- Тамріко, ти – українська письменниця, яка останні років п'ять живе в Німеччині. Ти плануєш там залишатися чи тебе можна назвати "громадянином світу", оскільки будинок там, де сама ти?
- Мене досить багато ототожнюють з "людиною світу". Я і сама якийсь час так вважала, але з часом зрозуміла, що потрібно спершу дати точне визначення цьому поняттю. Прийнято вважати, що "людина світу" – це той, хто не має постійного дому та легко може ужитися в будь-якій країні. Як з'ясувалося, я ужитися можу далеко не скрізь, тому, так, хоча на даний момент у мене немає постійного будинку, але чи визначає це мене, як "людину світу", – не знаю.
Поки я просто живу на дві країни. Причому останнім часом все частіше доводиться бувати в Києві. Це пов'язано з робочими питаннями і новою книгою, яку я готую до друку, тому вперше за останні 4,5 року я тут так довго (вже другий місяць)
До слова, раніше я не вірила, коли говорили, що якщо тривалий час не живеш в рідному місті, то після повернення доводиться довго до нього звикати заново. Однак це виявилося правдою. Тут так швидко все змінюється! Коли ходиш вулицями кожен день не помічаєш цього. У метро, наприклад, вже не скрізь можна купити жетон – я саме на таку станцію потрапила, і не знала, що робити. Деякі вулиці перейменували, інші – зробили односторонніми. І тут важливу роль відіграє специфіка міста.
У мене є знайома, яка десять років тому жила у Вісбадені, і, будучи там проїздом, сказала мені під час прогулянки, що в місті майже нічого не змінилося: всі кафе і магазини залишилися на своєму місці. І в цьому полягає відмінність німців від нас. У них середньостатистична кав'ярня існує близько ста років, 50 – це вже привід задуматися про її нестабільність (сміється). У Києві ж навпаки все швидко змінюється, і до цієї його особливості потрібно зуміти пристосуватися.
- Найцінніший урок, який тобі дала Німеччина?
- Це урок ставлення до людей. Якось на мовних курсах я познайомилася з Радією з Дубая, і моментально закохалася в її великі темні очі і усмішку. У неї було дуже гарне обличчя, і я постійно фантазувала, яке у неї волосся, адже бачила її тільки в хіджабі. Я уявляла собі, що воно довге і таке ж чорне, як її очі.
Одного разу я не витримала і сказала, що хотіла б побачити її без хустки. Вона погодилася і завела мене при нагоді в кімнату, де нікого не було. Коли вона зняла хіджаб, я побачила коротке і яскраво червоне волосся! Моє здивування було нескінченним. Але вона лише усміхнулася: "Мені двадцять три роки, я ще молода і теж люблю експериментувати. Бути мусульманкою – не означає бути нудною".
Саме після цього випадку я стала з особливою увагою ставитися до своїх стереотипів про людей. З того часу пройшло кілька років, і тепер мені страшенно ріже слух, якщо чую від когось "ці турки/німці/українці..." і т.д. Так, у кожного народу є свої ментальні риси, але це зовсім не означає, що всі люди однакові.
Мої батьки різної національності, можливо, тому мені набагато комфортніше жити в містах, де я легко можу зустріти на вулицях або в кафе представників відразу кількох культур, і одночасно чути різні мови. Це моя зона комфорту.
- З огляду на твої пересування між країнами, де ти зараз працюєш: у Франкфурті або Києві?
- В обох містах. У Франкфурті я більше працюю над текстами і новою книгою, іноді виступаю з лекціями або на літературних зустрічах. У Києві ж все набагато активніше. Тут постійно виникають якісь додаткові проекти. Наприклад, зараз я пишу драматургію для аудіо-вистави.
Багато, до речі, запитують, а чи не збираюся я, ознайомившись з культурним життям Німеччини, впроваджувати в Україні якісь книговидавничі штуки. З одного боку, у нас стільки вільних ніш, що вибирати можна будь-яку. З іншого – це ж дуже складна система. Май я півмільйона євро і ідею – вона не злетить, якщо до цього не готовий простір і люди.
Тому зараз я в основному працюю за звичною схемою: читаю лекції і зустрічаюся з людьми. Плюс, письменницька праця зручна тим, що, якщо ти на слуху, твої книги працюють на тебе навіть через час. Тому, коли ти випускаєш наступну, і вона подобається читачеві, він починає шукати твої перші. Далі видавці намагаються перекупити права на ці книги, але їх вартість вже підвищується. Тобто успішний письменник завжди має такий собі "пасивний" дохід з минулого.
