23 квітня – Всесвітній день книг і авторського права. Безліч видань довгий час були приховані від очей читачів з міркувань цензури. Обмежувати доступ до книг почали ще в часи Київської Русі – богослови Болгарії та Візантії становили "Списки істинних і хибних книг". Пишно розквітла цензура в Радянському Союзі, коли для зберігання забороненої літератури створювалися спеціальні фонди. Хоч і в менших масштабах існує вона і сьогодні – в Україні і кожній країні світу.
КОНЦТАБІР ДЛЯ ДРУКАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ
"З моменту затвердження радянської влади в Україні вводили заборони, проводили ревізії бібліотек і архівів. Були навіть спроби створити цензурне відомство, – розповідає доктор історичних наук Оксана Федотова. – У мене вдома над робочим столом прикріплена цитата: "Право вільно мислити допустимо у відомих рамках" – фраза з проекту Народного комісаріату цензури УРСР. Циркуляр залишився тільки на папері – не знайшов підтримки в керівних органах. Але спроби встановити нагляд над культурною сферою тривали".
У 1922 році був створений Головліт – своєрідне "Міністерство правди" за Оруеллом. Цей орган забезпечував тотальний контроль над всією друкованою продукцією, кіно, репертуаром театрів і т. д. Поступово формувалися інститути цензури. В умовах українізації нагляд спочатку був ліберальним, але до кінця 20-х все змінилося: почалися масові кампанії з очищення бібліотек і магазинів від неугодних творів. У підсумку за 5 років (з 1926 по 1931 рік) книжкові запаси України скоротилися на 60%.
СХОВИЩА І СПИСКИ. "Більшовики виробили форми цензури, які не мали аналогів в історії, – каже Оксана Федотова. – Наприклад, спецфонди (спецхран). Це концтабір друкованої продукції: туди передавалися 1-2 примірника книги, а весь інший тираж знищувався під гаслом забезпечення країни макулатурою.
Мотиви заборон були в основному ідеологічні і не завжди очевидні – наприклад, важко зрозуміти, чому в спецфонді 50 років перебував довідник по тваринництву. З перших років радянської влади проскрипційні (поза законом – Авт.) списки складалися у великій кількості. Спочатку це були окремі локальні переліки, а з 1922-го року процес став централізованим. Пізніше з'явилися і зведені бібліографічні покажчики "для службового користування". Над виявленням "шкідливої" літератури працювала ціла армія цензорів".
Головліт СРСР в різні часи розіслав по бібліотеках 44 проскрипційні списки з вилучення більше 30 тис. книг. Вся заарештована література зберігалася в 210 спецфондах країни. На початку 30-х в Україні з'явився перший республіканський "Зведений список не рекомендованої літератури на 1.1.31 р.". А в 1934 вже вийшли "Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та навчальних закладів". Потім такі переліки складалися регулярно. "Тільки в 50-х в Україні діяло 23 списки, – розповідає Федотова. — Парадокс: загальна кількість видань, перерахованих у всіх республіканських проскрипційних матеріалах, приблизно дорівнює половині всієї друкованої продукції, виданої в УРСР за радянський період". Готувалися також надсекретні переліки особистостей, чиї твори підлягали вилученню. Так, український список 1954 року налічував 266 прізвищ.
ДО ДРУКУ. Завідомо "шкідливі" твори до друку не потрапляли – функції цензорів виконували редактори. "З Шевченко при Союзі створили ідола, – каже Оксана Федотова. – Наказів на вилучення його книг я не бачила. Хоча, наприклад, твори Івана Франка та Лесі Українки в спецфондах зберігалися в надлишку. Але у випадку з Шевченком тексти суттєво редагувалися і публікувалися з купюрами. Були видання "Кобзаря", з яких редактори викидали до 18 віршів. Багато творів (наприклад, "Розрита могила") не виходили в збірках аж до розпаду СРСР, інші вірші друкувалися без певних фрагментів, відретушовані".
ВІДЛИГА. Після смерті Сталіна багато творів були реабілітовані, як і їх автори. Так, з союзних "антисписків" авторів, в яких налічувалося 3310 осіб, до 1 січня 1960 виключили 2635 імен. "Звичайно, можна говорити про послаблення режиму, – вважає історик. – Але паралельно вводилися нові заборони. Так, в 1954 році в Книжковій палаті України був підготовлений великий зведений покажчик застарілих творів, які підлягали вилученню з продажу і бібліотек". До 70-х закручування гайок відновилося, а остаточно органи цензури були ліквідовані тільки в 1990 році.
"Інтернаціоналізм чи русифікація". За кордоном виходила в різних видавництвах і різними мовами.
Контрабанда. У таких сувенірних лялечках перевозили плівки з перезнятими текстами.
