Голодомор
ОЧИМА шестирічної дитини

SEGODNYA.UA
Микола Павлович Онищенко під час голоду 1932-1933 років був малою дитиною, йому ще не було 7 років. Він у деталях пам'ятає враження від того, що відбувалось, і точно згадує події тих часів. Потім почалась війна, і юнаком його відправили до трудових таборів Німеччини. Повернувшись в Україну, Микола Павлович здобув освіту, став головним економістом Луганського машинобудівного заводу, отримав ступінь кандидата наук, став доцентом, і протягом багатьох років викладав в Східноукраїнському університеті. Ми зустрілись з Миколою Павловичем у Національному музеї, аби він розповів свою історію тих часів.
"Я розумів, що це погано, що хтось робить дуже дурне діло"
Я був дитиною. Мені було 6 років 10 місяців. Що відбувається в "соціальному" плані, я ще не розумів. Дуже багато чого було незрозуміло. Навіть коли я був вже школяр, після Голодомору, коли у нас в селі почали відрізати городи, і від нашого городу відрізали половину, і вона заросла бур'яном, я спитав у матері - навіщо це зробили? Воно ж просто пропало, ніхто це не використовує! Вона каже: так це щоб у нас не було чого їсти, щоб ми йшли в артель і там нам давали їжу, а свого щоб нічого не було.

Микола Павлович Онищенко
свідок Голодомору
Я розумів, що це погано, що хтось робить дуже дурне діло. Але не було з чим порівняти. Для мене був весь світ - це те, що є у нас в селі. Коли забирали хліб, і у нас забрали відро кукурудзи, я спитав - хто ці люди? Мені сказали: "Хіба це люди? Це покидьки". Це ті, хто у нас в селі був в "комітеті бідноти", в "комбєді". Там були люди, які не мали ані землі, ані хліба - батраки, байстрюки, ніхто в селі їх не поважав, це були не господарі.
Вони стали начальниками і могли знущатись з людей, які вміють щось робити (не кажучи навіть про тих, кого називали "кулаками" - їх відправляли в Сибір, в колгоспи). Я розумів, що це зло, що відбувається щось погане, але звідки росте коріння, я не розумів.
"Ми вирішили, що, як закінчим школу, втечемо за кордон і будемо жити вільним життям"
Я зрозумів, що відбувається, коли вже був школярем в Бердянську. Тоді вперше організовували ФЗО - Фабрично-заводські училища. Вчили робочих, бо був брак кваліфікованих працівників. Силою брали навчатися туди, мене також забрали. І добре, що мій батько тоді був інструктором з шовководства, мав певну вагу, і я продовжив вчитися в школі.
В шостому класі всіх школярів направили на мітинг. Місто Бердянськ перейменовували на "Осипенко". (Поліна Осипенко - кухарка з Новоспасовки, її навчили водити літак-кукурузник). Бердянськ - це місто, яке має свою історію. Я зрозумів, що це дурість, перейменовувати місто на ім'я кухарки.
"В мене була велика фантазія - коли був У восьмому класі, то згуртував п'ятьох хлопців, і ми вирішили, що, як закінчимо школу, то втечемо за кордон і будемо жити вільним життям "
Я закінчив до війни 8 класів. В мене була велика фантазія - коли був у восьмому класі, то згуртував п'ятьох хлопців, і ми вирішили, що, як закінчимо школу, то втечемо за кордон і будемо жити вільним життям. І неважливо, ким ми будемо - зароблятимемо гроші, щоб йти далі, щоб бачити світ, бути вільними. Двоє хлопців відсіялось, залишились Володя, я і Петро.
Під час війни мене захопили і відвезли до Німеччини, і коли я повернувся в Староп'ятово, виявилось, що Гладкова Володю німці розстріляли, бо коли відступали, то всіх, хто міг служити в армії, розстрілювали. А Петро Мамчур потрапив не в Німеччину, а у Францію. Був десь під Парижем. Коли він також повернувся до України, то сказав: давай тікати, як домовились. В мене залишилась мати та двоє маленьких дівчат, і я відмовився. А він втік через турецький кордон, і більше я його не бачив і про нього не чув.
"Коли на мене чіпляли піонерський галстук, я пам'ятав: "Нема хліба, нема сала, бо совєтьска власть забрала".
Мій дядько, рідний брат моєї матері, був трактористом. Ми тоді вперше побачили трактор Fordson. Я пам'ятаю, він мені з поля хліб приносив і казав: "Це від зайця". Потім його забрали, як ворога народу, і розстріляли. Тож я був вже не "радянським". В нашому селі діти після Голодомору співали таки частушки:

"Нема хліба, нема сала,
Бо совєтська власть забрала".

Я до цих пір пам'ятаю цей віршик. Я все це бачив і пам'ятав. І коли на мене чіпляли піонерський галстук, я пам'ятав: "Нема хліба, нема сала, бо совєтьска власть забрала".
Найстрашніші часи Голодомору
Найбільш страшні - кінець лютого і початок березня (1933 рр - Прим.ред). Коли все закінчилось (їжа - Прим.ред), і люди стали масово вмирати. Стало тепліше, мені дозволили виходити на вулицю, щоб мене не з'їли, а мені треба було йти в перший клас. Я пішов подивитись школу. Вже була лобода, бруньки, але ми були голодні страшенно. І от, десь в травні, я прийшов до чотирьохкласної школи і побачив купку лайна, а там - непереварені зерна. І я стояв і думав, як їх виколупати і з'їсти. Це щоб було зрозуміло, наскільки і був голодний.
Мати готувала "камсу", але вона була не їстівна. Така собі солона, без хліба, оладка. Камсу треба було ковтати насильно. Але вона була калорійна, і це врятувало нас від смерті.
Батько був робітником у Бердянську, приносив додому пайки. Мати з висівок та полови пекла для мене і моєї чотирирічної сестри такі собі тверді "галети". Вона тримала їх високо на полиці, аби ми не дістали, і ці галети були тоді такі смачні! Вже потім, коли навчався в Бердянську, просив мати спекти такі галети знову. А вона каже: "Ти їх їсти не будеш". А я не знав нічого смачнішого, ніж ті галети. Мати спекла, а я відкусив і зрозумів, що насправді їсти це неможливо. А під час голоду це була така смакота!
Голодомор змінив людей. Я пам'ятаю, які люди були до цього. Співали, танцювали. Було зрозуміло, що українців перемогти неможливо. Вони повставали. В нашому маленькому селі була артіль, половина селян туди не йшли, не хотіли. Наш сусід - таких називали "індивідуали" - до самої смерті не увійшов в артіль.
Я добре знаю вдачу, або, як кажуть, ментальність німців, французів, голандців, сербів. В таборах було багато друзів. (Під час війни та окупації, Микола Онищенко був насильно відправлений у трудові табори).
Я знаю, що люди живуть так, яка в них ментальність. Так от, наша ментальність, наше ставлення до життя, до волі, до гідності, ще має розвиватись. Ми маємо це розуміти і робити так, щоб наша нація була така ж горда, як французська, німецька, та інші нації, щоб жити багато і щасливо. Хоча щастя - поняття дуже індивідуальне.





















SEGODNYA.UA