- Скільки разів перевидавалися твої перші книги "Всередині чоловіки" і "Усередині жінки"?
- Досить багато, як для молодого автора. Перший тираж я випустила за свої власні заощадження. Це були ризикові 500 примірників "Всередині чоловіки". Другу книгу вже надрукувало видавництво "Фоліо" – ось з того моменту я почала офіційно вважати себе письменником.
Самвидав, це, звичайно, добре, але, коли за тебе береться видавництво, це вже результат. Зараз права на обидві книги належать видавництву "Brand Book Publishing", яке вже кілька разів перевидавало їх, в тому числі, змінюючи обкладинки.
- Чи збираєшся ти перекладати свої книги іншими мовами?
- Мене часто запитують про це – ні. Поживши в Німеччині, я прийшла до висновку, що історії, описані там, не зайдуть німцям через відмінності в менталітеті. Вони не зрозуміють страждань через різницю у віці в шлюбі – це для них не є душевною травмою. Плюс, для мене самої переклад цих книг не буде легким – за час, що минув з моменту випуску першої книги, змінилася я сама і мої погляди на багато речей.
У тій історії, де дівчина вийшла заміж за чоловіка, який був старший за її батька, я тоді написала, що стосунки з такими чоловіками – ідеальні, оскільки у них більше досвіду, вони точно знають, як зробити жінці приємно і так далі. Але на той момент у мене самої не було стосунків з чоловіками за сорок. І я говорю не обов'язково про інтимні. Вік же більшості чоловіків, з якими я зараз спілкуюся, досяг 40-50 років. Це якраз та категорія, яку я так тоді ідеалізувала. І даремно, оскільки там дуже багато своїх нюансів, крім досвіду. Тому я і не хочу зараз виходити на міжнародну арену саме з цим матеріалом. Все-таки, ті книги я писала, коли мені було 24. Минуло майже 10 років, і жінка просто не може залишитися такою ж, як і була.
До слова, багато німців дивувалися, дізнавшись, що я написала книги в такому юному віці. У них прийнято вважати, що за це потрібно братися, коли ти маєш вже чітку, усталену, життєву позицію і погляди. Але я не зовсім з цим згодна, адже чим ти старше, тим ти стаєш спокійнішим, в тебе вже немає таких завзятих суджень, з якими ти готовий вриватися в світ.
Взяти хоча б Facebook – останнім часом я навмисно пішла на звуження там аудиторії, перестала писати на якісь хайпові теми, що викликають бурю обговорень. Вже не хочеться, образно кажучи, оголюватися перед усіма посеред лобного місця, і потім ще і виправдовуватися. А в 20 років це здавалося таким природним і приємно епатажним.
- До речі, існує думка, що рідкісний письменник здатний перечитати свою власну книгу. Ти свої перечитуєш?
- Так-так, я теж свої книги намагаюся не відкривати (сміється). Більш того, кожного разу перед кожним перевиданням я прошу видавця дати мені пару тижнів, щоб попрацювати з текстом і щось в ньому підкоригувати, але він мені бреше, що дедлайни вже минули, щоб я не переписала всю книгу (сміється).
- Чи не думала ти описати досвід життя за кордоном в книзі, створивши свій перший справжній роман?
- Саме так роман і буде моєю наступною книгою. Спочатку я планувала книгу діалогів між якоюсь вищою силою і людиною на одвічні теми – такий собі "Діалог з Богом" – досить зрозумілий для всіх національностей формат. Її вже давно чекають мої підписники та читачі, оскільки я часто викладала на Facebook уривки, і вона добре розрекламована.
Однак, деякий час назад я розчарувалася в ідеї, коли до тебе приходить якийсь Месія, і в корені міняє твоє життя. Такий вид спілкування спрямований лише на роботу з мозком і повністю заперечує фізіологію. А людина дуже сильно залежить від тіла, оточення і своїх відчуттів.
Наприклад, можна скільки завгодно пізнавати дзен перед сном, а на ранок прокинутися і зрозуміти, що в тебе затекла шия, погода зіпсувалася або захворів хтось із близьких людей. І все – прозріння як не бувало. Або взяти, наприклад, елементарне – транспорт у Франкфурті та Києві. У Німеччині від мого будинку до міжнародного аеропорту можна доїхати за 15 хвилин на громадському транспорті і без натовпу людей. Більш того, навіть якщо транспорт з якоїсь причини спізнюється, ти можеш дізнатися про це онлайн і все розрахувати.