Міні-копія. Такі маленькі книжечки складалися з фотознімків.
ПІД ЗАМКОМ: В'ЯЗНІ СПЕЦСХРОНІВ
"У Книжковій палаті України зберігся спецфонд, в якому зібрані твори, видані в УРСР з 1917 по 1976 рік – близько 35 тисяч книг, – розповідає Оксана Федотова. – Це художня, навчальна література, дуже багато наукових праць, зокрема з історії. В основному під заборону потрапляли книги, видані з 1917-го і до кінця 20-х років. У 30-х роках жертвою цензури стала навіть дитяча література: казки Гауфа, Андерсена, Джекобса, Перро вилучали за "спотворення дійсності".
НЕДОГЛЕДІЛИ. Оскільки явно ворожі тексти попросту не виходили в світ, вилучалися ті, за якими не догледіли. "Підтримувалася низова ініціатива, – каже Оксана Олегівна. – Співробітник бібліотеки міг написати лист у відповідні інстанції, якщо вважав якусь книгу шкідливою. Звернення таких свідомих громадян розглядалися і зазвичай задовольнялися".
Заборона книги могла бути викликана зміною політичного курсу, коли вчорашні герої ставали ворогами. Часто твори класиків вилучалися з продажу цілими тиражами просто тому, що автор передмови пройшов по якомусь політичному процесу. Навіть згадка небажаного імені часто ставила хрест на всьому виданні. Хоча застосовувалися і більш гуманні методи: імена зафарбовувати, видряпували, іноді в бібліотеках склеювали сторінки видань.
Більшість видань, які входили в проскрипційні списки, не містили якоїсь крамоли. Але підставою для заборони могла стати будь-яка дрібниця. "У схрещених ніжках негреняти, зображеного на обкладинці однієї з книг, цензор угледів фашистську свастику, – наводить приклад історик. – З не меншою винахідливістю відшукували і еротичні мотиви там, де їх не було".
ЦЕНЗУРА: ЯК ЦЕ РОБЛЯТЬ В УКРАЇНІ ТА РОСІЇ
У нашій країні працює Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. За час свого існування (з 2004 року) вона встигла винести рішення по 9 книгам, що суперечить нормам законодавства. Серед них – "Моя боротьба" Гітлера (пропагує ідеологію фашизму), "Удар російських богів" В. Істархова (є висловлювання, що розпалюють ненависть до іудеїв і християн), "Напередодні імперії" В. Коровіна (закликає до порушення територіальної цілісності України), "Камасутра орального сексу" Майклз (порнографія), "Життя. Історія. Даність" В. Путятіна (ображає єврейську націю), "Таємна історія України" А. Шірокорода (ображає українську націю), "Незалежна Україна. Крах проекту" М. Калашникова і С. Бунтовського (пропаганда війни та національної ворожнечі), брошура "Палаючі мрії наших життів" організації Вогненні Осередки Змови (закликає до насильства), "Україна: дві мови – один народ" А. Залізного (ображає націю чи особистість за національною ознакою).
"Державної заборони на книги в Україні немає, – пояснює літературознавець, кандидат філологічних наук Степан Захаркін. – Комісія з моралі може лише висловити експертну думку про невідповідність тієї чи іншої книги правовим нормам. Якщо її побачать у продажу, на продавця можна подати до суду. Той може врахувати думку комісії, хоч вона й не носить характеру закону. Вилучити книжки з продажу можна тільки після рішення суду". У підсумку продавці книг страхуються і просто не закуповують книги, з якими можуть бути проблеми. Але якщо постаратися, на розкладках можна знайти майже будь-яку книгу з "забороненого списку". Іноді вони лежать на прилавку відкрито, іноді купити їх можна тільки з-під поли. "Книгу Гітлера тут знайти складно – останній російськомовний тираж 2007 року вже розкупили, – каже Михайло, продавець на столичному книжковому ринку. – Але якщо треба – дістану". Ціни цілком доступні: 100 грн за книгу в м'якій обкладинці і 230 – у твердій, дістати обіцяли за 3 дні. З інтернетом все ще простіше: ті ж "Майн кампф", "Удар російських богів" і "Напередодні імперії" можна скачати в Мережі безкоштовно. "Камасутру ..." безкоштовно знайти складніше, зате її легко можна виторгувати на одному з інтернет-аукціонів: стартова ціна – від 40 грн.
СУВОРІ СУСІДИ. У Росії все куди серйозніше. "У 2007 році з'явився так званий "Федеральний список екстремістських матеріалів", який спочатку містив всього 14 заборонених творів, – розповідає Оксана Федотова. — На сьогоднішній день їх вже 2285. Зустрічаються у списку і українські книги – архівні документи НКВС, дослідження по темі Голодомору 1932 року, українського націоналізму. Так, книга Р. Частого "Степан Бандера. Міфи. Легенди. Дійсність", друковане видання "Голодомор 1932-1933 років в Україні: Матеріали кримінальної справи № 475" та багато інших творів були заборонені рішенням Міщанського районного суду Москви".
