Сделать стартовой
26,19
29,84
УКР

Віталій Квітка

письменник

Знайди собі друга!

мнение

Я сходив сьомими потами. Літо-1988. Спекота. Останній із вступних іспитів, історія. Я, провінціал, побоявся (чи мене випередили?) піти в першій п`ятірці. Стою посередині коридору: здається, так прохолодніше. Біля одного з вітражів соцарту, якийсь відсторонений, ніби справа зовсім його не стосується, такий самий поодинокий, як я, абітурієнт у зеленій бобці. Раптом я роблю крок у його бік і запитую (такою виявилася форма знайомства): чи не боїться він іспиту. Ні, каже він, все одно – вступлю. Як це? А так: у мене "волохата рука". Я дивлюсь на його руку. Він уточнює значення словосполучення. Називаємось. Говоримо про Україну. Проскакує іскра: однаковості, співпричетності, адекватності одне одному і... спільної для обох самотності. З цього моменту ми з Мирославом стаємо друзями...  
Друг, дружба – щось, без чого поняття людини і людського взагалі немислимі. Звичайно, це має бути найвірніший друг. Звісно, цей друг має бути готовий віддати за тебе останню сорочку. Безумовно, він має бути готовий закрити тебе своїм тілом в разі небезпеки (так воно двічі з ним і було). Але в будь-якому разі: людині необхіден не просто абстрактний хтось – їй треба друг.

Дивно, але навіть одружуючись, люди шукають собі друзів. Та навіть волею якоїсь долі проживаючи все життя поруч із мамою, татом чи бабусею, люди мріють про справжніх чи  просто – про друзів. З дитинства нас вчать шукати друзів – наших сателітів, спільників усього нашого життєвого шляху (чи принаймні його частини). І горе людині, якщо в школі, вдома, в суспільстві раптом перестають проповідувати цю істину: шукайте друзів, покладайтеся на них, верстайте версти власної екзистенції, відчуваючи міцне дружнє плече поруч. У такому випадку на нас неодмінно очікуватиме масова самотність. Така, як панує зараз: коли тотальна одинокість накриває своїм крилом, незважаючи на 5000 френдів у ФБ, тобто попри ілюзію – влаштованості, успішності, востребуваності, кулізму від слова cool.

Фото: В.  Квитка

Звичайно, дружба дружбі... Є приклади ідеальної дружби, є – не дуже. Повно випадків, коли друзі, "компанія" зводять кого-небудь із нас на певні манівці, прищеплюючи не найкращі звички. Але навіть попри це, нічого не поробиш: друг є друг. Як то кажуть, не буває виробництва без певного відсотку браку. Справа навіть не в колективному характері людини за природою. Людина така є: вона, на відміну від рослини, тягнеться усім єством не до світла а до собі подібних. Вона може роками перебувати в капсулі цілковитої самотності, егоїзму чи навіть мізантропії. Але щоразу, навіть із затятими відлюдниками, можуть траплятися факти спроб побудувати мости дружби. Але – навіть і вовки збиваються в зграї. Що вже казати про нас!

Фото: В.  Квитка

У дитинстві мені так хотілося, щоб у мене були друзі, – ну хоча б один друг! Однак уже я, схоже, застав зачатки формування нинішньої ери внутрішньої персональної відстороненості, індивідуального сепаратизму во благо "невпливу, неруйнування  моєї особистості". Друзів просто не було. Дружні стосунки просто не складалися. У першу ж декаду мого навчання в  університеті, 31 рік тому, я отримав листа від бабусі (на жаль, так досі і не знайденого): "Їж тричі на день. Шануйся з викладачами. Ні з ким не "заїдайся" І...знайди собі друга!" Напучування – з отаким дещо дивним кінцем: знайди собі друга. Звичайно, я перевиконав заповіт. 

Позавчора я знайшов листа від стародавнього друга Олега, датованого березнем 2000 року. Закінчується він так: "До скорої зустрічі. Привіт Саші, Тарасу, Мирославу, Сашку, Серьожі, Петру, Альоші" "Тарас" та "Мирослав" так і залишилися мешкати в Ірпені. "Саша" переселився в Київ, але так досі і не став киянином: одружився, потім розлучився, досі мешкає по зйомних квартирах, працює ще тяжче, ніж в юності. "Сашка" ми поховали в грудні 2018 в Кривому Розі, а "Сережу" – у листопаді 2003-го. Петро, весь у своїх перекладацьких проектах, вряди-годи виринає: то з Криму телефоном, то – персонально на якому-небудь похороні. Альоша – зник безвісти. Ще є не згадані, які вже, на жаль "пішли": друзі-київські поети Іван Козаченко (1961-1999) та Олег Гриценко (1969-2005), наш "інтелектуальний гуру" Руслан Смаль (1968-2016).  Є ще Олекса, литовський режисер. Та ще один Сашко, спортивний український журналіст. Із усіма ними пов`язана моя доля. Усі вони – гарні друзі. Усі вони – мої супутники. І так само у кожного з вас: якщо є друзі, то вони є лише тому і задля того, аби перебвати поруч із нами: фізично, телефонічно, будь-як – аж до терміну "у спогадах". Друзі – це те, без чого немає твого покоління, твого часу. Друзі – це ті, яких ти маєш навчитися: вислуховувати, шанувати, ділитися з ними таємницями, ховати в закапелках власної душі чужі рвані рани таїн. "Дру́жба — це безкорисливі взаємовідносини між людьми, дружба заснована на довірі, щирості, взаємних симпатіях, спільних інтересах і захопленнях", – підказує Вікіпедія. Але часто дружба – це щось більше щирості, вище за довіру і глибше за взаємні симпатії чи спільні інтереси та захоплення. Дружба – це наше дзеркало. Недарма сказано: скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти. І всі наші друзі – це щось на кшталт середньоарифметичного поміж тестом (на саме твою здатність дружити) та літописом, – бо вони і є ті сторінки журналу, з яких ми дізнаємося: так, я – є, життя триває насправді. А звідки ж іще про це можна дізнатися краще?

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Источник:

Сегодня

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Орфографическая ошибка в тексте:
Послать сообщение об ошибке автору?
Сообщение должно содержать не более 250 символов
Выделите некорректный текст мышкой
Спасибо! Сообщение отправлено.
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь