Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.
Прийняти
Головна Сьогодні

Роман Балаян: "Хочу зняти Вакарчука в ролі успішного хірурга"

Відомий режисер ("Польоти уві сні і наяву", "Бережи мене, мій талісмане") розповів "Сегодня", що думає про війну в Україні, про плани зняти новий фільм, про те, як відвідував Параджанова у в'язниці і про дітей, які пішли в бізнес

— Романе Гургеновичу, мені здається, що зараз ранок кожного жителя України починається з новин. З чого починається ваш день?
— Я думаю, зараз немає жодної людини, яка б не переживав через всіх цих подій. Тим більше, що невідомо, чим все це закінчиться. У країні, звичайно ж, йде війна... Мені все одно, хто винен, хоча і до цього всього я знав, на що здатний Путін, та й все знали. Розумієте, я — за Україну, але не за деяких українців. І хоча я — не етнічний українець, але, як мені здається, веду себе, можливо, навіть більш відповідально, ніж людина, яка себе називає істинним патріотом.

— Зі своїми друзями з Росії ви спілкуєтеся на політичні теми?
— Справа в тому, що з початку конфлікту я перестав їздити в Москву, хоча мене продовжують кликати в ефіри телеканалів, але я відмовляюся. Із семи моїх друзів в Росії шестеро іноді телефонують і кажуть, що їм соромно. А ось один із семи — найвідоміший напевно, — не дзвонить. Я не хочу називати його ім'я, тому що він все одно мій товариш. Втім, багато хто зрозуміє про кого йдеться. Як до режисера я до нього дуже добре ставлюся, але шалено шкодую про його погляди. У травні мене попросив Андрій Халпахчі (директор кінофестивалю "Молодість". — Авт.) зателефонувати цього одного з приводу Олега Сенцова (український режисер, якого ФСБ ще 11 травня 2014-го затримала за підозрою в тероризмі. — Авт.). Я подзвонив... Так от. Минуло стільки місяців, а він досі не передзвонив, хоча і обіцяв. Але все одно — мене важко змусити когось ненавидіти. Я до друзів ставлюся, як до своїх дітей. Вони бувають ошуканцями і на вулиці говорять одне, а вдома — інше. Але все одно: те, що ця людина зараз говорить і робить в телевізорі, мене щиро жахає, я такого від нього не очікував.
— Як думаєте, мистецтво зараз може вплинути на рішення політичних проблем в державі?
— На рішення — ні, але на гуманітарний спосіб мислення — може бути. Наприклад, був такий американський фільм "Скуті одним ланцюгом", де негр і білий, які ненавидять один одного, бігли з в'язниці. Але з часом вони стали друзями. Ось такого роду сюжет в кіно цілком може служити прикладом. Наприклад, хтось із "ДНР" і хтось з Нацгвардії опинилися в одній ямі. Ну або щось в цьому роді.
— А фільми про Євромайдан або про кіборга вже можна знімати, чи для усвідомлення того, що сталося, має пройти час?
— Документальні — звичайно, можна, а для художнього кіно, думаю, має пройти час. Я і про вірмено-азербайджанський конфлікт завжди кажу, що я та людина, яка має брати участь у перемир'ї. Я — не людина війни, у мене немає ненависті до азербайджанців, у мене є неприйняття їхніх вчинків, як, може, й у них — до вчинків вірмен.
— Давайте поговоримо про ваших картинах. Наскільки я знаю, ви їх не любите переглядати. Чому?
— А тому, що я бачу тільки помилки, то, чого не зробив. Взагалі я — самокритична людина, та й до критики нормально ставлюся. Якщо мені ввічливо і нормальними словами доведуть, що мій фільм дуже поганий, я промовчу і нічого не відповім. Але якщо це робиться хамським чином, мене це може завести і я можу відповісти (сміється).
— Який у вас улюблений етап у роботі над фільмом?
— Це два етапи — задум, коли ще не написаний навіть сценарій, і монтаж. Все інше між цими етапами, як кажуть, не царська справа — підготовка до зйомки, очікування потрібної погоди мене страшенно дратують.
— А на зйомках ви дозволяєте собі кричати на акторів? Матом лаєтеся?
— Ніколи! Навіть якщо врахувати, що всі нероби київській кіностудії ім. Довженка люблять працювати у мене — такого ж ледачого, як і вони, я все одно всіх прощаю. Я ніколи нікого не виганяв з групи, хоча, напевно, це і погано.
— За роботою режисерів молодого покоління стежите?
— Не особливо, хоча мені в цьому і соромно зізнаватися. У кіно не ходжу, але насправді радію, якщо у когось відбуваються успіхи. Правда, своєрідно. На моєму 60-річчі Марина Нейолова не змогла бути присутньою і прислала відео, де сказала: "Як Балаян мене тільки не обзивав, але я знала, що це все люблячи. А ще у нього є звичка в збоченій формі радіти успіхам своїх колег". І це правда. До того ж, публічно я нікого ніколи не критикую.
