Тетяна Власенко
регіональний випусковий редактор Сергій і Людмила Середа, батьки-вихователі в дитячому будинку сімейного типу в Билбасівці (селище на околиці міста Слов'янська Донецької області), які виховують 13 прийомних дітей, йшли до створення ДБСТ, можна сказати, 20 років. Подружжя починало з того, що ставали наставниками для вихованців інтернатів, у яких за документами батьки не були позбавлені батьківських прав, та ось тільки вони цими правами ніяк не користувалися – їхні діти росли в інтернатах. Про це пише fdu.org.ua.
"Спасибі за те, що вказали мені життєвий шлях"
Не своїх рідних батька і маму, а своїх наставників Сергія і Людмилу Середу запросив до себе на весілля Володя, колишній випускник школи-інтернату в Амвросіївці.
"Це було так зворушливо, коли Володя, до якого я їздив на весілля, виголосив тост на мою честь, сказавши: "Спасибі за те, що ви вказали мені життєвий шлях", – розповідає Сергій Середа, батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу. – Деякі гості навіть вирішили, що я і є його рідний батько. Але ми з дружиною свого часу були цьому хлопцеві всього лише наставниками. 1996 року ми стали брати до себе на вихідні і канікули двох дев'ятирічних хлопчиків зі згаданої школи-інтернату в Амвросіївці – Володю і Руслана. Але оформити опіку змогли тільки над Русланом".
Стати опікунами чи прийомними батьками Володі подружжя Середа не могли. За документами мати Володі була позбавлена батьківських прав, а його батько – ні. Але тато, який проживає в Росії, не відвідував сина, не писав йому, не брав ніякої участі в його долі. Можна було б службі у справах дітей та керівництву інтернату організувати процедуру позбавлення батьківських прав батька, щоб хлопчик придбав статус сироти і зміг знайти нову родину. Але ніхто не взяв на себе ці клопоти – подавати до суду на позбавлення батьківських прав батька, який перебував за кордоном. Хоча сам тато, як з'ясувалося через роки, був би не проти відмовитися від своїх прав на дитину. На жаль, ніхто з чиновників не намагався допомогти Володі зв'язатися зі своїми батьками, а хлопчик цього дуже хотів.
"Володя зберігав фотографії з сімейного альбому, які йому вдалося взяти з собою, коли його забирали до інтернату, – згадує Сергій Середа. – Він сподівався повернути своє минуле життя, повернути "шматочок дитинства" – то час, коли його батьки ще були разом і хоч трохи цікавилися ім. Ми допомогли йому знайти матір і батька. Хоча повернути родинні стосунки не вийшло. Але хлопець повинен був дізнатися і відчути це сам, щоб йти по життю далі, вже не страждаючи від цієї недомовленості".
Сергій і Людмила взяли в інтернаті адресу виправної колонії, де мати підлітка відбувала покарання і звідки інтернату перераховувала аліменти на утримання дитини. Гостючи в будинку своїх наставників, Вова написав матері листа. Відповіді він не отримав. Але, через роки, коли Володимир уже навчався в училищі і жив в гуртожитку в іншому місті, до хвіртки будинку, де живуть Сергій і Людмила Середа, постукала жінка. В руці у неї був конверт з їх адресою. Це була мати Володимира. Звільнившись з колонії, жінка попрямувала за адресою на конверті, щоб побачити сина.
"Ми перенаправили жінку за місцем проживання її сина, пояснивши їй, що брали її дитини до себе в будинок лише на канікули і відвідували його в інтернаті, а тепер він живе в гуртожитку за місцем навчання, – розповідає Сергій Середа. – Але, на жаль, вони так і не зустрілися. за зовнішнім виглядом жінки було ясно, що вона любить випити, ймовірно, тому і "загубилася" десь по дорозі. А батька Володимир розшукав в Росії сам. Але і тут хлопця чекало розчарування".
Чоловік, який відповів йому по телефону, відмовився зустрічатися з сином, сказавши: "Не потрібно приїжджати. Що було те загуло". Для Володі, який встиг в сім'ї своїх наставників побачити зовсім інші нормальні людські взаємини, така відповідь була дивною: ніби батько говорив не сином, а з колишньою дружиною – мовляв, "багаття любові згасло, немає більше нічого між нами". Адже "колишніх дітей" не буває ...
"Володя був сам не свій, – розповідає Сергій Середа. – Ми довго спілкувалися, переконуючи його пробачити батька і відпустити ситуацію. Незабаром Володимир впорався зі своїми почуттями і подякував нам за те, що в такий важкий для нього момент ми його підтримали. Тоді ми з дружиною особливо гостро усвідомили, як важливо, щоб з підлітком, який залишився без батьківського піклування і не потрапив до нової родини, був поруч хтось старший, був дорослий друг, до якого він зможе прийти або подзвонити, поділитися своїм болем, запитати поради . Будучи таким старшим другом для Володі і його товариша по інтернату Руслану, я побачив, що, навіть якщо з якоїсь причини немає можливості взяти вихованця інтернату до своєї родини, все одно можна вплинути на долю такої дитини, ставши їй наставником. Мені здається , що реалізація проекту "Наставництво" в рамках програми "Сирітству – ні!" Фонду Ріната Ахметова призначена для таких підлітків. І, звичайно, тих, хто готовий взяти на себе місію наставника, потрібно навчити – підготувати до таких ситуацій, з якими зіткнулися ми, фактично ставши наставниками".
