Різних стилів навчання не існує, або Міф про вищу освіту та її реформу

Сьогодні, коли в Україні досить жваво обговорюються реформи вищої освіти, багато різноманітних експертів, більшість з яких мають досвід викладання у "совєцькій" системі, "ламаючи списи" сходяться у "інтелектуальних двобоях".

То їм треба вдосконалювати "вертикальну" систему освіти (школа – коледж – університет), то їм хочеться "горизонтальної" системи, себто відокремити просто вищу університетську освіту від вищої професійної освіти.

Дивлячись на численні заклики, реформаторські ініціативи та нескінченні "докази ефективності", хочеться задати питання: "А ви спитали у сучасної молоді, яку саме освіту вона хоче та який стиль освіти їй потрібен?"

Хизуватися тим, що колись студенти вже неіснуючої сьогодні країни мали величезний об’єм ґрунтовних знань та прагнути сьогодні досягнути такої самої мети – це, даруйте на слові, освітянське фарисейство.

Згадайте слова українського поета Миколи Зерова:

Я знаю: ми — тугі бібліофаги,

І мудрість наша — шафа книжкова.

Проблема української освіти, як і будь-якої, що не реформувалася десятиліттями та має витоки із тоталітарної системи, полягає у тому, що у вишах досі думають, яким чином "напічкати" студентів максимальною кількістю знань, та який стиль навчання потрібно для цього обрати. Проблема реформи, зокрема, полягає ще й в тому, що переважна кількість викладачів у вишах досі вірять в існування різних стилів навчання, намагаючись розвивати їх та впроваджувати. А насправді ж різних стилів навчання просто НЕ ІСНУЄ!

Так. Саме таке революційне відкриття зробили вчені, котрі взялися дослідити, чому ж студенти навчаються або добре, або погано, і що потрібно для того, аби студенти вчилися не просто засвоювати знання, а прагнули використовувати їх. Результати дослідження були опубліковані у виданні The Daily Mail.

Так от, за висновками науковців, погана успішність студентів аж ніяк не виправдовується різними стилями навчання у вишах. Адже насправді поняття "різних стилів навчання" — це лише міф, у який досі вірять викладачі у різних університетах світу, а в Україні, то й поготів. Відповідно, і методи навчання, що підбираються для реалізації цих стилів – не можуть бути ефективними.

Фахівці з американського Університету Індіани з’ясували, що жодного зв'язку між домінуючим стилем навчання і успішністю студентів – просто не існує. Навіть більше того, 67% студентів, котрим нав’язувалися певні стилі та методи навчання, вже після початку експерименту просто переставали слідувати рекомендаціям викладачів.

Але найважливішим у дослідженні є досить цікавий аспект. А саме те, що на успішність студентів впливала постійна реалізація нових знань та застосування їх на практиці. Більше того, за результатами дослідження, успішнішими ставали ті студенти, котрі засвоювали менше теоретичних, або, як у нас люблять казати викладачі, "ґрунтовних" знань, але більше вдавалися до реалізації існуючих знань, а згодом самі прагнули здобути нові знання для подальшого їх практичного застосування.

Виходячи з результатів досліджень, можна зробити висновок, що немає сенсу сперечатися про "вертикальність" чи "горизонтальність" освіти. Немає сенсу у суперечках щодо впровадження стилів навчання у реформі вищої освіти.

Єдине, що насправді має сенс, так це повне оновлення, – фізичне, або ж свідомісно-інтелектуальне, викладацького складу та впровадження новітніх систем освіти, що даватимуть студентам можливості відчути необхідність у здобутті знань не задля розгадування кросвордів, а задля реалізації своїх амбіцій у майбутньому.

Часи, коли, скажімо, випускники педагогічних вишів, могли зі своїми дипломами влаштуватися на різну роботу не за фахом – від вихователів дитсадків до медсестер чи навіть літредакторами у пресі, а випускники технічних вишів – від бригадира електриків до інженера на хімвиробництві, – давно минули. Адже навіть енциклопедичні знання не гарантують фаховості. І саме тому рівень фахівців з "найкращою вищою совєцькою освітою", яку так люблять досі ностальгічно хвалити переважна кількість викладачів у вишах, був дуже низьким і непристосованим до розвитку.

Сьогодення також вимагає різноплановості та широкого спектру знань у молодих фахівців. Проте ці знання кардинально відрізняються саме тим, що мають здобуватися виключно для їх реалізації та практичного застосування у майбутньому, а не "про всяк випадок" і для "застільного хизування" інтелектом. І сучасні знання мають здобуватися саме на практично-навчальному рівні, а не навпаки.

Питання лише в тому, хто саме буде навчати не те, що майбутніх студентів, а й нинішніх. Адже астрономічна швидкість розвитку науки та високих технологій залишили далеко позаду тих викладачів, котрі неперевершено знаються на лампових приймачах, молярній масі хімічних елементів, знають напам’ять "Короля лір", на слух відрізнячи п’ятистопний ямб від силаботонічного дактиля, чи знають точні дати падіння сьоґунату Токуґава або ж битви при Вінчелсі, тощо.

Вся ця інформація сьогодні доступна будь-якому підлітку, котрий має смартфон, і її не потрібно тримати в голові, аби стати успішним у високотехнологічному світі майбутнього.

Винятком може бути хіба що медицина, адже єдине, що не змінилося за останні десятки тисяч років – це людське тіло. Проте і медицина сьогодні – це вже більше, аніж наполовину – високотехнологічна наука.

На моє переконання, правильний аспект у реформі вищої освіти, – це збільшення фінансування на новітню матеріально-технічну базу, повна наукова інтеграція українських вишів у міжнародне співтовариство та якомога швидше впровадження новітніх технологій. Ну й, звичайно, оновлення викладацького складу, про яке говорилося вище.