— А який останній фільм з побачених ви могли б порадити нашим читачам?
— Звичайно ж, фільм "Плем'я" Мирослава Слабошпицького. Я думаю, що це режисер, якому вже не треба буде шукати гроші — до нього будуть прагнути вже самі спонсори. А по телевізору я кіно не дивлюся — тільки чорний бокс і чорний баскетбол. З боксом-то все зрозуміло, а чому саме чорний баскетбол? Та тому, що білі спортсмени стрибають до кошика, а темношкірі підлітають до неї. Якщо придивитися, у них навіть є момент, коли вони завмирають на кілька секунд в повітрі. А ще я іноді дивлюся шоу "Х-фактор", хоч мені і принизливо трохи в цьому зізнаватися (сміється). Правда, іноді мене дратує поведінка журі — адже який би не був смішний і дивакуватий чоловік, не можна ж його обзивати.
— У 2011-му ви говорили, що почали працювати над сценарієм фільму з робочою назвою "Ангел-охоронець". На який він зараз стадії?
— Цей сценарій я почав придумувати ще в 90-му році в Парижі. Одного разу вночі пішов на пішохідний міст, і там мені спав на думку сюжет: якийсь чоловік вночі, стоячи на мосту, хоче кинутися в річку, але чує крик дівчини, яка просить з води про допомогу. Природно, чоловік її врятував, не знаючи, що це дівчина — його ж ангел-охоронець... Минуло багато часу, але фільм за цим сценарієм я так і не зняв. Кілька років тому я вирішив повернутися до цієї теми. І тут, на мій подив, мені сказали, що фільм з подібним сюжетом вже вийшов — його зняв Люк Бессон і він називається "Ангел-А". Я подивився цю картину. Вона дуже гарна, але зовсім не схожа на ту, яку я хотів зняти. Загалом, я почав переробляти сценарій, та все ніяк не закінчу. Головний герой тепер у мене буде успішним 35-річним хірургом, у якого під час операції помирає семирічний хрещеник. Після цього герой вирішує звільнитися і вранці виявляється на річці, де він з хрещеником завжди ловив рибу. Там він зустрічає голу дівчину, що перетинає вбрід річку, не зовсім адекватну, як йому здається. Після цього відбувається низка подій, не завжди з'ясовних. І я б заздалегідь не хотів розповідати, ким вона виявиться.
— Бачите вже якогось актора в головній ролі?
— Я б хотів на роль цього хірурга взяти Святослава Вакарчука. Я його вже хотів знімати в "Райських птахів", але тоді не вийшло. У Слави протестний особа, для мене — дуже цікаве. Як і у Янковського, на відміну від Абдулова, який теж чудовий артист, але з простим особою. А у Олега обличчя було рідкісне, мало на кого схоже. Взагалі нетутешнє, чи що.
— А ви особисто з Вакарчуком знайомі?
— Так. Я взагалі вважаю, що у нас зараз в мистецтві, яке прославляє країну за кордоном, тільки Вакарчук і є. І не треба ніяких шароварів, козаків. Я давав його диски французам — так вони були в захваті, навіть не розуміючи змісту слів. Для мене Вакарчук взагалі-то бард в першу чергу. У його тембрі голоси є і біль, і пристрасть, і ще щось, що не піддається аналізу. Мені дуже подобаються і його тексти.
— Чому ж ви зараз не знімаєте? У чому причина?
— Тільки в мені! Може, я і не дуже який режисер, але в мене немає проблеми дістати гроші на кіно. Мені просто не хочеться. Плюс до всього я досить ледачий. Та й зараз немає того прокату, який був при Союзі. Адже кожен фільм — це послання, розмова з аудиторією, а я не хлопчик, який зніматиме фільм виключно для якогось фестивалю. Іноді мені навіть приходять в голову думки, що я не ту професію обрав, вона не відповідає моєму характеру.
— Знаю, що в "Польоти..." на головну роль ви хотіли запросити Микиту Михалкова, а потім побачили Янковського. Михалков за це на вас образу не тримав?
— Всі думали, що Микита образиться, але цього не сталося. Більше того — він попросив все одно знайти для нього роль в картині. Я казав йому: "Ну куди я тебе, з популярною твоєї пикою, суну?" А він мені: "У Сашка Адабашьяна теж спочатку ролі не було, але ж ти ж його взяв". У підсумку я придумав, що він зіграє... себе. На Подолі якраз тоді чиїсь декорації стояли, ми приїхали і за дві години все відзняли.
— Повертаючись до Олега Івановича, хочу запитати про ваші взаємини. Ви говорили, що він для вас більше, ніж друг.
