Аліна Бонд
редактор Перша українка Тетяна Яловчак, яка підкорила сім найвищих вершин світу, розповіла про те, як продала свою квартиру, щоб піднятися на Еверест, вижила в екстремальних умовах Антарктиди і зійшла на гори Нової Гвінеї під час бойових дій.
Тетяна, чим ви займалися до підкорення вершин?
- Я з Селидового. Це маленьке шахтарське містечко. Звідти я вже переїхала до Донецька, почала працювати, влаштовувати майбутнє життя. У мене три вищі освіти – по психології, економіці і туристичному бізнесу. Я займалася власною турфірмою. Все у мене було добре, можна сказати, ідеально. Будинок в 600 "квадратів", собаки, машини – відпочиваєш красиво. Все розумієш, як у тебе буде. А потім сталася ця ситуація на Донбасі, і все пішло шкереберть. У 2014 році я прилетіла до Борисполя з Маврикія з одним чемоданом літніх речей. У Києві я практично нікого не знала. І я зрозуміла, що мені робити нічого. Тому що будинок мій в Донецьку знаходиться біля аеропорту. Тобто я просто не могла туди повернутися.
- І за цей час більше не їздили в Донецьк?
- Один раз з'їздила. Але в будинок, природно, не потрапила. Зате я продала квартиру, яку колись купувала, щоб здавати. Хотілося мамі зробити безпечне майбутнє, щоб завжди був додатковий бонус від оренди. Але в зв'язку з останніми подіями вона пустувала. А мені потрібні були кошти для сходження на Еверест. Так що довелося продати.
- Чому ви вирішили зайнятися альпінізмом?
- Я не вирішила їм займатися. Це було з дитинства. Мій дід після війни захворів на туберкульоз, і вони з бабусею переїхали жити до степового Криму біля Сімферополя. Я багато ходила по Криму. Ми баранчиків пасли. У мене дитинство таке – кози, баранці, кури, качки... Тобто я жила в місті, а на всіх канікулах з радістю їхала до бабусі. Я любила доїти козу. Загалом, я така природна людина. Потім подивилася фільм "Кавказька полонянка", і в голові немов щось клацнуло. Я думала: "Боже мій, я стільки була в Криму, і жодного разу не була в горах!". Але тільки в 29 років я вперше випробувала себе горами – відразу пішла на Мачу-Пікчу (Перу). Тобто нормальні люди ходять хоча б по Ай-Петрі, по Карпатах. Але до того моменту я вже відбулася більш-менш як особистість, нормально заробляла. Ось і подумала: звичайно, піду!
- Чим запам'ятався перший похід в гори?
- Там дуже цікаво. Ми йшли чотири дні по стежці інків. Складність була лише в тому, що я вперше була в горах і в мене не було можливості адаптуватися. Нас в новорічну ніч закинули на висоту 3300 метрів, в місто Куско. І замість того, щоб спуститися на висоту поменше, щоб акліматизуватися, ми вранці, 1 січня, почали сходження. І у мене, вперше в житті, почалася гірська хвороба. Гірська хвороба – це коли ти білий, у тебе температура, але весь холодний і в поту. І закінчується це все тим, що у тебе сильна нудота і розлад шлунка. І це все – одночасно.
- Це було ваше найскладніше сходження?
- Ні. Найскладнішою в фізичному плані була Аляска. Це було саме чесне сходження з усіх семи вершин, тому що ти там абсолютно все робиш самостійно. У нас було 18 днів. І там я не дівчинка, я партнер. Ми йшли спортивною зв'язкою, – нас було чотири людини. Намет я ставила, збирала, сніг топила, ну ось все, що роблять хлопчики, робила і я. Це було дуже складно.
Ми потрапили в негоду, нас повністю заносило. Повірте, ставити намет при сильному шквалі – це взагалі катастрофа. До того ж у нас часу залишалося мало: треба було йти на вершину або розвертатися. Ми встигли, а американську групу, яка йшла з нами паралельно, розгорнули: мороз був мінус 30, і вітер 60 м/с. Припустимо ж тільки 20 градусів морозу і вітер 40 м/с.
- Як ви вживали в таких умовах?
- У мене все обличчя було обпалено сонцем і морозом. Крем не дуже допомагає. І, в принципі, ти не можеш навіть зняти свою велику рукавичку, "верхонку", щоб намазати обличчя. Тому що якщо дістанеш – у тебе рука так і залишиться на обличчі. Дуже холодно. Ми мало пили, бо, знову ж таки, – потрібно зупинитися, дістати термос, попити... Це все затратно. А без руху стає холодно. Намет – єдине, що захищало від холоду. Спали ми в спальних мішках, розрахованих на температуру мінус 40. При цьому потрібно розтопити воду, налити її в пластикову пляшку. Цю пляшку з теплою водою кинути в спальник, і виходила грілка. До всього іншого, ми ще йшли весь час з саньми, на яких були речі. Ці сани потрібно було за собою тягнути в гору... Загалом, ще раз туди полетіти у мене бажання немає ніякого.