"Добре, що ви тоді мене врятували"
Над Русланом, товаришем Володі по інтернату, Сергію Середі оформити опіку вдалося. Хлопчик, потрапивши до інтернату трирічним, мало що пам'ятав про своїх батьків. Його батько розбився на мотоциклі ще до народження Руслана. А матір позбавили батьківських прав: жінка бродяжила і випивала, так і померла десь на вулиці, коли Руслан вже був в інтернаті.
"Хлопчик прийшов до нас дев'ятирічним і довго не міг відучитися від того, щоб робити запаси їжі, – з посмішкою згадує співрозмовник. – Коли я, знайшовши у нього під подушкою... оладки, зробив йому зауваження, він відповів мені, що оладки – це все ж не галушки! І розповів, як вони в інтернаті ховали галушки, виловлені з супу! "Ми тримали їх на животі, щоб вони довше залишалися теплими, а потім їли вночі під ковдрою", – повідав Руслан. Але це було не найстрашнішим, з чим нам згодом довелося зіштовхнутися
Коли Руслан після закінчення школи пішов до училища, тоді, за словами співрозмовника, і настав найвідповідальніший період. Хлопчик вирвався в самостійне життя і, з дитинства звикши чинити опір не завжди доброзичливо налаштованому до нього світу, нагрубив міліціонеру. Страж правопорядку, розслідуючи вбивство, опитував підлітків, які перебували того вечора неподалік від місця злочину. До кола можливих очевидців потрапив і Руслан. Після його не дуже-то ввічливих відповідей правоохоронцю юнака забрали до відділку міліції. Опікун кинувся його рятувати.
.
"Розмова була нелегкою. Я сам завжди з побоюванням ставився до таких установ, як міліція, завжди намагався дотримуватися законів, щоб не мати справи з силовими органами в принципі, а тут довелося йти, просити, доводити, – згадує Сергій. – На щастя, все вирішилося. З'ясувалося, що наш підопічний ніякого злочину не скоював. Минув час, і вже тепер дорослий, одружений Руслан, батько двох дітей, подякував нам за виявлену тоді турботу, сказавши: "Добре, що ви тоді мене врятували". Той урок він , схоже, засвоїв на все життя. Але і ми зрозуміли, що, виховуючи дитину з кризової родини, варто бути готовими до всього, в тому числі і до зустрічі з правоохоронцями. І, крім того, потрібно постійно доносити до свого вихованця думки про дотриманні законів і правильному, культурному поведінці в суспільстві. На жаль, старшу сестру Руслана, яка теж виховувалася в інтернаті, нам врятувати не вдалося. Ми не могли взяти опіку над цією дівчинкою – вона була занадто дорослою – різниця у віці у нас з нею була менш 15 років. І ніхто, на жаль, не став їй ні прийомним батьком, ні опікуном, ні наставником. Дівчина, яка виросла в інтернаті, вирвалася в самостійне життя абсолютно не підготовленою і ще в юному віці загинула від наркотиків".
"Завдяки Фонду Ріната Ахметова ми змогли відвезти дітей подалі від війни"
2008 року Сергій та Людмила Середа почали формувати свій дитячий будинок сімейного типу.
"Ми дуже вдячні Лідії Василівні Богдановій, яка тоді очолювала місцеву службу у справах дітей, за те, що вона намагалася, щоб діти, які осиротіли, не затримувалися в інтернаті надовго, – розповідає Сергій Середа. – Як тільки отримала дитина статус сироти і її помістили до притулку або інтернату, так вона і телефонувала до дитячих будинків сімейного типу та прийомних родин, пропонуючи взяти сироту на виховання. Ми на власному досвіді знаємо: чим раніше покинута дитина потрапить до нової родини, тим краще і для неї, і для родини – легше пройде період адаптації. Уявляєте, як непросто дитині, яка довго перебувала у неблагополучній родині, а потім – в інтернаті, зрозуміти, що їй не потрібно боротися за виживання в новій родині, що нові батьки і є його захист і опора? У дітей з неблагополучних родин адже такий вантаж негативу за плечима, що не позаздриш. Пам'ятаю, як наші перші вихованці дитячого будинку сімейного типу – сестричка дев'яти років і двоє братиків семи і шести років – зізналися мені, що, проходячи повз будинки з акуратними віконцями, мріяли, як житимуть в будинку, де тепло і є їжа, особливо їм подобався наш будинок – такий от збіг! Тому що у власній родині вони... камені їли! "Йшли ми, заглядаючи до віконець, і мріяли, щоб нас хто-небудь забрав до себе додому. А дорогою знаходили круглі камінчики і клали їх до рота, уявляючи, що це – цукерки", – розповідали вони мені".
