Канни і політика: головні політичні скандали кінофестивалю

72-й за рахунком Каннський кінофестиваль не встиг розпочатися, але навколо кінофоруму вже встиг вибухнути перший скандал. Американська громадська організація "Жінки і Голлівуд" виступила проти присудження знаменитому акторові Алену Делону Почесної Золотої пальмової гілки.

83-річний Делон, чия біографія давно проситься на екран (наприклад, п'ятдесят років тому актора звинувачували у вбивстві свого охоронця, югославського гангстера), підтримує правий "Національний фронт" – з батьком-засновником НФ вони познайомилися ще на війні в Індокитаї, виступає проти усиновлення дітей одностатевими парами, а одного разу зізнався в тому, що бив своїх жінок.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Поки ламаються списи навколо цього спірного нагородження (дирекція фестивалю наполягає, що Делон неодмінно повинен отримати Почесну пальмову гілку), давайте згадаємо, які ще політичні скандали стрясали набережну Круазетт.

З політичних мотивів

Умовний статус "політичного" фестивалю традиційно закріпився за Берлінським кінофорумом, тоді як Венеціанський і Каннський кінофести, за поширеною думкою, ставили на чільне місце творчий пошук і художні достоїнства програмних фільмів. Дійсно, всі "політичні" фільми, відзначені нагородами Каннського фестивалю, відрізнялися дуже високими художніми достоїнствами.

1970 року Золоту пальмову гілку отримує "Дзета", фільм-розслідування вбивства 1963 року Георгіса Ламбракіса, лідера грецьких демократів, а на наступний рік – антивоєнний фарс "М.Е.Ш.". Дарма, що дія відбувалася на Корейській війні, фільм сприймався як протест проти війни у ​​В'єтнамі. Гран-прі отримала кафкіанська "Справа громадянина поза всякими підозрами", де окремий випадок патології (комісар поліції здійснює вбивство, а потім робить все для того, щоб бути викритим, – але як високий поліцейський чин, він поза підозрою підлеглих) розкриває прогнилу систему МВС.

Антивоєнну тему продовжували тріумфатори 1979 року "Апокаліпсис сьогодні" і "Бляшаний барабан". "Зниклий безвісти" (Золота пальмова гілка-1982) розповідає про військовий переворот в Чилі, "Поцілунок жінки-павука" (приз за кращу чоловічу роль Вільяму Герту 1985-го) – про антиперронівське підпілля в Аргентині. Антиклерикальний "Сенс життя за Монті Пайтоном" отримує Гран-прі 1983-го. Через два роки "Тато у відрядженні" розповідає про політичні репресії в Югославії п'ятдесятих.

Але були в історії фестивалю два випадки, коли "політичне" кіно нагороджувалось не за сумою художніх достоїнств, а виходячи з важливості політичного моменту.

1981 року Золоту пальмову гілку отримала "Людина з заліза" Анджея Вайди, який розповідає про боротьбу знаменитої польської профспілки "Солідарність" – там навіть з'явився в ролі-камео сам ватажок "Солідарності" Лех Валенса. Кінознавець Михайло Трофименков, відомий дослідник політичного кіно, дуже точно назвав цей фільм, далеко на найсильніший ні в програмі Канн-1981, ні в фільмографії Вайди, "миттєвим, поспішним, але напрочуд щирим гімном гданським страйкарям".

А 2004 року журі, куди входила відома лівачка Тільда ​​Суїнтон, а головував демократ Квентін Тарантіно (за його власним визнанням – "явно не республіканець"), нагородило Золотою пальмовою гілкою антибушівську агітку "Фаренгейт 9/11", в якій Джордж Буш-молодший був показаний в украй непривабливому світлі.

Фестивальна цензура

Втім, політика пробиралася до програми Канн і раніше, тільки відбувалося все з точністю до навпаки – фільм, що вже встиг заявити про себе як про сильний, самобутній твір, не був допущений з політичних мотивів.

Так, 1959 року з офіційної програми дирекцією кінофоруму був виключений фільм Алена Рене "Хіросіма, любов моя", тепер загальноприйнята велика класика кіно. Історія кохання хірурга-японця, який пережив бомбардування Хіросіми, і молодої французької актриси, яка піддалася остракізму за зв'язок з німецьким солдатом під час окупації, крім інших достоїнств, містить потужний антивоєнний пафос. Якого дружно злякалися всі: в результаті "Хіросіма, любов моя" була знята з програми на вимогу урядів США і Франції – тема атомної зброї на той час перебувала під цензурною забороною.

Причому це був вже не вперше, коли фільми Рене піддавалися в Каннах цензурі. Трьома роками раніше, 1956 року, цензори вимагали у дирекції фестивалю прибрати з програми фільм "Ніч і туман", де в кадрі кінохроніки можна побачити серед нацистів офіцера у французькій формі.

Революційний 1968-й

Поки набережною Круазетт прогулювалися небайдужа до кіно ½ The Beatles в особі Джорджа Харрісона і Рінго Старра (перший фінансував фільми Алессандро Ходоровскі і Монті Пайтона, другий сам знімався в кіно), режисери Луї Маль і Роман Поланскі, актриса Моніка Вітті та інші поважні гості фестивалю, в цей же самий час в паризьких університетах Нантер і Сорбонна студенти, які хворіють на ліві ідеї, приєдналися до профспілкового страйку робітників.

