Як рідна держава врятувала мене від рабства

-        Ага, і я "залетіла", – каже жіночка позаду мене, на вигляд років 65. – Ну і нічого, гривень по 700 виплачую. Зате вигідно... Мабуть…

"Мабуть" – ключове слово, подумав я, і не тільки в цій ситуації.

Взагалі фраза з минулого: "Ми – не раби, раби – не ми!" явно не про нас. Як не крути, в подібному міркуванні бажане завжди видається за дійсне. Ми – раби всього. Самих себе, точніше власного егоїзму; обставин; звичок і навіть опанованих нами ремесел. Раби партій і окремих персоналій по мажоритарному округу, за яких вкидаємо бюлетень. Раби телевізійного простору і навіть сусідського оточення. Раби праці, від якої не відірватися. І навіть кілограмів, від яких ми звільнилися, ми все одно раби: тому що озираємося на них, а ще гордимося собою і зневажаємо/чи жаліємо інших – тих, хто їх не позбавився.

Певною мірою, причина рабства закваски ХХІ віку – наше бажання бути собою і завжди правувати ситуацією, що розгортається довкола. Але ця горделива постава, скажу я вам, мало вирізняється від попереднього досвіду людства.

Ікар був раб власного волелюбства і бажання дізнатися більше, ніж належить (порівняйте з Євою в Едемі). Його батько Дедал – раб безмежної любові і потурання креативній затятості власного сина. Нарцис – раб нехтування красою жіночої половини людства та чужих компліментів, з яких у нього і зросла погорда і загальмовано проникливість. Усе, що Нарцис упізнав у дзеркалі води – його власне тіло, якому він готовий був служити з відданістю біблійного Онана. Мені шкода Ехо, яка анорексично худне на очах у міфу, продовжуючи розчинятися в камінні самотніх ущелин.

Навіть випадок із Сізіфом нагадує не так  покарання за надмірність людської влади, якої той досягнув чи за спробу обдурити смерть, як беззмістовність усіляких надмірних зусиль, з якими ми прагнемо якомога якісніше, персональніше й оригінальніше прожити власне життя. 

На жаль, природа людини така, що вона ніколи не робить жодних висновків – ні з досвіду минулого, ані з теперішнього. А якщо робить, то неодмінно, з упертістю Сізіфа наступає на ті самі граблі. Взяти хоча б вибори: щоразу ми знаємо, якими "покидьками" (породженням нашого суспільства, а отже – нас самих) є будь-які кандидати на будь-які державні та місцеві посади. І все ж щоразу впевнено обираємо, як ми потім зізнаємося самим собі, "дедалі гіршу владу".

Але – Бог із нею, з політикою, існують набагато цікавіші речі. Ймення їм – приватне життя. Ми його цінуємо більше, аніж неприватне. Але і тут є нюанси, які змушують нас час від часу потрапляти в чергове рабство.

Наприклад, є люди, до яких належу і я, яким не складно уявити життя, скажімо, без щоденної ковбаси на столі, однак дуже складно прожити без телебачення.

Аби в добу безгрошів’я людина ХХІ сторіччя, як і раніше, ні в чому не могла собі відмовити, в нашій країні прищеплено любов до кредитів. В США в середньому кожен щомісяця боргує банкам приблизно 5000 доларів. Думаю, в Україні ситуація схожа: кожна поважаюча себе людина має кредитну картку з можливостями фінансового рабства хоча б на 1-2 тисячі гривень або більше.

І ось, приблизно місяць тому, якраз в останні дні Олімпійських трансляцій з омріяного Остапом Бендером Ріо-де-Жанейро, телеящик мій раптом перестав показувати, продовжуючи промовляти на кшталт радіо. Розпочалася щаслива осінь з вимушеною теленезалежністю – повірте, інтернет відсутності телевізора компенсувати не здатен. Як каже одна гарна людина: іноді хочеться, щоб вибір, що подивитися, робив за тебе хтось інший,  – у цьому відношенні ніщо не зрівняється з ТБ, воно одне здатне зомбувати тебе винятково в односторонньому порядку і присутність пульта-жезла від того ніяк не врятує.

