Віталій Квітка

письменник

Записки з фронту медіавоєн

мнения

17 Мая 2015, 09:29

kvitka_02_03

У нас щодня – по телебаченню, в газетах та в інтернеті – зводки з фронту. Ми рахуємо поранених, убитих, нам переповідають про розбиті оселі та 242 дні героїки аеропорту – тема напіввоєнного стану не сходить зі шпальт. Чесно кажучи, якщо людина регулярно цікавитиметься цієї тематикою, то вона або збожеволіє, або обов’язково стане трішечки зомбі. Це тому, що ми говоримо про війну як завгодно і коли завгодно, але ніколи не бачимо зводок з фронту головної закулісної війни – медійної, лінія фронту якої проходить у наших мізках.

Про історію медійних битв України з Росією не написано книг (хоч про них уже читаються лекції на факультетах журналістики та у Фейсбук). Назагал, коли надивишся телевізора і начитаєшся газет, чомусь починаєш вважати, що минулого року, особливо на його початку, Україна програла війну російським масмедіа. Буцімто саме цей програш дозволив розбурхати сепаратистські настрої та зініціював відторгнення Криму й утворення сепаратистських псевдореспублік. Мовляв, її плоди ми з вами у вигляді нових і нових, але не тільки медійних, а вже реальних жертв, пожинаємо досі.

Повідомлення про цю медіавійну є скрізь, але фінал її бачиться в різних інтерпретаціях. "Твердження, що Україна програє інформаційну війну, стосується саме нашої неспроможності ефективно просувати своє бачення подій" (Отар Довженко, лектор журфаку, січень). "Російська Федерація програла інформаційну війну, оскільки не досягла бажаного результату в Європі та світі по відношенню до ситуації в Україні" (Вікторія Сюмар, березень)."Ми програли Росії не медійну війну. Ми не збудували за 20 років таку гуманітарну політику, яка би дозволила вивести на належний рівень національну гідність і патріотизм" (Ольга Богомолець, квітень).

Так програла Україна чи ні? І взагалі: є медіавійна чи ні? І де твоє місце, читачу, моє?

У мене найкраще місце – між двох вогнів, бо нещодавно мене у коментах назвали "кремлівським писакою". І тому я скажу, як є, точніше, як я відчуваю. Тому що такі розмови – не факт, а радше думка, "мнение". А думка – це хвиля, яку хіба що умовно можна вважати фактом. Взагалі, вчені відкрили, що мова, виявляється, взагалі нічого не означає: з точки зору фізики, слово, сказане нами, це всього-на-всього шуми, схожі на радіохвилі. Виходить, люди – унікальні істоти, вони вміють керувати своїми і чужими шумами, а наше мовлення схоже не на напаковані змістом фрази, як нам здається, а є, щоправда, з точки зору фізики, лише маханням вітрами з шумів, немов джедайським мечем.

Але якщо відкинути чисту фізику, то правда в тому, що така війна, звичайно, є. Щоб пересвідчитись в цьому, достатньо подивитися на гори "жертв" – а ми і є її жертвами. Говорити ж про те, що хтось когось переміг у медіавійні між Росією та Україною – передчасно. Це те саме, що говорити про переможця Другої світової війни у 1940 чи 1941 році – можна помилитися.

На мій погляд, ситуація з цією медіавійною дуже схожа на ті види зброї, якими воює наша армія проти бойовиків: калібр і новизна зброї різні, але результати ті самі, смерть у головах. Наші основні, в значенні наймасовіші масмедіа, передусім телебачення, можна порівняти з російськими основними ресурсами (не беремо інтернет, там воює кілька сотень тисяч, не більше, основну масу народів "вражають" медіаснаряди від телебачення та преси), й провести аналогію з танками у боях за Донецький аеропорт. У танків денеерівців була краща ходова частина, але складніша система наведення на ціль, унаслідок чого українці на один постріл відповідали іноді трьома. Слово "пропаґанда" католицького походження, і воно первісно означає "віра, що потребує поширення". І саме така пропаганда існує зараз з обох боків – що б хто не говорив, що журналісти обох країн "чесно і сумлінно виконують свої обов'язки". Виконують, але ці виконані обов’язки наразі стають жертвою пропаґанди.