У Києві ж всі ми знаємо, що діється на дорогах. За час, поки я тут перебуваю, я стала більше нервувати, оскільки не знаю, чи встигну вчасно на зустріч. Думаю, що сам Далай-лама втратив би самовладання в столичній маршрутці вже де-небудь на півдорозі (сміється). Для письменника гранично важливо вірити в те, про що він пише. А на даному етапі я сумніваюся, що ця книга діалогів з Богом може допомогти комусь з рішенням його проблем. Поки я її відклала.
А ось наступна моя книга буде більш реалістичною, написаною в стилі Халеда Хосейні – це мій улюблений автор. Мені взагалі подобаються такого роду довгі історії, в ході яких можна спостерігати за життям головного героя з певного періоду – дитинства чи юності, до якоїсь фінальної точки. Тому що через них ти бачиш, який шлях довелося пройти людині, з якими труднощами зіткнутися, щоб досягти чогось у житті.
- Це буде автобіографія?
- Коли автор створює свого героя, той в якійсь мірі є його альтер-его. Моя героїня і всі ті події, які з нею відбуваються, будуть вигаданими. Але, безумовно, в сюжет будуть вплітатися певні випадки, що мали місце в моєму житті або житті моїх друзів.
Це буде моя перша художня книга. І я думала, що її буде легше писати, але ні. Якщо у тебе є реальний герой, то не потрібно нічого вигадувати, досить просто описати його жести, характер. Тут же, щоб бути максимально реалістичним, потрібно бути трішки психологом, щоб чітко промальовувати все і оживити героя. Тому перший роман – це дуже цінний і цікавий досвід. Зараз в моєму будинку з'явилася велика дошка з розкресленою схемою, де є головні герої, другорядні персонажі, прописані основні сюжетні лінії, тому що все це повинно переплітатися, розходитися і заново сходитися в фіналі.
- Скільки часу в середньому йде на створення книги?
- Якщо набита рука, в принципі, можна написати і за два місяці. Основний час при цьому йде на допідготовку: прописати сюжетні лінії, основні конфлікти і характери персонажів. Після цього пишеться дуже швидко.
- А така штука, як натхнення, існує взагалі?
- Я в нього не вірю. Можливо, це не найкраща аналогія, але я завжди порівнюю написання книги з можливістю сісти на шпагат – ніхто ще не зробив цього за один раз і виключно завдяки натхненню. Для цього потрібен час, старанність і розтяжка. Поставиш собі за мету – сядеш за місяць. Якщо ти гнучкіший від природи – значить, за більш короткий відрізок часу. Також і тут. Працюй кожен день – і напишеш. Мені часто ставлять запитання: "Тамріко, а як написати книгу?". Відповідь: сісти – і написати. По іншому ніяк.
У мене навіть є лекція на тему того, якими рисами повинна володіти людина, що працює з текстами – будь-якими, зокрема, з книгами. Так ось, образ автора найчастіше дуже сильно романтизують, зараховують письменство до творчих професій. Насправді ж таких професій не буває. До будь-якої справи можна підійти творчо. Можна навіть бухгалтером бути, створюючи при цьому нові програми, завдяки творчому підходу. Можна продавати каву, малюючи неймовірні картинки на пінці капучино. І при цьому можна бути абсолютно творчим письменником.
Чому я про це кажу – просто вже втомилася від того, що після слів "Я – письменник" в голові у співрозмовника відразу народжується образ такої собі загадкової жінки, в квартирі якої кожен день проходять оргії і рікою ллється вино (сміється).
Більшості тих, хто почав писати, не вистачає посидючості. Багато хто впевнений, що досить красиво розкласти на столі все необхідне, поставити букет квітів, налити келих віскі – і півсправи вже зроблено. Залишилося почекати натхнення.
Я часто називаю письменство "новою фотографією". Коли на початку нульових почали масово з'являтися дзеркальні фотоапарати, кожен вирішив, що досить його купити – і ти вже фотограф. Так зараз справи з книгами йдуть – всі сидять в Інтернеті, пишуть пости в соцмережах, і вважають, що, вже і книгу здатні написати. В принципі, це теж добре, оскільки ринок має розвиватися. І серед графоманів знайдуться ті, хто справді володіє талантом, і стане зіркою літератури.
- Як ти ставишся до того, що люди все більше віддають перевагу не друкованим книгам, а електронним?
