Віталій Квітка

письменник

Туман, дорога, чеченські кинджали і шанс на здорову медицину

мнения

3 Февраля 2017, 05:24

Коли перебуваєш у дорозі весь день, про певні досить стратегічні речі дізнаєшся часом не стандартно. Не завдяки айфону, телевізору чи газеті. Від продавчині пиріжків поблизу аеропорту або водія автобуса, що слідкуватиме за маршрутом "Кіровоград-Кременчук". Так я дізнався про те, що вночі настане похолодання, а під кінець тижня варто очікувати на стабільні морози в під -20.

…Я вийшов випити кави, коли в селі на вулиці стояв легкий туман – навіть вагони нічного київського потяга виглядали просто як привиди світлячків, але зі своїм колісним стукотом. А от о четвертій ранку вже був морозець.

Зимне це відчуття: зачиняти хату, вирушаючи з батьком в обласну онкологію. Відтак щоразу в останні півтора року ти прощаєшся з усіма речами довкола і думаєш, що коли їх стан зміниться, то, мабуть, більше ніколи сюди не повернешся.

Знамените урядове підвищення мінімальної зарплатні уже конкретно дається взнаки: 3 кілометри шляху з приватним таксистом, ледь не другом родини, без зазублин у совісті вже коштує 50 грн. А не 35, як було ще вчора. Однак ти розумієш: попри те, що пенсія в більшості селян залишилася "тисячницею", це "зло" менше, ніж дибати до станції з катетером у боці в ожеледицю та крізь замети, що стали схожими на санчата Снігової Королеви, але розкидані впродовж усього шляху. Зате тут у середині січня нарешті почав ходити електропоїзд. У тата проїзд пільговий, безкоштовний. Хоча це – старенька відреставрована електричка на 8 вагончиків, натоплено попід її сидіннями так, що доводиться – на подив закоцюрблених пасажирів, що заплигують у її черево з полустанків – роздягатися до майки.

Так, залізницею, до облонкології нам далі на цілу годину. Зате ми на місці вже за десять восьма. Від самого початку я називаю цей заклад "обитель смерті". Справа навіть не в "поганій енергетиці". У такому закладі, як онколікарня, все справді капітально просякле смертю і зневірою. Попри те, що знайшлася нарешті українка Ольга Броварець, яка буцімто винайшла метод лікування раку, поки що абсолютно виліковна онкологія –  тільки та, що пов`язана зі шкірою.

Все решта – відтоді як ти дізнаєшся сумовитий діагноз – є нічим іншим, як максимально віддалити кроки невгамовного Камінного ракового Гостя. Рак – як програна партія, думаєш у його випадку лише про поразку з максимально прийнятним для гідності рахунком.

Кожен визначає цю прийнятність по-своєму. З різними емоціями, ступенем філософічності, шаленством спроби ухопитися за життя. Але у будь-якому випадку вмикається лічильник, і ти починаєш рахувати дні, тижні місяці та, в кращому випадку роки, що проведеш поруч із близьким.

В онкологічних закладах ми чіпляємося за лікарів, а наші хворі ближні – власне за життя. Однак не більш ніж чіпляємося.  З точки зору чистої логіки всі знають, лікування – абсурд: краще призначити евтаназію, ніж пігулки та молитви. Однак, хоч все одно розуміємо, що ніхто в тілесному вигляді не житиме з нас вічно, ми "намагаємося". За допомогою лікарів. Або молитвами. Або: і молитвами, і лікарями.

Однак вірогідність смерті коливається тут, на відміну від інших лікарень, на позначці 95-100%. Тому, мабуть, не знайдеться жодної лікарні, в якій пацієнти виглядали б настільки приреченими, а медсестри та медбрати стільки б вибігали на перекури? І хворі, і лікарі, і ми з батьком теж, нагадуємо футболістів, яким у світлі майбутніх 10:0 навіть не хочеться виходити на поле. Чи не тому цим гравцям часом так важко залишатися професіоналами?

Чи не тому персонал їдальні-кафе тут підкреслено-ввічливий із відвідувачами: на нас барменша дивиться так, як санітарка на бійців, яким сьогодні ще з гранатою у руці і без бронежилетів спиняти в своєму житті танки. Чи не тому за сусіднім столиком в бесіді ескулапів – їхні обличчя нагадують радше "спортсменів", бандитів із 90-х – фігурують "якісь робочі" цифри в сто тисяч гривень. Що це – ціна на який-небудь новітній онкоапарат чи розміри недоплачених хабарів? Хтозна. Але особисто нам із татом сьогодні з фартом трохи пороблено.