Заняття зірвані, аудиторії захоплені революційними студентами, причому здебільшого вихідцями з буржуазних родин, які відчайдушно б'ються з поліцією на вуличних барикадах.

Як навмисне, президент республіки Андре Мальро звільнив напередодні Анрі Ланглуа – директора національного кіноархіву Сінематека, культового місця для французького студентства, яке повально страждає на кіноманію у важкій формі – через багато років Бернардо Бертолуччі зніме в тому числі і про це свій знаменитий фільм "Мрійники". В результаті на барикади вийшли і без того досить ліві за своїми переконаннями французькі кінематографісти на чолі з Жаном-Люком Годаром.

І незважаючи на те, що вперше з 1959 року до програми фестивалю увійшов "політичний" фільм "Той, хто сидить одесную" – реконструкція вбивства Патріса Лумумби, на набережну навідалися як революційні студенти, так і бунтівні кінорежисери. (Цікаво, що головного героя фільму зіграв чорношкірий екс-футболіст Вуді Строуд, учасник Олімпійських ігор 1936 року в Берліні, чий оголений портрет привів нацистів в сказ.) На їхню думку, кінофестиваль був занадто буржуазний.

Скандал із задоволенням підтримали лівачка і феміністка Моніка Вітті, яка досі не проминає нагоди вийти на демонстрацію – наприклад, проти Берлусконі, і Роман Поланскі, який з юності любив влізти в хорошу бійку. Поланскі і Маль демонстративно виходять з журі, молоді класики "Нової хвилі" Годар і Франсуа Трюффо повисають на завісі в кінотеатрі, зриваючи кінопокази, і фестиваль-1968 наказує довго жити.

Наступного року дирекція робить висновки: в програмі – суцільно бунтарське кіно. Бунтують британські школярі проти системи освіти в "Якщо", американські хіпі – проти суспільства споживання в "Безтурботному їздцеві". "Андрій Рубльов" – тригодинна поема бунтівного духу, а "Діллінджер мертвий" до цього дня залишається одним з найяскравіших антибуржуазних памфлетів.

І так, Ланглуа повернули його дітище, Сінематеку, якою він успішно керував до самої смерті 1977 року.

Любитель Гітлера

Ларс фон Трієр завжди вважався улюбленцем Каннських відбірників, але навіть його відлучили на сім довгих років від фестивалю після дивного жарту, яку данський режисер дозволив собі 2011 року на прес-конференції в зв'язку з показом фільму "Меланхолія", визнавши себе нацистом.

Відповідаючи на запитання критика The Times Кейт Мюїр про свої німецькі корені і інтерес до естетики нацизму (ще 1995 року Трієр зняв фільм "Європа", присвячений нацистському підпіллю в післявоєнній Німеччині), той згадав, що довгий час вважав себе євреєм, а розмірковуючи про своє німецьке походження, додав, що з розумінням і співчуттям ставиться до Гітлера.

Незважаючи на всі вибачення режисера, дирекція фестивалю оголосила його персоною нон-грата, пояснивши, що слова Трієра були "неприйнятні, нетерпимі і суперечили ідеалам людяності й шляхетності". А прокурор французького міста Грас навіть відкрив розслідування проти Трієра, яке, втім, уже в грудні було закрито в зв'язку з тим, що в словах режисера "не знайшли виправдання військових злочинів".

Чим керувався Трієр, зрозуміти складно, але можна, якщо згадати сюжет "Меланхолії", в якій режисер, який і без того не страждає на особливе людинолюбство, підриває в фіналі нашу планету – очевидно, маестро перебував в черговий депресії. У будь-якому випадку, ті скандали, які ставалися в Каннах після 18 травня 2011 року, і скандалами-то назвати складно – талановита людина, як відомо, талановита в усьому.

Наприклад, 2014 року представники князівської родини Монако опротестували показ фільму "Принцеса Монако" з Ніколь Кідман у ролі Грейс Келлі: нагадаємо, що 1956 року голлівудська діва стала дружиною князя Монако Реньє III, відмовившись від кінокар'єри на користь титулу 10-ої княгині Монако. Королівській сім'ї не сподобався образ князя Реньє III - князь Альбер II був глибоко засмучений тим, що фільм може культивувати образ його батька, князя Реньє III, "як несправедливого правителя, який контролює свою дружину". Втім, фільм і без того складно назвати шедевром.

А два роки тому таблоїди щосили обговорювали скандальне вбрання міністра культури і спорту Ізраїлю Мірі Регев, в якому політик пройшлася червоною доріжкою фестивалю. Класичне вечірнє вбрання від Aviad Arik Herman було прикрашене принтом у вигляді панорами Єрусалима, в тому числі його спірних районів. Сама міністр, яка дослужилася до чину бригадного генерала, пояснила свій вибір вбрання тим, що гряде піввіковий ювілей об'єднання Єрусалима під контролем Ізраїлю.

Ну що ж, залишається одна надія на Алена Делона – можливо, хоча б він розважить нас цього року як слід.

Нагадаємо, що 72-й Каннський міжнародний кінофестиваль відкрився у вівторок, 14 травня.