- Та нормально ставлюся. Це все закономірно. І ті, хто хоче, все одно паперову книгу придбають. Мені іноді читачі пишуть, що, ось, каюсь, скачала в Інтернеті, але тепер точно піду і куплю, щоб була вдома. Звичайно, піратство у нас в країні розвинене, але від цього нікуди не дітися. Головне, розуміти, що, якщо твій продукт по-справжньому якісний, тобто прошарок людей, які люблять твої книги, і все одно їх будуть купувати.
- А як живе письменник? Чи не набридло тобі весь час працювати вдома або в кафе, не сумуєш ти за гучним офісом, балачками з подружками, спільними походами після роботи в кіно?
- Я вже більше п'яти років не прив'язана до офісу. З одного боку, це зручно, так. Але є і свої нюанси, звичайно. Нестабільний заробіток, наприклад. Ти не отримаєш в кінці місяця гарантовано свою зарплату, а залежиш від видавців і покупців. Буває таке, що я по кілька місяців зовсім нічого не отримую, або це якісь незначні суми, на які не так легко прожити. Тоді в хід йдуть накопичення. Таке не кожен витримає, оскільки стабільності немає. Особливо це важливо, коли є діти, батьки у віці або якісь інші зобов'язання.
Іноді мене відвідують думки, а чи не час повернутися до стабільності, але моя робота зараз дає мені безліч переваг. Поспати довше вранці, наприклад, або самій управляти своїм часом.
- Що було найскладнішим, коли ти вирішила видати книгу? До чого потрібно відразу приготуватися, якщо ти молодий автор і вперше йдеш до видавництва?
- Думаю, ці складності можна розділити на психологічні та технічні – в рівній мірі важкі. Адже крім того, що твою книгу видадуть, і тобі, ніби як, не доведеться за це платити, голову постійно точить думка: а як її сприймуть люди, раптом, не зайде?
Відповідальності багато в перший раз. Пам'ятаю, я весь свій вільний час витрачала на роботу з рукописом. Від мене навіть бойфренд пішов. Багато хто не розумів, для чого я це роблю, крутили пальцем біля скроні. Я в той період дуже агресивною була, втомлювалася, підтримки ні з чиєїсь сторони не відчувала, а після деяких інтерв'ю, які я брала для майбутньої книги, просто приходила додому, і мовчки лежала на ліжку. Облажатися після таких зусиль було б дуже прикро.
Важко, якщо ти не знаєш нікого, хто міг би допомогти порадою або, як у моєму випадку, намалювати обкладинку. Це була дуже смішна історія. Грошей мені вже не вистачило, і я попросила свою колегу, вона дизайнером працювала, намалювати мені "хоч що-небудь" безкоштовно. В принципі, вона зробила все, що могла. У нас навіть грошей не було, щоб у фотобанку якомусь купити підходящі фото. Тому ідея у нас, в принципі, була непогана – Джокер, що виглядає з-за дверей – хтось, хто ховається за істинним обличчям людини – але втілення було примітивним.
Оплатити роботу літературного редактора мені теж не вистачило грошей. У підсумку в книзі було дуже багато помилок і друкарських помилок.
Потім виникає проблема – як і де книгу продавати. Я всім раджу ще до того, як випустити книгу, розкрутити себе. Заведіть профіль в якийсь із соцмереж, пишіть там, публікуйте уривки з майбутньої книги. Збирайте підписників – не менше 10 тисяч. При цьому варто розуміти, що кожен з них вашу книгу не купить. Таких буде тисяча-півтори – ось таким тираж і робіть. Для дебюту більше не потрібно.
І ще порада – не розраховуйте заробити на першій книзі. Хоча б в нуль вийти – це вже буде відмінний результат.
- Батьки тебе підтримали, коли ти заявила, що випускаєш першу книгу?
- Знаєш, мені мої 500 примірників обійшлися у вісім тисяч гривень – це була цілком підйомна сума. Тому всі сказали: "Ну, побалуйте, чого вже". А зараз вже звикли (сміється).
- Чимось істотним наші особливості національного книговидавництва відрізняються від західних?
- Між ними прірва, я б сказала. Там письменник майже не займається просуванням своєї книги. Він шукає літературного агента, і той намагається подорожче продати автора видавцеві.
- Вони потім якось рекламують новинки?
- Звичайно! У Німеччині дуже багато візуальної книжкової реклами – на бордах по місту, в метро, в журналах, які у них до цього дня популярні. Я нарахувала 15 друкованих журналів про книги. Не виключаю, що їх більше. Один з них взагалі тільки про самвидавництво – наскільки вузька аудиторія у нього, тільки уяви. Кожне видавництво має свій каталог новинок, який лежить у вільному доступі в книжкових магазинах.