Російська медіа-пропаґанда більш правдоподібна, життєво філігранна, там усі телеведучі піджарі і випещені "донеможна" – ситуація в Україні у новинних сюжетах подається так собі, ніби знічев'я, менш патетично і грубопатріотично, ніж у нас. Українська пропаґанда на основних каналах більш пафосна та плакатна, часом нагадує дикторів СРСР, набагато прямолінійніша, часто відверто сентиментальна, своєю нав'язливістю і постійним забиванням ефіру одним і тим самим здається менш правдоподібною для умовно нейтрального глядача. Притому, на загал українські медійні потуги, з урахуванням спецсайтів, утворених в інтернет, які своїм настирливим мілітаризмом (InformNapalm) починають доволі сильно пресинґувати російські інтернеттролізм та фейкарство, все одно досягають своїми медіаобстрілами потрібної мети – переманюючи на свій бік не гірше від російських. à la guerre comme à la guerre: що ґвинтівка Мосіна, що автомат Шмайсера – і та, й та зброя діють на враження.

Навіть у за визначенням найнесприятливішій щодо відверто чорно-червоних ідей цільовій аудиторії Центральної, а особливо Північної та Південної України методом не миття, так катання за рік українським медіа вдалося не тільки вирівняти медійний фронт, а й схилити шальки медіатерезів на свою користь. Вдалося це почасти ще й через саме АТО, в якому найбільше число полеглих вояків на мільйон населення після Волинської області (86,4 на 1 млн) мають Кіровоградщина (76, 2), Житомирщина (72, 2), Чернігівщина (64,0), Дніпропетровщина (58, 1) та Миколаївщина (48, 8). Виходить, мешканці вище вказаних реґіонів, які колись явно не були найактивнішими під час Майдану, потроху під впливом медіа стають на бік ідеї збереження Української держави, посилаючи на війну найбільше солдатів. Це по-своєму найбільш традиціоналістські області, мешканці яких із тією ж упертістю, з якою вони колись не хотіли позбавлятися українського радянського комунізму, тепер не бажають втрачати жовто-блакитного прапора і ставати під триколори. Іншими словами, Центр, Північ і частково Південь, які навесні минулого року котилися в бік сепаратизму, у медіавійні Україні вдалося відвоювати назад.

Що ж до російських медіа, то звичайно, що вони приречені мати успіх на Сході та в кабельних мережах – у всіх тих, хто традиційно вийшов з антимайдану, вважає втечу Януковича особистою зрадою чи марить про те, що всякий, хто підійме триколор, потрапить у казку про царя Салтана. На даний час російські ЗМІ зосередилися саме на цьому: утримати і підтримати в інформаційному полі фронду вірних "російській ідеї". І це їм вдається.

У Києві ситуація виглядає інакше. Будемо відвертими, кияни, загалом ставши за Майдан, не підтримали його так, як Майдан того хотів – не вони становили його ядро у ніч на 19 лютого. І однак саме на мешканців столиці вплинути будь-яким медіаарміям, щоб якось щось змінити в мізках, вкрай складно. Як правило, потуги як російських, так і українських ЗМІ розбиваються об Київ – стіну з недовіри, сарказму та скептицизму: кияни і так знають, як потрібно себе вести і в що вірити, і не потребують ні пропаганди, ні політінформації. Так само нічого чи майже нічого не може досягнути пропаґандистська машина в Західній Україні. Західна Україна і сама є пропаґандою. І весь незначний відтік у бік "зради Україні" там якщо і відбувається, то зовсім не через зусилля російських медіа, але через пересит чорно-червоною пропаґандою, яка в своїх зусиллях розпіарити "національно свідому Україну" може, часом, доходити у нас до абсурду.