- Невже на Алясці було складніше, ніж під час вашого останнього сходження в Антарктиді?
- Антарктида була складна тим, що показала нам свій характер. Ми планували зробити це швидко: прилетіли з Пунта-Аренаса (Чилі) – в базовий американський табір "Глетчер" в Антарктиду, звідки все починають сходження. Там все дуже круто: стоять величезні намети на дві особи, всередині – ліжка на ніжках... У великому наметі, де проходить обід, можна знайти морозиво з полуницею, горіхи, фрукти, які захочеш, свіжі овочі, салати, м'ясо в достатку. Тобто голодним не залишишся.
При цьому там була ідеальна погода. Ми в цей же день вилетіли в перший табір для сходження. На наступний день ми за 6 годин перейшли у другий табір – і за прогнозом передбачалося, що ще буде тиждень гарної погоди. Ми вирішили влаштувати день відпочинку. Відпочили, вийшли в третій, "штурмовий" табір, і взяли з собою мінімальний запас їжі, тому що повинні були піднятися, трохи поспати там, і звідти вже штурмувати вершину (пік Вінсон, 4892 м) і спуститися в табір вниз. Це 2 дні максимум. Але коли ми піднялися в третій табір, почався вітер. Ми встановили намети і стали чекати, поки буря вщухне. Нам по радіо передали, що другий табір, з якого ми вийшли, повністю знесло! Намети, де ми речі залишили, – забрав. Нічого нема. Ми сидимо три дня в своїх наметах, нічого не робимо. Мінімум рухів, щоб не витрачати енергію. Їсти багато не можна, тому що потрібно буде якось вийти в туалет. А в туалет ти не можеш вийти: сусідній яскраво-червоний намет, який всього в двох метрах, не видно – так сильно мете сніг і вітер. З нами був один хлопець, так він подзвонив своєму фінансовому директору по супутниковому телефону, і залишив заповіт. Тому що,якби наші намети теж віднесло, ми б замерзли за 15 хвилин. А йти нікуди.
- Вистачило вам їжі на ці три дні?
- Так. Наші гіди ходили від намету до намету на мотузці, щоб не загубитися. Збирали термоси, топили сніг, тому що ми не брали з собою ніякого обладнання, щоб самим це зробити. Наповнювали термоси гарячою водою і розносили по наметах, щоб у нас була тепла вода. Ми взяли з собою якоїсь локшини на всякий випадок. Ми ж не збиралися залишатися там надовго.
- Скільки коштувало сходження на пік Вінсон в Антарктиді?
- Сама експедиція – $ 45 тис., плюс ще перельоти – $ 5 тис. А одяг залишився з Евересту.
- На Еверест ви піднялися ще в 2016 році. Скільки часу зайняло сходження?
- Вся моя експедиція була 50 днів. На горі, в базовому таборі на висоті 5200 м, ми були 40 днів. При цьому 30 днів потрібно для акліматизації, 10 днів чекаєш гарної погоди, а що залишилися 10 днів витрачаються на підйом і спуск з вершини.
- Ваша експедиція на Еверест обійшлася в $ 60 тисяч. Що входить в цю суму?
- Моє життя. Перш за все поради гіда Саші Абрамова: він майстер спорту, і вже не раз піднімався на Еверест. Він виступає за безпеку і завжди порадить, як краще. Також нам видають балони з киснем. Сюди ж входить сам дозвіл на підняття на Еверест: воно коштує $ 10 тисяч. Оплата роботи помічників-шерпів (народність, що живе в Східному Непалі. – Авт.) також входить у вартість сходження. Їм в кінці можна заплатити ще й бонус – від $ 600 і більше, ну, чайові. При цьому, коли спускаєшся вниз, ти шерпу готовий віддати все – тому що ти повернувся живий.
У мене був чудовий провідник-шерпа, він вже в десятий раз піднімався на Еверест. Він піднімав мою маску, дивився, як виглядають мої очі, наскільки добре я себе почуваю. Перевіряв, як я пристебнулася. До того ж він ніс додаткові кисневі балони. Я сама їх не донесла б в житті! Один такий балон повний важить 4 кг, порожній – 3 кг. А на висоті майже 9 тисяч метрів це неймовірно важко. У мене рюкзак був десь кілограмів 7, але здавалося, у мене слон за плечима.
- Значить, чутки про витривалості шерпів – не перебільшення?
- Це неймовірні люди! Він на висоту 8300 м дійшов без кисневої маски! Ми вже після 7000 м йшли з кисневими масками. З 8300 м вже починається старт на вершину.
- Чим ви харчувалися на Евересті?
- До Евересту можна набирати кілограми, тому що вони там дуже швидко тануть. І поки ти знаходишся на горі, дуже не рекомендується бути вегетаріанцем. Бажано їсти побільше круп, м'яса, яєць, хліба і, звичайно, сала. Сало, до речі, я брала на саму вершину.