У Німеччині люди дуже багато читають. Незважаючи на те, що практично у кожного німця є електронна книга, він все одно збирає вдома бібліотеку. І журнали, звичайно ж, купує. І диски з фільмами, оскільки у них не поширене піратство так, як у нас, а за нелегальне скачування передбачені величезні штрафи навіть за мірками місцевих. У хлопців навіть одним з елементів флірту є пропозиція показати свою колекцію фільмів на дисках (сміється). У них і інтернет-кафе досі існують, оскільки якщо у тебе віза менше, ніж на три місяці, ти не можеш укласти договір з місцевим оператором.
- Давай поговоримо про соцмережі – за час, проведений там, ти навчилася вже не реагувати на провокації і не вступати в непотрібні дискусії?
- Так, уже так. Хоча перший час у мене це погано виходило, я намагалася переконати когось, пояснити, що він не правий. Але з часом зрозуміла, що це нікому абсолютно не потрібно. І особливо мені.
- Ти дуже активна на Facebook. Підозрюю, що тобі часто пишуть читачі – які найдивніші листи ти отримувала?
- Так, пишуть багато. Які найдивніші? Знаєш, дуже часто мене просять допомогти помиритися з колишнім хлопцем або дати якусь пораду щодо сімейного життя. І я не зовсім розумію, чому саме мене, адже такі поради повинна давати людина з досвідом, яка пережила щось подібне. Я навіть заміжня поки не була, що я можу порадити? Якось одна дівчина поспросіла мене сходити до її колишнього, який у Франкфурті живе, і допомогти їй його повернути – це теж дивно. Просять допомогти собак або котів прилаштувати, наприклад. Але тварини – взагалі не моя тема, я більше люблю дітей.
Якщо чесно, в Києві мені не вистачає дітей в громадських місцях. У Німеччині я часто працюю в кав'ярнях, де є вільний вай-фай. І там обов'язково в цей час знаходиться неймовірна кількість дітей різного віку, починаючи від немовлят. Я настільки звикла до них і всього цього шуму і гаму, що зараз сумую за цим. На жаль, Київ все ще не дуже пристосований для легкого пересування з дітьми.
- Всіх твоїх підписників вже не перший рік хвилює питання, чому тебе досі немає в Instagram. Так чому ж? І чи варто тебе там чекати найближчим часом?
- У мене просто не було на нього часу. Це ж більше візуальна соцмережа, туди потрібно фотографії красиві викладати. А у мене це дуже багато часу займає – зробити 300 кадрів, вибрати кращий, обробити, та ще й текст до нього написати. Раніше я думала, що краще витратити цей час на нову главу. Але зараз все більше схиляюся до того, щоб зареєструватися в Instagram. Тим більше, як виявилося, там вже є хештеги з моїм ім'ям. Мабуть, вже час (сміється).
І в кінці розмови я зазвичай ставлю десять бліц-питань, на які потрібно дуже швидко відповідати:
- Яка твоя головна якість?
- Вірність поняттю честь і гідність.
- А твій головний недолік?
- Лінь.
- Якщо не собою, то ким би ти хотіла бути?
- Архітектором. Але це вже, напевно, в наступному житті. У цьому я пробувала, навіть курси дизайнера-архітектора закінчила, але не стала цим займатися.
- Де б ти хотіла жити?
- У Франкфурті.
- Твоя улюблена книга?
- На даний період це "Той, що біжить за вітром" Халеда Хосейні.
- Твій улюблений книжковий герой?
- Амір, головний герой "Того, що біжить за вітром". У ньому дуже багато недоліків, він мучиться ревнощами, образами, зрадою. Це робить його живим, тому так цікаво спостерігати, чи зможе він спокутувати свою провину.
- Хто є для тебе героєм в реальному житті?
- Мій український дідусь, мамин батько. Це найбільш чесний і гідний чоловік в моєму житті, завжди говорив: "Я хочу спати спокійно", і жодного разу не порушив жодного свого принципу.
- Твоя улюблена страва?
- Спагетті карбонара.
- Чим ти любиш займатися?
- Нічого не робити. Просто спостерігати за тим, що відбувається з келихом рислінгу в руці.
- Здатність або суперсила, яку тобі хотілося б мати?
- Навчитися брехати – це так зручно. Не в поганому сенсі, а просто вміти полестити, коли це необхідно.
Головні теми