Найстарша настоятелька України: "Людська рука війну не зупинить"

- Матушка Маріонілла, розкажіть, як вийшло, що ви опинилися в монастирі?

- Для мене монастир – рідний дім вже 64 роки! Коли йшла, мама запитала: "Що ти, доню, будеш там робити?", – а я відповідала: "Так що скажуть, те й буду". З дитинства пам'ятаю ту радість, коли приходила з батьками в храм, молилася. Пам'ятаю, як прочитала житіє преподобного Серафима Саровського – так зняла сережки і не стала більше носити. Зрозуміла, що потрібно бути такою, якою тебе створив Бог, без усяких прикрас – сережок, брошок, нігтів фарбованих. Навіщо цим красу псувати? У 17 років пішла в Свято-Микільський монастир на Волині. Тільки через три роки почалися хрущовські гоніння, обитель закрили, і нас перевели в Кременецький жіночий монастир. Ми переїхали без обурень і шуму, за що влада видала нам документи і допомогла організувати монастирське господарство. Я полюбила монастир. Вивчала музичну грамоту. А в 1959 році і цю обитель закрили. Три дні нас машини чекали, але ми не виходили. Тоді представники МВС влізли в монастир через ворота: "Ми німців перемогли, думаєте, 60 баб перемогти не зможемо? Збирайтеся!". Похапали наші речі, заштовхали в машини і привезли в Корецький монастир.

Читайте також: Чудеса Кременецького монастиря

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Чи мріяли ви повернутися в Кременець?

- Чесно кажучи, я і не думала, що повернуся колись у Кременецький монастир. Багато сестер, з якими я приїхала, до того часу вже померли, адже 30 років минуло! Тому, коли запитали, чи хочу повернутися, я не знала, що відповісти. Розуміла, що буде важко, поглумилися над храмом, обитель зруйнована. Але на все воля Божа. У 1990 році разом з братією Почаївської лаври ми пройшли хресним ходом з Почаєва до Кременця з чудотворною іконою Божої Матері "Скорботна". Очолював хід намісник лаври архімандрит Онуфрій (нині – глава УПЦ). Пам'ятаю, підходимо з хоругвами до Богоявленського Собору, а він закритий – двері прогнулися всередину і не відчинялися. Один із семінаристів заліз і відкрив засув. А через півроку, у січні 1991-го, ми вп'ятьох з ігуменею Херувімою (нині покійною) переїхали в Кременецький монастир назавжди. Жили у храмовій пономарці. Між шафами, що привезли з собою, зробили собі келії. Півроку жили жахливо: ні води, ні туалету, кругом вогкість – під підлогою стояла вода. Два роки тільки сміття вивозили з горищ і території! Владика давав нам семінаристів, без їхньої допомоги ми б не впоралися! Ще 5 років добивалися, щоб нам повернули сестринські келії. Ось уже 23 роки з Божою допомогою відновлюємо те, що було зруйновано.

- За ці 64 роки чернецтва наскільки, на ваш погляд, змінився образ віруючих? Як вам нове покоління черниць?

- Стали слабкі, ламкі кістки, здоров'я зовсім немає. Ми мішки на спинах носили, а нинішні насельниці відро води ледь принести можуть. Попрацювали на полі трохи довше – все, розтягнення. Слабшає покоління.

- Як вам вдається зберегти радість і бадьорість?

- Коли людина працює і в неї є послух – вона задоволена, і душа її спокійна, вона молодіє. А людина без послуху стає нервовою. Немає в ній спокою духу, тому й хвороби і старіння. Молитви, спілкування з Господом, соборування, причащання – рецепти молодості.

- Яке у вашому житті було найбільше диво?

- Для мене кожен день – це диво. Якщо людина змінить своє життя і довірить його Богу, вона багато чудес у своєму житті побачить.

- Адже Вас у родині четверо дітей було, а в черниці саме ви пішли. Чому?

- Бог обирає. У кожної сестрички, хто потрапив у монастир, – свій шлях. Спочатку приходять на послух. Часто буває так: посвариться дружина з чоловіком – і йде в монастир. Дають їй послух – на кухні. Тиждень, наступний проходить, а послух не змінюється. Ось і зітхає жінка: "Не можу одну і ту ж роботу робити!", і повертається додому. А буває – і за п'ять років на послуху, і віра тільки міцнішає. Тоді вже можна про постриг думати.

- Матушка, ви стільки пережили, бачили, як німців з квітами зустрічали, а потім виявилося, що це був ворог. Зараз схожа ситуація на Сході України. Як же зрозуміти, хто друг, а хто ворог і де правда?

- Правди тепер тільки у Бога потрібно шукати. Правда пішла на Небо. Людська рука цього вже не зупинить. Світ зношується, до кінця все йде. Повстане мова на мова, царство на царство. Далі гірше буде. Народ дійшов до такої агресії, що брат на брата пішов. Знову поринули в допотопні гріхи. Є і телевізори, і комп'ютери, а правди в них немає. Знаєте, що означає "москаль"? Це означає "солдат", а не виходець з Москви! Але головне – віри немає. Багато ще людей невіруючих, або віра їхня глибоко в гріхах зарита. Ось мудрості і духовного міркування не вистачає. А вони тільки від Бога смиренним приходять. Пам'ятаю, у нас була одна парафіянка, все хотіла стати черницею, а ми її не допустили – душею хвора була. Виходжу якось із собору, а вона на мене летить, очі виблискують і давай кричати, яка я така-нетака. А я їй: "Прости мене, я ж грішна. Прости". Її наче струмом вдарило, відскочила від мене і втекла. Конфлікт зник. В смиренні – мудрість. Думаю, народ повинен стати на коліна і покаятися перед Богом, "посипати голову попелом", постити і молитися, щоб Господь послав свою милість і врятував нас.