратна зачіска, трішки заношені (а не ті, з гумкою внизу базарні за 1500 грн, які всучують цього літа всім) бриджі. Однак я встигаю на "перехоплення" і запитую, де в цьому місті 3D-кінотеатр.

Те, що я встиг, ледь повністю не перекривши шлях, нічого не дає: немов інопланетянин, якому байдуже до пересічних землян, прудконогий тінейджер просто пролітає повз мене. Однак сьогодні трапляється чудо: встигши пройти метрів зо шість, у його мозку раптом щось перемикається (мабуть, виникає якась дуже знайома приємна асоціація), він повертається до мене, ледь не отим знаним кроком Майкла Джексона, абсолютно доброзичливо і навіть з теплотою в голосі пояснює, де кінотеатр, а потім із виглядом, що в цій частині Всесвіту насправді щойно нічого не трапилося, раптом вистрілює в тільки його спринтерським сандаліям відомому напрямку. На задньому тлі, там, де щойно був юнак-мій гід, повільно з цигаркою в зубі пропливає якийсь чорнявий опецькуватий вусань.

Я посередині Україні. Тут навіть газети називаються штибу "Україна-Центр" тощо. І я вже приємно вражений: удруге за останні кілька воєнних років (й уперше це трапилося у місті, де мешкає понад 100 тисяч) молода людина нагло перервала власні справи і вирішила відповісти на вимоги чужого життєвого простору взаємністю. У ХХІ сторіччі  таке – щоб тінейджер заговорив із незнайомцем на вулиці чи то пак допоміг їй із адресою, відірвавшись на мить від власного приватного життя – це таки без перебільшення чудо. У Києві, наприклад, та й не тільки там, – годі шукати допомоги в тінейджерів: у кращому випадку в їхніх вухах – біруші, в гіршому – плей-аркуші. Не утні ні клаксони автівок ні крики про допомогу. Нічого Не Бачу і Нічого Не Чую, – коли хто-небудь звертається до тебе, краще від гріха подалі повернутися в бік віконниці метро чи просто зробити вигляд, що твої очі посоловіли і прохолодно-невидющим поглядом протнути оту занадто допитливу особу. Таким є приклад ґречності доби переважно віртуального буття. Власне, навіть не ґречності – а стильності цього буття. Якщо колись стильним уважалося – відчути і підсобити, в 90-ті – нахабно втрутитися й побити, сьогодні це – бачити, але "забити".

Пригадуються дев`яності роки, коли високим показником "глибини досвіду" тінейджера було його нанівець передчасно зморшкувате чоло. Зустрівши старшокласника з таким-от передчасно, мов перестиглий кавун, порепаним чолом де-небудь у Кривому Розі, на думку одразу спадали вечірні молодіжні ланцюги, кастети та вилазки до Московського поїзда зі змітанням знічев`я москвичів із перону тільки за оте "акання". Такий тінейджер охоче вступав у розмову з незнайомцем у будь-який час дня і ночі, а його мудрі, мужикові, зморшки коливалися на його чолі морськими хвилями. І твір Жуля Верна "П`ятнадцятирічний капітан" здавався казкою, позбавленою всілякої героїчності та ознак життєвої правди. Тому що українська дійсність била всі павкокорчагинські рекорди передчаної зрілості та готовності до самостійницького життя.

Теперішній тінейджер – інший. Він весь у мріях. Його нерідко неможливо догукатися навіть у межах вузького родинного простору. Часом, навіть уже бувши відносно фінансово незалежним  (неможлива мрія поколінь тінейджерів 80-ж та 90-х). Його обличчя з чистим викремованим чолом, шкіра на якому взагалі нагадує мармур, є зовнішністю героя з того-таки мультфільма з 3D. Якщо ти шукаєш сьогодні – навіть не те щоби добрих, хоча б традиційно українських манер, коли діти вітаються з дорослими чи принаймні відповідають на їхні запитання – краще навідатися в те, що ми виокремлюємо терімном "забиті села":та не факт, що там віднайдемо ту саму підзабуту ґречність. Звичайно, діти до шести років можливо радо з вами привітаються на українському селі-ХХІ, але не факт, що так само вчинять старші. Якось я став свідком німої сцени: на подвір`я неквапом запливли дві десятирічні дівчинки і, на лавці сиділо чимало дорослих, мовчки продефілювали в хату по якихось власних справах. Як з`ясувалося, то були ніякі не родички мешканця хати, а дівчатка аж з іншого кінця села, які заходять раз на тиждень. Іншого разу, проходячи повз лавку, на якій сиділо щось із десятеро сільських тінейджерів з великами і віком від восьми до вісімнадцяти, я навмисно, але даремно намагався просвердлити в їхніх замріяних очах дірку. Не відводячи від мене погляду і з кожною секундою все нижче, мов бик перед статом, схиляючи чоло, всі вони усе-таки дочекалися, доки моя постать перестане застувати їм сонце і звільнить їхній життєвий простір від моєї хоч і випадкової, але нав`язливої присутності. Для прикладу скажу: 30-40 років тому на українському селі люди існувало неписане правило вітатися по двічі-тричі на день про всяк випадок, аби не образити когось із ближніх і не осоромитися.

Я не намагаюся очорнити всіх тінейджерів: є чимало ґречних – навіть із незнайомцями. І не  намагаюся сказати, що ми – точніше наші тінейджери – маємо повернутися до печерних традицій ледь гоголівських часів, коли всі з усіма ручкалися, часом спізнюючись у школу і на роботу, однак питання, де, хто і коли у нас навчає елементарному етикетові і чи навча взагалі, вряди-годи виникає. Звичайно, вимоги безпеки теперішнього непередбачуваного в криміногенному відношенні світу десь диктують акценти цього тотального відсторонення. Як і дочасне тінейджерське заробітчанство. Звичайно, всі і завжди мають право на невтручання у приватне життя. А дорослі від покоління до покоління тільки те й роблять, що отримують на цьому поприщі свої "червоні" та "жовті" картки.

І звісно, нащі нащадки замріяні сьогодні рівно настільки, наскільки і заклопотані. І все таки, які вони, ці, як співав Марк Болан, Teenage Dream? І чи справді справа в мрійливості, в яку ми сплигуємо посередині вулиці, коли нас несподівано застає там заклопотаний незнанням чужинець, зомліла бабуся чи сорокарічний пристойний прохач на візку з обома обрубаними руками, яким потрібно допомогти, але на що у нас зазвичай не вистачає ні часу, ні програми відсутності байдужості.

Однак усе невипадково. Оця кожна наша "випадкова" щоденна пригода. Як сказав Макс Кідрук: "Навіть якщо якась подія і видається на перший погляд неочікуваним збігом обставин, унаслідок детального розгляду виявляється, що їй передувала низка чітких і логічно пов'язаних явищ, котрі сукупно призвели до реалізації саме цієї конкретної події в конкретний час і в конкретному місці". Не випадкові навіть відмінність стилю мислення і замешкання в кожного з поколінь.