Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.
Прийняти
Головна Сьогодні

Як живуть пенсіонери в Україні: самотність, суди, рекорди і караоке

В Україні нарахували майже мільйон самотніх людей похилого віку. Волонтери: "Вони забуті при живих дітях"

Марія. Просить милостиню в той час, як її родичі роблять дорогий ремонт в квартирі.
Марія. Просить милостиню в той час, як її родичі роблять дорогий ремонт в квартирі.
Фото: Анатолiй Бойко

В Україні оприлюднили кількість самотніх літніх людей: зараз їх в країні мінімум 741 тисячу людей. Про це "Сегодня" повідомила керівник Управління у справах людей похилого віку Мінсоцполітики Оксана Сулима. "Це люди, які обслуговуються виключно територіальними центрами – ті, хто звернувся за допомогою", – сказала нам Оксана Сулима. Як з'ясувала "Сегодня", в минулі роки число таких громадян в країні перевищувала цифру в 760 тисяч, але після анексії Криму та окуповані частини Донецької і Луганської областей Росією кілька десятків тисяч людей похилого віку автоматично виявилися неврахованими. Втім, за словами експертів, в реальності ця цифра в рази більше – адже далеко не всі люди похилого віку, особливо в сільській місцевості, звертаються за допомогою до органів соцполітики, хоча в відомстві закликають всіх самотніх літніх людей звернутися в терцентр. "Соціальні працівники допомагають людям похилого віку не тільки підтримувати порядок в домі або ремонтувати одяг, але і копали городи", – розповіли нам в Мінсоцполітики.

Втім, іноді такі люди похилого віку змушені доживати життя на самоті навіть при живих родичах: багато самотні люди, опитані "Сегодня", розповіли, що далеких рідних бачать хіба що раз на рік – ті приїжджають, тільки щоб переконатися, що житло поки успадкувати не вдасться.

Мінсоцполітики: "Наші люди допоможуть прибрати вдома і скопати город"

В останні роки в різних областях країни з'явилася нова хвиля волонтерства: активісти знаходять старих, про яких забули їхні близькі, і збирають кошти на їх лікування та харчування. "Не один раз я помічала в Києві біля станції метро бабусю, яка просить милостиню. Одного разу я з нею розговорилася. Бабуся Марія мені розповіла, що їй потрібні гроші на лікування – у неї проблеми з ногами. Просить милостиню, тому що допомогти нікому. Плакала і дякувала мені – за те, що я єдина зупинилася", – каже активістка Тетяна Ніколаєнко. Але, за словами Тетяни, після того як цієї бабусі почали допомагати небайдужі, з'ясувалося, що у неї таки є близькі родичі, причому вони зайняті євроремонтом в своїй квартирі, а бабуся змушена існувати на мізерну пенсію.

Соратниця Тетяни, активістка Наталя Танцюра, розповіла нам, що в кінці минулого року почала з допомогою інтернет-спільноти допомагати людям похилого віку, які потребували допомоги. "Нашу роботу складно назвати рухом, ми просто небайдужі люди, – розповіла нам Наталя Танцюра. – Все почалося з того, що я випадково побачила біля станції метро стареньку, яка продавала якусь дрібницю. Ми розговорилися, і бабуля поскаржилася, що живе на одну пенсію, а син їй нічим не допомагає, але ж їй 85 років, у неї жахливі побутові умови. Через деякий час, теж на станції метро, я побачила старого на милицях, який просив милостиню. Виявилося, що в свій час йому зробили операцію, за яку він заборгував 7 тисяч гривень. Активісти нашої інтернет-спільноти в соцмережі зібрали потрібну суму і погасили його борг, допомагали йому продуктами... Але через деякий час виявилося, що у старого є онук у віці близько 40 років, який заборгував банку 21 тис. грн відсотків по кредиту – він його брав на ремонт свого автомобіля. Під час останньої розмови старий плакав і попросив погасити і цей борг. Немає слів...".

РЕКОРДСМЕНКА: САМА ПЕРЕ

Ннайстаріша українка, 115-річна мешканка села Жадове Чернігівської області Христина Аврамівна Нагірна, в свої немолоді роки добровільно відмовилася від відвідин родичів і в своєму будинку живе одна. Сусіди пояснюють тягу до самоти так: "Ця бабуся – ворожка, так що у неї були якісь свої причини відмовитися від візитів родичів. Чому так вчинила, вона не пояснює. Але напевно, у чаклунів є якісь свої правила, які складно зрозуміти. До речі, в свої 115 років вона сама пере свої речі – тільки просить, щоб соцпрацівник, який до неї ходить, приносив в будинок воду, адже носити відра їй вже важко. Хоча в 110 років Аврамівна ще працювала в своєму городі, а до 114 доглядала за кроликами і курочками на своєму обійсті!".

