Євробачення. Сімейне свято без нас

Іноді результати Євробачення, найпопулярнішого з пісенних шоу Європи, відверто засмучують. Це, приміром, коли Європа віддає свої голоси за незрозумілі статеві тенденції та відвертий сценічний епатаж (як от переможиця копенґаґського Євробачення бородата австрійка Кончіта Вурст чи наша "зоряна провідниця" Вєрка Сердючка зі своїм другим місцем у 2007-му). У цьому сенсі фінал-2015 обійшовся без приколів – принаймні, Європі 2015 року не довелося голосувати за відвертий фарс.

І все одно, як завжди до Євробачення, на якому всі європейські нації покликана об`єднати, але рідко об`єднує, музика, залишається чимало питань.

Для мене особисто Євробачення – сімейне свято. Так повелося від часів українського дебюту Олександра Пономарьова 2003 року. У вечір Євробачення всією родиною ми зручно вмощуємося біля екрану ТБ, і впродовж вечора обираємо – як правило, за винятком 2004-го Русланиного року, це не один, а п`ять-шість виконавців, достойних перемоги.

Цього року вибрати кращого було набагато важче, ніж будь-коли. І не тільки через гіркоту почуттів української євронеприсутності.. Просто відчуття, щоб "рулив" який-небудь яскравий один-єдиний поп-ідол чи гурт – про добу АББИ, явно не про наш час. Чесно кажучи, із 27 цьогорічних фіналістів можна було б, відкинувши шість-сім виконавців, визначати переможця і шляхом простого жеребу – і, повірте, хто б не переміг, це було б у мистецькому сенсі абсолютно справедливо.

Особисто мене не так хвилює тенденція геополітичного голосування Європи, притаманна останнім фіналам Євробачення – вона існувала завжди, навіть у добу "холодної війни", як сам принцип всеєвропейського вибору найкращого виконавця континенту за принципом елементарного інстинкту подобається/не подобається.

Конкурс Євробачення у 21 сторіччі на загал явно ґендерна штука – як правило, у його фіналах кількісно домінують жінки. Цього року, по-перше, туди потрапило дуже багато виконавців-чоловіків. Але те, що вже й зовсім здивувало, це присутність у фінальній частині кількох дуже потужних дуетів: таке явище – уже музейна рідкість.

Та й взагалі цього року впадало в око кілька тенденцій, які багато на що натякають. Наприклад, на ментальне повернення Європи до ідеї традиційних цінностей. Відсутні епатажні виконавці незрозумілої статі, широко представлений дует як ностальгія за нормальними гармонійними стосунками – повернена довіра слухача до оповідача сторі, який промовляє від імені пари. Зрештою, "бронза" італійського солодавого тріо: згадайте, італійські пісні про одвічне "соло аморе" набули найширшої популярності у Пані Європі саме у період Афганської кампанії СРСР. Технічна сторона медалі виступу виконавців не піддається ніякій критиці: гурт з Угорщини "Boggie", єдиний, до речі, який напряму заспівав про мир, який єдиний у фіналі вирішив обійтися мінімум комп’ютерної графіки та світла, на тлі решти у шоу виглядав сиротою у бабусиній хустинці і посів аж 20-те місце.

Але загальна негативна тенденція конкурсу залишилася незмінною: як і раніше, Євробачення нагадує турнір з боксу, в якому за головний приз довільно змагаються спортсмени всіх вагових категорій. Можна визначити, хто кращий, дует з Естонії Еліна Борн/Стіґ Раста чи тріо з Італії Il Volo, але дуже неправильно було б робити вибір, а нас організатори змушують робити подібне повсякчас, між солістом зі Швеції Мансом Зельмерловом та цілим секстетом із Вірменії "Genealogy". Тому що такий вибір завжди буде дуже суб`єктивним: це все одно, що важковаговик змагається з ліліпутом. Тим більше, неможливо визначати, хто ж насправді ліпший: той, хто співає соул, читає реп, обрав класичний спів, сповідує фанк, пропонує легкий хеві-метал чи залюблений в етно.

На ювілейному 60-му конкурсі Євробачення не змогла перемогти навіть дружба. Україна представлена не була, бо ненадійна через війну – в разі перемоги наших співвітчизників, вважається, просто не було б де проводити наступне шоу. Зате за європейські корені виконавця Ґая Себастіана вперше була залучена до участі Австралія. Та й саме голосування пройшло на загал за типово "геополітичним" принципом: кожна європейська країна масово віддавала "щось" тому, хто сподобався і найбільше – виконавцям з країн-сусідів. Цей принцип в ході голосування було порушено всього один раз: коли Росія не отримала жодного балу від Литви (зате отримала 12 від Німеччини). Тоді як Естонія, Латвія і навіть Польща, не кажучи про "традиційне" голосування нафтозалежних від Росії Азербайджану та Вірменії, непогано проголосували за у мирний час по-своєму прекрасну співачку Поліну Ґаґаріну.

І все-таки в цілому, мабуть, 2015 року Європа об`єктивна у своєму виборі як ніколи раніше. Манс Зельмерлов, Ґаґаріна та італійське ll Volo лідирували вчора ввечері від початку і до самого кінця голосування.

Я з родиною збирався обрати співаків зі Словенії, Естонії, Норвегії, Швеції, Латвії, Азербайджану, Польщі та Росії. Однак, як і моя країна, я не голосував. Попри це, ознайомившись зі списком альтернативного голосування українців, не здивувався: Естонія, Росія, Швеція, Грузія, і далі – зі значним відставанням – Бельгія, Італія, Азербайджан, Латвія, Польща та Молдова . Коли намішано стільки різноманітних музичних жанрів і голосів, як бачимо, голосування приречене бути тільки геополітичним, і ніяким іншим. Українці, попри війну, збиралися чесно "відсудити" на музичному рингу Європи, видно, на музиці ми таки добряче знаємося. Так, і це справедливо: перше місце на Євробаченні-2015 дісталося Мансу Зельмерлову зі Швеції та його пісні Heroes. Щось у цьому символічне: і в самій назві пісні (наше: "Герої не вмирають!", і в жовто-блакитному прапорі, який все одно замайорів у Відні.