- Скільки часу зайняв штурм вершини?
- О 24:00 ми вийшли, а вже о 6:45 були на вершині. І в цей же день ми спустилися на висоту 6400 м. На підйом і спуск пішло 23 години. Ми зупинялися посидіти, але ні в якому разі не можна було залишатися зайвий час на висоті.
- Чим небезпечний спуск?
- Тим, що на висоті 8300 м ти йдеш по хребту. Там з одного боку обрив, і потрібно бути дуже уважним. Якщо сядеш відпочити, тебе звідти забрати і спустити не зможуть, будуть просто обходити. Тому що там вузька стежка – 30-50 см в різних місцях.
- Чи доводилося бачити трупи альпіністів, які загинули під час сходження?
- Доводилося. Коли туди піднімалися, було темно, їх було не видно. А коли ми спускалися назад, побачили, що людей, які лежали на стежці, просто прибирали, скидали в сторону. Це не жорстоко – кожен, хто туди піднімається, знає, куди йде. Перед сходженням ми навіть підписуємо папір, що ми знаємо, що робимо, і беремо на себе відповідальність. Це дуже мотивує бути обережнішим.
- В результаті Еверест обійшовся без пригод?
- Загалом так. Правда, коли ми спустилися з Евересту, я шкарпетки зняла разом з нігтями. У мене нігті в черевиках весь час упиралися, і з великих пальців я їх просто зняла. Але я була настільки втомленою, що болі особливо не відчувала. Взагалі найважче в сходженні на Еверест – це час. За цей час відбувається багато всього цікавого: з людини обов'язково вилізе і вся жовч, і вся принадність, і злість, і добро. Там дуже все проявляється.
- Яке сходження було найбільш екстремальним за умовами?
- У Папуа-Новій Гвінеї, гора Карстенз. Вона знаходиться в джунглях, а поруч – найбільша в світі шахта з видобутку міді і золота. Здобиччю там займається американська компанія, а останнім часом місцеві жителі збунтувалися, що іноземці "крадуть" їх золото і мідь, і почали бойові дії. Ми ходили по джунглях, нас зупинили і не дозволили йти, тому що ми могли потрапити під обстріл. Але нам ще пощастило дістати дозвіл на сходження! Складність була ще в тому, що в джунглях постійні дощі і тумани, і "вікно" гарної погоди відкривається буквально на 15 хвилин.
Ми весь час сиділи в аеропорту і чекали, коли налагодиться погода, щоб міг прилетіти вертоліт і закинути нас в базовий табір. У підсумку нашу команду закидали три дні. Я прилетіла з останньою групою вже о 24 годині неакліматизована, на висоту 4200 м. І з цього базового табору о 2 годині ми вже почали сходження.
Було дуже складно: скелі мокрі, мотузки слизькі, при цьому більшу частину сходження потрібно працювати на мотузці. Весь час дощ. Коли ми піднімалися, побачили, що в наш табір прилетів вертоліт: це була поліція. Вони сказали, щоб ми терміново спускалися. Після сходження на вершину ми переночували в базовому таборі, і нас на вертольоті забрали. Уже внизу ми побачили багато поліції, військових. І дізналися, що були останніми, кому видали дозвіл піднятися на Карстенз.
- А яке сходження було найшвидшим?
- Гора Косцюшко в Австралії. Я прилетіла на 3 дні: з Сіднея взяла машину напрокат, проїхала 500 км з правим кермом. Переночувала, вранці прийшла до витягів. Мене зупинили, сказали, що підйомники не працюють: йде циклон. Мені довелося підписати папір, що я беру на себе всю відповідальність, і йду сама на вершину. Я встигла піднятися і спуститися вниз, і в 15 хвилинах від готелю вже мене застала злива, яка потім не припинялася майже добу! Але головне, що я встигла зійти на Косцюшко. Підйом на вершину у мене зайняв приблизно 4 години: там гора висотою всього 2028 м.
- Після підкорення семи вершин більше не піднімалися в гори?
- Піднімалася. З останніх – на Охос-дель-Саладо, найвищий в світі вулкан (6893 м). Це в Чилі. Дуже красивий вулкан. Фантастичний! А після нього я полетіла ще на острів Пасхи – там теж вулкан і величезний кратер – 1100 квадратних метрів.
- Чим плануєте займатися тепер?
- Я зараз проводжу мотиваційні тренінги. Я знаю, що у нашого народу величезний потенціал. Я от не спортсмен, і хочу донести, що можна бути любителем, насолоджуватися життям, і робити чудеса. Я вірю в чудеса, я знаю, що люди добрі і допоможуть, якщо ви цього потребуєте. А скоро настане 22 липня, я збираюся вплав переплисти Босфор, це 6,5 км. Мені знову хочеться себе подолати. До того ж це для здоров'я корисно. Для постави. Хоча, звичайно, боюся відкритої води. Боюся, що мене може щось схопити за ногу.
Головні теми