Подружжя Середа – віруюча сім'я. Вони вірять в те, що поріднилися зі своїми вихованцями навіть на духовному рівні. Почалося все з наймолодшої, Алінки. Здійснюючи паломництво до Єрусалиму, подружжя залишили записку в Стіні Плачу з побажанням народити власну дитину. І сталося диво...
"Ми потім перевірили по датах, що саме в цей час була народжена дівчинка, нехай і не в нашій родині, але для нас! Її старшим братикам було дев'ять і шість років, а Алінці – півтора рочки, коли Бог привів нас до цих діток, – ділиться Сергій Середа. – Хлопчиків ми забрали в лікарні, куди їх помістили, коли вони осиротіли, а їхня молодша сестра була ще в будинку дитини в Донецьку. Тепер, проїжджаючи повз цей будинок дитини, я відчуваю ті почуття, які, напевно, відчувають батьки, проїжджаючи повз пологові будинки, звідки їм доводилося забирати своїх дружин з бажаними дітьми. Коли ми побачили півторарічну дівчинку, вона виглядала дуже хворою і сумною: закислі оченята і великий животик – у дитини був рахіт. Я мало не заплакав, коли побачив, як, зжувавши бублик своїми ще нечисленними зубками, малятко зібрала всі крихти, що впали на її одежину. Така крихітна дитина вже знала ціну хлібу! Вона абсолютно нікого не сприймала, ні на кого не реагувала. І тільки через кілька місяців, коли я, везучи її до лікарні з температурою 40 градусів, притиснув її до себе і сказав: "Донечко моя, я так тебе люблю і так боюся втратити", вона вперше притулилася до мене. Поріднитися, побачити, як діти тягнутися до тебе, як діляться своїми успіхами, це дорого коштує. Вони показують вперше власноруч виведені літери, потім грамоти за перемогу в конкурсі серед юних виконавців і призи зі спортивних змагань в школі або... накормлене з соски порося – ми тримаємо господарство і дітям подобатися повозитися з підростаючою живністю. Загалом, кожна дитина талановита по-своєму. І, звичайно, всі вони у мене тепер з комп'ютерами – ми їх купили всім діткам до війни на кошти, які в рамках програми "Сирітству – ні!" дарував Фонд Ріната Ахметова дитячим будинкам сімейного типу на День Святого Миколая".
Зараз Сергій і Людмила Середа виховують 13 дітей віком від 5 до 18 років. Всі дітки, звичайно, з нелегким минулим і з проблемами зі здоров'ям.
"Возити малих до лікарні доводилося навіть під обстрілами, – згадує Сергій Середа. – Билбасівка, де ми проживаємо, на щастя, не обстрілювали, але обстріли були поруч. Діти, бачачи заграви пожеж в районі гори Карачун, яка за трьи кілометрах від нашого будинку , і чуючи розриви снарядів, плакали від жаху. Та й лікарня, куди іноді потрібно звернутися, знаходиться в місті Слов'янську, де влітку 2014-го були бойові дії. Мені з однією з наших дівчаток, яку я віз до лікарні з переломом руки, довелося перечікувати обстріл на блокпосту. Але, на щастя, незабаром, завдяки Фонду Ріната Ахметова, ми змогли відвезти дітей подалі від війни".
Крім того, Фонд Ріната Ахметова придбав для старших дітей роини Середа путівки до дитячого оздоровчого комплексу "Перлина Донеччини" в Святогір'ї, а батьків-вихователів разом з молодшими евакуював до Києва – до реабілітаційного центру "Місто щасливих дітей". Влітку 2014 року в цьому реабілітаційному центрі розмістилося кілька сімей з дітьми – дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей та багатодітних, яких Фонд Ріната Ахметова вивіз із зони бойових дій.
"Під час перебування в "Місті щасливих дітей" нам не потрібно було думати ні про оплату за проживання, ні про харчування – наше перебування оплачував Фонд Ріната Ахметова, – розповідає Сергій Середа. – На свої кошти ми на той час розраховувати не могли: виплати на дітей на територіях, охоплених війною, були припинені. І хочу зазначити, що волонтери та психологи Фонду Ріната Ахметова подбали і про те, щоб діти змогли скоріше пережити стрес: їм влаштовували походи до зоопарку, до аквапарку, надавали психологічну підтримку. На щастя, в липні бойові дії в Слов'янському районі вже і закінчилися. Ми сподіваємося на те, що війна закінчиться повсюди. І тоді в Донецьку на "Донбас Арені" для дітей з прийомних сімей знову проводитимуть незабутні свята, про які і ми, і діти згадуємо досі".
Головні теми