Як з'ясувала "Сегодня", Христина Нагірна – реальна кандидатка на звання "найстарішої українки". Представник Нацреєстр рекордів Лана Вєтрова повідомила нам, що в найближчих планах організації – виїзд до старенької: "Ми обов'язково приїдемо до неї (щоб вивчити її документи і в разі підтвердження віку зафіксувати рекорд. – Авт.)".

new_image6_199

У 114 років ще доглядала за птицею.

ПОМИЛКИ: ЇЖА ТА ДОБРО

В Україні, на жаль, чимало випадків, коли зовсім самотні люди стають жертвами людей, зобов'язаних за ними доглядати. "Мені 82 роки, я самотня пенсіонерка. Кілька років тому зі мною уклала договір довічного утримання моя далека знайома. Відразу після підписання документа, знаючи, що у мене підвищений тиск, приносила мені продукти, які підвищують тиск, – наприклад, дорогу міцну каву. На моє харчування після скарг на здоров'я звернула увагу місцевий фельдшер. Мабуть, та, з ким я підписала договір, хотіла, щоб мене скоріше не стало. У підсумку я розірвала договір", – розповіла нам пенсіонерка з Донецької області Валентина К.

А киянин Петро Дольченко каже, що подруга його покійної дружини вмовила його підписати договір дарування квартири так, що він і отямитися не встиг: "Вона навідувалася до мене лише раз на рік. А коли зібралася їхати з України, то прийшла з нотаріусом і правдами і неправдами вмовила переписати квартиру – побоялася, мабуть, що якщо помру, то житло дістанеться комусь іншому. Після того як зробив дарчу, цинічно сказала, що приїде заселятися після моєї смерті. Тепер ось хочу розірвати договір".

СУДЯТЬСЯ: ЗА КУРС І ЛІКИ

В Україні щорічно судяться 1,5-2 тис. одиноких пенсіонерів, які уклали договори довічного утримання з родичами або знайомими. Такі дані оприлюднені в Державному реєстрі судових рішень (за останні три роки). У переважній більшості випадків судді виносять рішення на користь людей похилого віку – адже в своїх позовах вони заявляють, що після підписання договору друга сторона, тобто майбутній власник прав житла, або відмовляється утримувати старих, або робить це неповноцінно чи частково. Найпоширеніші скарги – що відповідачі не забезпечували їх грошовою допомогою (зазвичай сума варіюється від 600 до 800 грн на місяць) і ліками, обумовленими в договорі. Втім, згідно з Держреєстром, рідко, але судді все ж виносять рішення на користь відповідачів. Одне з таких справ розглядалося в Києві в кінці минулого року. "Дві сторони, позивач і відповідач, домовилися, що щомісячна допомога становитиме 800 грн. Також відповідач зобов'язався сплачувати за компослуги. Тепер позивач наголошує, що протягом 2014-2015 років курс гривні змінився, і сума навіть в 1400 грн на місяць не покриває необхідних витрат", – сказано в рішенні суду. Зваживши всі аргументи, суддя виніс рішення відмовити пенсіонерці, оскільки в діях відповідача за позовом суд не виявив істотних порушень пунктів договору.

ДОНБАС: "САМОТНІСТЬ СТРАШНІША ЗА СМЕРТЬ"

Зараз одиноким пенсіонерам вижити найважче на Донбасі. Хтось, втомившись від постійного нервового напруження, сподівається на долю і вже навіть не біжить в укриття під час обстрілів – що станеться, то станеться. Хтось ще борсається в каламутній воді життя під гнітом бойовиків. Але суть одна – люди похилого віку тут кинуті і надані самі собі.

Самотня донеччанка: "Я залишилася одна на весь під'їзд"

"У мене до війни була пенсія непогана – 2 500 гривень, можна було на неї прожити. А тепер ціни злетіли, а пенсія – ні. Ще постійно десь стріляють: у нас на Вєтці (в Київському районі Донецька. – авт.) дуже добре все чути. Взагалі, коли тобі за 80, смерті боятися перестаєш, – каже нам пенсіонерка Валентина Лук'янова. – Я вже давно не переживаю, що до нас може "прилетіти". Більше лякає самотність – раптом у мене серце прихопить або ще що? Тоді з ліжка не піднімуся – так і буду мучитися, поки не віддам Богу душу. Син у мене в Києві. Скільки разів він просив мене переїхати до нього, а я не погоджуюся. Кажу, ось як все налагодиться – сам хай приїде провідати. А йому зараз навряд чи можна з київською пропискою сюди приїхати – скажуть, що розвідник, і закатують до смерті".