Десь приблизно о 13.00 я перестаю вірити оптимізму Ольги Богомолець (за яку голосував на президентських виборах), що в нас з медициною усе буде гаразд. Наша теперішня медицина рівня "чи то"(платна чи то ні) найбільше вичерпує себе в подібних закладах: на їх підтримку ідуть сотні тисяч із держбюджету і мільйони з кишень простих громадян (якось я бачив з якою радістю останньої надії прощається в аптеці з фінансами онкохворий – гроші розліталися по приміщенню як конфетті – і цей тріумф здавався більшим, ніж у боксера, що виграв пояс світового чемпіона, повірте). І все одно цей рівень "чи то" навіть приблизно належного лікування не гарантує. Так, у нас гарні лікарі. Але, мабуть, уже не достатньо кращі з кращих – ті давно на закордонних заробітках.

Мені хочеться західної, платної, страхової, дорогущої медицини просто зараз: звичайно, більшість пацієнтів опинилася б кинута напризволяще. Але принаймні ті, хто може зібрати гроші мали б хоч мізерні шанси врятуватися чи якомога далі відсунути межу втрати своїх близьких. Я пригадую фермера, який пролежав на "койці" кілька місяців: лікарі очікували, доки продасться його зерно, і тільки після цього зробили операцію.

Я-то до них, багатих, не належу. Але хтось же має право мати шанс на спасіння. На автоматичне відшкодування коштів, у разі, коли лікарі схибили. На справедливий суд. Коли схибили фатально.

Із жовтня позаминулого року я очікую. Ні не на смерть. На чергове продовження життя найближчої мені людини. Це доволі складна душевна процедура: розуміти, що життя може тривати дуже довго або припинитися за лічені дні. І я дякую за дні, продовжені  на землі поруч із моїм батьком.

Муки його нестерпні – однак він живий. Наприкінці року мріяв лягти в онкологію і підлікуватися. Лікар попросив почекати до січня. Було б бажано скасувати новорічні свята – принаймні для лікарів. А то до них неможливо додзвонитися. Коли ж ми додзвонилися, наш "лєчащій" просто спохопився: "Ой, а я за вас і забув, гаразд, приїздіть".

Сьогодні він захворів. "А що, лікар не має права захворіти?" – визвірилася медична сестричка, стрибаючи на бік справедливого корпоративного інтересу людей у білому. Я утримався від риторичного: а хіба ми в цьому сумнівалися? Ми дізналися в кулуарах, що лікарня забита по зав’язку – не викидати ж когось заради мого тата з ліжка. Промучившись з 10.30 (година, о котрій прийшов черговий лікар і повідомив батькові, першому у "кремлівській" черзі, що не розуміє, що він тут робить без картки обліку) до 12.30 (коли вистоявши ще одну "кремлівську" чергу з 40 осіб на реєстрації ми почули, що картку нам однаково не дадуть, кажуть: "принесемо самі"), він потрапив на прийом. Вигулькнувши за хвилину, тато радісно повідомив: лікар прописав нові таблетки і радив утриматися від подальшого стаціонару через небезпеки лікування ("вам може стати гірше") та відсутність койко-місць. Декому пощастило менше: одному із сьогоднішніх пацієнтів, якого мали покласти, забули повідомити про необхідність додаткових знімків до аналізів, і нікуди не поклали. А одна старенька жіночка запідозрила, що од всіх нас чогось чекають. І пригадала, як якось, хоч щойно вона вже тицьнула купюри, лікар довго бесідував із нею і "ніби не відпускав. Ніби натякав на ще щось, але в мене в кишенях вже було порожньо".

Коли ми дізналися про майбутні морози від пиріжечниці вокзалу, розпочалася легенька заметіль. В автобусі тато ледь увіпхався своїм змученим тілом між вузеньких школярських сидінь. Він умостився в білому пуховику з невідіпраними ще після ночі 19 лютого 2014 кривавими плямами: його подарував батькові один поранений майданер, і тато пишається, коли вдягає його. Символічно, але просто перед ним сидів в автобусі Сашко. Дуже вихований і компанійський хлопець. Всю дорогу майже він розмовляв із дружиною про майбутнє. А коли ми нарешті познайомилися, виявилося, що Сашко, контужений, інвалід 3-ї групи, повертається додому з чергової профілактики з обласного військового шпиталю. Ліве око його, а часом і праве неконтрольовано сіпається в тікові. 32-річний чоловік – екс-військовий ВСУ. Із тих, кого, "дякувати, каже, росіянам", узяли у полон під Іловайськом.

Коли його дружина-медсестра побачила Сашине оголене тіло після повернення (пощастило: виміняли на якогось сепара), ледь не втратила свідомість. І він сказав їй головне: "Чого ж ти плачеш? Я ж живий! Живий!" Саша підкотив рукави й показав мені сліди глибоких порізів від чеченських кинджалів. Коротко проказав про інші тортури. "Зате вони, ця гидота, вже до нас сюди не прийдуть!" І це також головне. Історія з нашими мандрами, хоча в ній немає таких кольорів, вразила Сашу не менше. Автобус уже зупинився. Доки тато продирався вузьким проходом автобуса, ми тільки встигли потиснути один одному руки. І побажати: чогось хорошого,що на рівні вигуку  встигається емоційно бажати в такі моменти.

І подумки: мабуть, здорової медицини.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...