Існує також "чорний список" Держнаркоконтролю. "Він не має сили закону, але був поширений по бібліотеках РФ в 2009 році, – каже історик. – Названі твори не видаються на руки читачам. У список за пропаганду наркотиків потрапили відомі "Пляж" А. Гарленда, "Королева Півдня" А. Переса-Реверте, "Страх і ненависть у Лас-Вегасі" Хантера С. Томпсона та інші. А ще – книги з розведення грибів".
ПОЗА ЗАКОНОМ: САМВИДАВ В ЛЯЛЬКИ
Твори, які не пропускала радянська цензура, з'являлися за кордоном. Так, українська діаспора в Німеччині та США видала знакові твори "Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола та "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби. "Автори складали тексти, ховали їх, віддавали на зберігання знайомим, іноді навіть прикопували на дачі: зберігати рукописи будинку було небезпечно. І чекали відповідного моменту, щоб передати їх за кордон, – розповідає директор Музею-архіву та документаційного центру українського самвидаву при видавництві "Смолоскип" Наталія Ксендзик. – Зазвичай передавали через Росію: там не було такого жорсткого контролю, до того ж у Москві частіше бували іноземці. Звичайно, у автора не було гарантій, що його твір опублікують. А навіть якщо таке і траплялося, дізнавався він про це не відразу".
КОВТАННЯ КНИГ. Поезії і записки примудрялися передавати навіть з таборів. "Тексти писали на сигаретному папері дрібним почерком, – пояснює Ксендзик. – Раз на рік ув'язненим дозволяли побачення з родиною на кілька днів. Виділяли окрему кімнату, де жили чоловік із дружиною. Якщо про такі зустрічі було відомо заздалегідь, ув'язнений скручував папір з текстами, запаював в целофан і ковтав цю цидулку. За три дні вона природним чином виходила. Перед від'їздом таким же чином згорток заковтувала дружина. А що робити: інакше вивезти твори було неможливо".
Заборонені автори друкувалися у видавництвах "Смолоскип" (США) і "Сучасність" (Німеччина, потім США). "Смолоскип" грав роль моста між діаспорою та українцями УРСР, – говорить директор видавництва Ростислав Семків. – Публікувалися твори авторів, які не могли видати свої книги в Україні. Їх було більше 50. Якщо говорити про відомі імена, то це Ліна Костенко та Василь Симоненко. Був опублікований і збірник Ігоря Калинця, який в цей час перебував в ув'язненні. У 1984 році вийшов "Скотний двір" Оруелла українською мовою – письменник навіть написав передмову спеціально для цього видання. Вийшов також п'ятитомник Хвильового, твори якого були заборонені до початку 1990-х. Після розпаду СРСР "Смолоскип" через океан перебрався в Київ".
ПРОВЕЗЕННЯ В ІГРАШКАХ. "Оскільки видавці розуміли, що вихід книги за кордоном поставить письменника під удар, в передмовах завжди додавали пропозицію такого роду: "Збірник в нашому видавництві з'являється без згоди і відома автора, за що просимо у нього вибачення", – говорить Ксендзик. — Правда, захищало це не завжди. Траплялися й курйози. Вже за часів незалежності Ліна Костенко дорікнула главу правління "Смолоскипа" Осипа Зінкевича в тому, що він включив до збірки вірш іншого автора. Зінкевич вибачився: було дійсно важко збирати тексти, які потрапляли у видавництво тернистими шляхами".
Надруковані в Європі та Америці тексти українських авторів поверталися в УРСР. "Сторінки книжок фотографували, – розповідає директор музею-архіву. – Плівки перевозили в лялечках, які використовували як контейнери. В Україні ляльки розбирали, а плівки роздруковували.
Текст передруковували або поширювали у вигляді книжечок, зібраних з фотографій. Найчастіше це були міні-копії, які вміщалися на долоні – на цих знімках не завжди можна було розібрати текст". Таким же чином в Україні потрапляли твори авторів з діаспори.
Самвидав переходив з рук в руки. Як і книги, які друкувалися у в СРСР великими тиражами, але потім переходили в напівлегальне становище. Так було, наприклад, з "Майстром і Маргаритою" Булгакова – через знайомих можна було роздобути роман на день-два. З українських авторів можна згадати Олеся Гончара: його "Собор" був опублікований в СРСР, тираж швидко розійшовся, а потім роман піддали нещадній критиці.
Головні теми