Зв'язок з сином Валентина Лук'янова підтримує по телефону, він їй через знайомих передає гроші та медикаменти. "Якби не друзі і сусіди, я навіть не знаю, як вижила. Сусіди вікна допомогли закласти фанерою, коли осколками скла вибило взимку. Уявляєте, на вулиці мороз, а я без вікон залишилася! Я то відчай навіть передати не можу, але сусіди на допомогу прийшли. Взагалі війна згуртувала людей – у нас ніколи не були настільки всі дружні в будинку, як зараз", – каже пенсіонерка.

Особи похилого віку донеччани з гіркотою кажуть, що на їх долю випало дві війни. Але якщо Другу світову вони пройшли, повні сил і молодості, то цю зустріли в похилому віці. "Мені на одне життя випало дві війни. Я живу одна в Донецьку – ні близьких друзів, ні рідних. Слава Богу, знайомі по під'їзду допомагають іноді – на ринок йдуть і до мене заходять. Я їм даю грошей і кажу, що мені принести. Мені навіть спуститися на вулицю часом не під силу. Раніше з соцзабезу приходила жінка – допомагала прибирати... А тепер про старих ніхто не думає. Але зараз хоч сусіди повернулися, а минулої зими я в під'їзді взагалі одна жила! Виручала знайома, яка раз на тиждень пробиралася під обстрілами і привозила мені поїсти. Якби не вона – швидше за все, я померла б голодною смертю", – каже пенсіонерка Ірина Нікітіна.

Пенсіонер Володимир Бушміна розповів, що залишився в Донецьку один, відправивши сім'ю на підконтрольні території, в Маріуполь. "Можливо, хтось скаже, що дід з глузду з'їхав. Але я залишився, щоб зустрічати українську армію. І я дочекаюся! – у запалі каже Володимир Іванович. – Не буває такого, щоб злочинці правили вічно, а в Донецьку зараз "царюють" саме злодії і вбивці! Подивіться, що "нацарювали": молодь вся повиїжджала, люди похилого віку живуть на гуманітарку, дороги побиті, половина магазинів закрита, інші – торгують неїстівними продуктами за дикими цінами. Ось це "молодці", ось це "глави республіки"! Нічого, Донецьк повернеться, ми все поправимо і жити будемо як нормальні люди, а поки, наприклад, дуже хочеться апельсинів"

new_image3_415

Пенсіонери. Люди виживають завдяки взаємовиручці.

Багатьом донецьким старим боляче і прикро, коли їх називають зазивателями чужих військ, дорікають в отриманні подвійних пенсій або звинувачують в розкішного життя в захопленому Донецьку. "Це було б смішно, якби не було так сумно. Тут хоч дві пенсії, хоч три – все одно не вистачає навіть на звичайний набір продуктів! А за "комуналку" заплатити? А доньці грошей переслати в інше місто – вона там продавщицею в кіоску працює аж за 1000 рублів на місяць (близько 300 грн)? Так і спливають гроші. Знаєте, коли ночами стріляли прямо біля нашого будинку, думки були одні: "Які гроші? Аби вижити!" І як можна говорити, що ми війну в Донецьк покликали? Ми жили нормально! А два роки тому без нас впоралися, ті хто молодший", – поділилася пенсіонерка з Донецька Анна Покальчук.

Життя донецьких пенсіонерів перетворилася на суцільну низку днів, наповнених обстрілами, чергами біля відділень так званого центробанку ДНР в очікуванні соцвиплат і самотністю вечорами. Вони раптом стали нікому не потрібні – і навіть похід в аптеку перетворюється в цілу пригода. "Нас в аптеках не скрізь поважають. Буває, і накричать: "Якщо грошей не вистачає, ідіть додому і візьміть". А де їх взяти, якщо ліки коштують 2000 рублів (близько 600 грн) – рівно скільки пенсія за місяць. Добре, якщо дівчинка-фармацевт підшукає дешевший аналог, та ще й знижку дасть. А знаєте, скільки моїх знайомих пішло жебракувати? Майже десять чоловік! Ще два роки тому вони були звичайними бабусями, як я, копалися на своїх городах та серіали вечорами дивилися. А зараз – бачу, стоїть моя знайома біля супермаркету з баночкою, гроші просить. Я мало не розплакалася прямо на вулиці – пішла звідти, щоб вона мене не помітила. Соромно-то як!" – розповіла свою історію донеччанка Євгенія Парфьонова.

new_image2_527

Після обстрілу. Багато пенсіонерів залишилися у "розбитого корита".