Радів свободі від ТБ я недовго. Щойно в дверях я виявив квитанцію, де кабельне телебачення погрожувало вимкнути мене з мережі, виникла ідея відновити телебуття.

Хоча я уже прекрасно пересвідчився, що надаючи кредит, тебе завжди й обов’язково "взують" – часом на половину суми, яку ти витратив би, аби здійснював покупку без кредиту – ноги самі понесли в один із відомих супермаркетів.

Я стояв серед зали і зачаровано розглядав штук двадцять телеекранів різних розмірів, по яких показували одне й те саме – карапуза в памперсах – доки до мене не підійшов менеджер з продажу, чимось дивовижно схожий на молодого Мігеля де Сервантеса Сааведру. Уже через 10 хвилин я покірливо, як телятко, сидів перед менеджером з надання кредитів – трішки вагітною дівчиною з гарним поглядом і впевненими знаннями про свою справу  – і вже крім "600 обов`язкових гривень", збирався викинути ще дві тисячі за страховку. Як пояснив "Сервантес", гарантія на телевізор (але тільки на один рік!) і так входила в кредитні 9000, які я збирався викинути на вітер, але, аби бути впевненим у гарній роботі телика (точніше, в його ремонті) 5 років поспіль, краще заплатити страховку. Як напоумлення, мій "Сервантес" навів приклад з Ел Джі його тестя: телевізор купили за шість тисяч, але через 1 рік і місяць він поламався – довелося викласти на ремонт 3500 гривень, а от якби була страховка… "Одним словом, платячи 2000 зараз, ви заощаджуєте".

Я не був п’яний і спочатку не погодився, розуміючи: переплативши дві тисячі, я зараз зовсім не заощаджую. І навіть додав про один із попередніх моїх Ел Джі, придбаний ще 1995 року, який досі працював у моєї мами. "Сервантес" несподівано поцікавився, чим я збираюся протирати телеекран, а вагітний менеджер з оформлення кредитів нервово постукала кульковою ручкою по столу і запитала, як оформляти – зі страховкою чи таки без? Про всяк випадок я розповів їм історію ще одного телеприймача, придбаного 2006 року, який витримав 10 років. Однак це мені не допомагало.  Наближалося закриття супермаркету, а разом із ним і футбольний матч "Шахтар"-"Брага", – потрібно було щось вирішувати. Мовчазні запитальні погляди обох менеджерів свердлили мене з добрих кілька хвилин, доки я подумки кидав орел-решку. З кислим виразом обличчя я округлив суму, яку доведеться переплатити, до трьох тисяч, і вийшло…всього 12 з чимось…

Однак цього разу мені "пощастило". Дама-менеджер раптом зиркнула на мене несподівано похмуро і запитала: "А скільки вам, власне, років?" – "Точно більше шістнадцяти!" – образився я, для наочності смикнувши себе за бороду. Однак: "А конкретніше, скільки вам ПОВНИХ років?" Я сказав, що мені два дні тому минуло 45. І почув, що мій паспорт – недійсний, у нього потрібно вклеїти чергове фото. "Може, ви могли б швидко знайти когось, у кого є дійсний паспорт?" – ухопилася менеджерка за соломинку. "На жаль, я не маю людини, в якої надвечір можна було б позичити, хай навіть тимчасово, паспорт і іденткод!" – видушив я і з легким присмаком гіркоти, та внутрішньо танцюючи чомусь ламбаду, подався геть.

Звечоріло. І в голові раптом почали виникати, схожі на фрески, цінники з уже наших харчових маркетів. Чомусь пригадався кавун, який мені вибили в чеку за відповідною ціною "Диня" (я не повернувся розбиратися, але "диня" виявилася взагалі в’ялою й неїстівною). Згадалися й цінники в стилі дрібних двозначних  чисел а ля "10", які раптом трансформувалася в тризначні за кілограм при купівлі продуктів. І ще чимало інших невинних крамарських хитрощів, завдяки яким наше життя не дозволяє розслабитися і повністю зануритися в добровільне споживацьке рабство. Подумалося: як гарно, що в цій країні є хоч якісь закони, яких хтось послідовно дотримується.