У цій медійній, а по суті ідеолоґічній війні, у обох сторін насправді є лише по два маневри. Приміром, якщо українські ЗМІ надто лояльно ставитимуться до "російської ідеї" як такої, вони ризикують знову у разі подальшої воєнної ескалації принести чергові території своїх співгромадян, пацифістськи налаштованих, противнику на мисочці. Якщо ж занадто гучно агітуватимуть проти Росії як ворога, можуть втратити уже здобуту довіру в колись аполітичних, а зараз патріотично налаштованих громадян на певних теренах. У росіян ідеологічні ходи тотожні. Приміром, якщо російські ЗМІ надто активно починають агітувати проти "укрів", "западенців", "хунти" тощо, то будуть розвінчані як чистокровні мілітаристи тими, на кого і спрямована їхня пропаґанда. Якщо ж обіймуть надто лояльну щодо України поставу, то ризикують заспокоїти проросійськи налаштованих громадян на наших теренах (а то ще й занести "вірус Майдану" – на власні), і тоді ті примиряться з рештою української спільноти й просто забудуть слово "сепаратизм". Тобто кожен мав би дозувати свою пропаґанду кожного з калібрів – миролюбивого та радикального –з чітким урахуванням аудиторії. З російськими та українськими радикалами пані Пропаґанда може бути відвертою, з рештою народонаселення обох країн має гратися в мир і свою мілітаристську позицію представляти тільки як "не віноватая я", до воєнних вправ мене змусили виняткові обставини.

Узагалі-то ця медіавійна це не так війна вдалих піар-ходів, гучних картинок та "кричущого фактажу" (таке приносить успіх тільки на першому етапі, як це сталося у травні минулого року), як помилок. Що більше помилиться медіапростір супротивника, то краще.

Якщо говорити про останні новини з медіафронту україно-російської медіавійни, то тут доречно буде згадати, що порядок усе-таки б'є клас. Незважаючи на весь попередній і безумовно більший досвід у росіян, їхні звичайні новинні сюжети починають "видихатися". Мікрофільм "Чужые" про українських полонених з аеропорту – потвердження. Як не крутили інтерв'юери, так і не змогли вичавити з українців визнання "неправоти" своїх дій, в ефір навіть потрапила фраза айдарівця, який сказав, що захищає власну землю. А от українські медіа дуже рівно "відтанцювали" у не дуже зручні другий рік поспіль для пропаґанди травневі свята. Якщо минулого року на них мала зиск роспропаґанда, то цьогоріч українці, чітко і красиво провівши паралель між вояками Другої світової й АТО, з присягами на плацу біля Вічного Вогню, бездоганно відкатали програму у медіаефірі, так і не залишивши супротивнику жодних шансів для блискавичних медіаконтратак. Я б сказав, таке враження, що кожна зі сторін цієї війни зараз більше дбає про захист: щоб титульні українці не зневірилися в українській пропаґанді, а титульні росіяни – в пропаґанді російській. Назагал пропаґанда добилася єдиного відчутного результату – скульптурного образу "ворога" . Медіаповідомлення та почуття намалювали дуже виразний та непорушний портрет президента сусідньої країни як стовідсоткового Карабаса Барабаса, в ницості якого не сумнівається жоден справжній українець. З іншого боку пересічні росіяни не можуть повірити в те, що українці стали якісь інші, ніж були, все, що вони бачать крізь призму своїх медіа – злобних карликів з Хрущатику, які смикають за ниточки геть всім "братським" народом, що нібито перебуває в прострації і потребує якщо не визволення, то співчуття.

Але насправді, якщо подивитися на ситуацію з Космосу, російсько-українська медіавійна нагадує бій Кличка з Повєткіним: звісно, за очками хтось в ній може і перемогти, але навряд чи хтось звалиться після одного нокаутуючого удару, щоб вже більше не звестися на ноги, – та ще й щоб у перших раундах! І вічно триватимуть балачки, що перемогу присуджено незаслужено.

Коротше, весело. Хоч і війна. Дуже цікавий момент, коли 14 травня, коментуючи матч "Дніпро"-"Наполі", російський журналіст прохопився: "і Чернігів за "Дніпро", і Київ за "Дніпро", зараз така стадія єврокубків, що…усі зараз за "Дніпро". Ледь не сказав "і ми за "Дніпро". Коли ж настане "така стадія" і для реставрації порваних нанівець стосунків? Було б непогано оголосити перемир'я не в зоні боїв, а на фронті російсько-української медіавійни. Для цього можна зв'язатися міністерствам закордонних справ ворогуючих сторін, щоб разом виробити спільний проект, запропонувавши державним та незалежним масмедіа як мінімум по одному позитивному відеосюжету про уряд, звичаї та дружні настрої в сусідній країні (газетам та блоґґерам відповідно – по колонці на день). Жарт, звісно. Але, думаю, уже через пару місяців подібна інформаційна політика дала б свої сходи. І вони були б позитивними.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...