"ПІД ЧАС ОБСТРІЛІВ РЯТУВАЛИ СУСІДИ"

Особливо гостро свою самотність відчули пенсіонери із зони бойових дій під час активної фази обстрілів в минулому році. "Ми живемо в Чорнухине Луганської області. Наша сусідка – паралізована, абсолютно самотня. Під час минулорічних обстрілів ми переносили її в льох, іноді двічі-тричі на день. Спуск в льох займав близько 20 хвилин – не жарт адже акуратно на ношах занести в підвал хвору людину! Через тиждень таких "переїздів" вона, плачучи, попросила, щоб при наступному обстрілі ми за неї не приходили – сказала, що більше не хоче обтяжувати чужих людей, і якщо судилося померти, то, значить, судилося. Додала лише, що одну війну пережила – можливо, і цю переживе. Коли один раз її-таки залишили під час обстрілу, то після повернення побачили, що її всю присипало від обстрілів штукатуркою. Наступного разу ми не витримали і знову забрали з собою в льох. Так носили, поки не припинилися обстріли", – розповіла нам мешканка Чорнухине Ірина Друсенко.

"А я ділилася продуктами з покладеної мені гуманітарної допомоги з багатодітною родиною. Скільки мені старій то треба?! А у сусідів – четверо дітей, і кожен їсти хоче. Минулого року в нашій Макіївці було дуже складно з продуктами, ось я і ділилася. Натомість попросила маму цих дітей, в разі моєї смерті, по-людськи мене поховати: у мене не залишилося жодного родича, не буде кому і поплакати наді мною. Разом з цією сусідкою і поплакали. Таке от життя в нашій Макіївці була минулого року..." – каже 82-річна макіївчанка Валентина Острогіно.

ДІМ СТАРИХ: ПІСНІ І ЛІДЕРИ

Частина одиноких пенсіонерів за волею долі на схилі років виявляються в будинках для людей похилого віку. Серед них є і такі, хто, незважаючи на складності, не втратив оптимізму і приймає життя таким, яким воно є. В одному з київських будинків для старих людей живе 86-річна екс-перекладач Світлана Мальцева. Незважаючи на те, що залишилася самотньою, пенсіонерка каже, що і в караоке співає, і пісні любить слухати, і займається працетерапією. "Я живу тут 17 років. У мене нікого з рідних немає. Ви знаєте, прийшла сюди і не шкодую. Тут ми і квіти посадимо, і доглядаємо за ними. Все це дуже зміцнює колектив і не дає нудьгувати, – розповідає Світлана Андріївна. – Як слухач я буваю на місцевих концертах, на караоке розучували пісні і вірші, співали. Все це дуже цікаво, все це дуже люблю". До цього Світлана Андріївна додає: "Іншим людям, які живуть в будинках престарілих, можу порадити: поки ми живі, то треба любити життя. Не можна опускати руки і зациклюватися на своєму смутку і хворобах. Я, наприклад, хоч і скромна людина, але не вірю, що я така древня, бо мені 86". Про себе розповідає, що працювала перекладачем в дипломатичній місії. "У мене є тільки одна двоюрідна сестра в Москві, ми з нею листуємося, у нас дуже хороші взаємини".

Опитані "Сегодня" директори будинків престарілих розповіли, що практично в кожному такому закладі на кілька десятків самотніх пенсіонерів обов'язково знайдеться хоч один, хто є лідером в колективі. "Трапляється, коли у людей була бурхлива молодість, то на схилі років вони намагаються компенсувати. У будинку для літніх людей такі старі стають лідерами, збирають колектив для участі в концертах та інших заходах", – розповіли нам в будинках для людей похилого віку.

new_image_486

Притулок. Стає другим домом для багатьох пенсіонерів.

Підпишись на наш telegram

Лише найважливіше та найцікавіше

Підписатися
Джерело: Сьогодні

Новини партнерів

Популярні статті

Новини партнерів