— Звичайно, він же у мене в чотирьох фільмах поспіль знявся з 81-го по 87-й рік. Коли я приїжджав до Москви, весь час зупинявся у нього. І Люда, його дружина, у мене теж знімалася — в "Польотах..." вона грає якраз його дружину. Ця родина мене любила, і я їх любив. Ми були більше, ніж друзі. Розумієте, це був мій актор, моє его. А знімаючись у мене, Олег, може, отримував те, що недоодержував у інших, як актор я маю на увазі. Досі він мені часто сниться, як і інші пішли друзі. Я навіть у психолога питав, чи не погано це, він сказав, що це нормально. Але сни я не запам'ятовую.
— У свою останню на сьогодні картину "Райські птахи" ви без проб взяли Оксану Акіньшину. Як так вийшло?
— Мені її порадили, хоча до цього я жодного разу не бачив робіт Оксани. Я був на кіностудії, де вона якраз знімалася. Задав їй кілька запитань, щоб почути голос. Після чого сказав: "Спасибі, ви затверджені!" Мені сподобалося її обличчя, я відчув образ. Вона виявилася органічною, як собака. Тим більше, Оксана ніде не вчилася, а може грати, що завгодно. До речі, проби я перестав робити вже після фільму "Бірюк" — вони мені стали не потрібні.
— У вашій фільмографії немає відверто "замовних" фільмів про радянську владу. Але зняти таку картину вам напевно пропонували. Складно було відмовити?
— Не те слово. Я адже перед "Польотами..." п'ять з половиною років нічого не знімав. Мені пропонували знімати і про сталеварів, і про шахтарів, але якимось чином вдавалося від усього цього відмовлятися. Це не означає, що я був якимось дисидентом, просто розумів, що це не моє. Після 1987-го я зняв ще п'ять фільмів, але це я вже працював, а до цього просто грався в кіно. На знімальному майданчику стороння людина ніколи б не здогадався, що режисер — це я. Я весь час стрибав, бігав, жартували. Напевно, тому, що я легковажно до всього ставився, був дуже вільна, фільми виходили такими, як я хотів. "Польоти уві сні і наяву", "Бережи мене, мій талісмане", "Філер" — це про долю радянської інтелігенції, частиною якої я теж був.
— Зараз стало модно знімати римейки на популярні радянські картини. Як ви поставитеся до можливої появи "Польотів уві сні і наяву-2"?
— Мені все одно, аби не я знімав (сміється). А чому ні? Я що, господар цього фільму? У будь-якому випадку буде ж залишатися моя картина і глядачам буде, з чим порівняти. А взагалі я до рімейків ставлюся так само, як і до фарбованим фільмам. Пофарбували "В бій ідуть одні старики" — нібито Льоня Биков мріяв зняти цей фільм в кольорі. Та ніколи він про це не мріяв! Хто про війну захоче знімати в кольорі? Тільки молоді нинішні хлопці.
— У своїх інтерв'ю ви часто згадуєте про свого вчителя, знаменитого режисера Сергія Параджанова. Яка зустріч з ним запам'яталася вам найбільше?
— Я запам'ятав кілька моментів. Перший, коли я, Міша Бєліков і Сергій Параджанов вирішили пройтися по вулиці після "сліпого" дощу. І раптом помітили на асфальті кисть винограду, яку хтось зронив. Параджанов опустився на коліна, взяв виноград в руки і почав їсти, після чого запропонував і нам. Природно, ми відмовилися, після чого він розсміявся і сказав: "Ха-ха-ха, смерті бояться!" Також пам'ятаю зустріч, коли він з в'язниці повернувся до Києва. Напередодні я знайшов у себе вдома перший сценарій картини Intermezzo (яка, до речі, була закрита) з його позначками та малюнками. Я був у нього асистентом режисера. Привіз Параджанову, а він мені каже: "Навіщо ти мені його віддаєш? Хіба не хочеш потім його віддати в музей імені Параджанова? "Як він міг знати, що такий музей дійсно буде! Мене багато що в ньому вражало. Наприклад те, як він легко ставився і до життя, і до смерті. Він взагалі не ходив, а літав. Параджанов ніяк не припускав, що його коли-небудь можуть заарештувати. А потім його весь час переводили з тюрми в тюрму, бо "урки", що знаходяться з ним, починали малювати, писати сценарії, колажі робити. Уявляєте, як він діяв на них! Спочатку вони навіть не вірили, що він режисер, тому Сергій просив мене надсилати йому фотографії, де він знятий поруч з відомими акторами. А на першій зустрічі у в'язниці, коли ми таємно туди поїхали, взагалі було відчуття, що це він до нас у гості прийшов — настільки він був вільний і весел.
— Кажуть, що ви теж володієте неординарними здібностями?
— Так, деякі речі я можу робити, але тільки коли вип'ю (посміхається). Можу зняти зубний біль, шийний остеохондроз і навіть сказати, де в людини щось болить. Я не знаю, що буде з людиною через годину, але на час біль точно йде. Я можу цього навчити будь-якого, хоча за великим рахунком, це найчастіше гра, щоб повипендріваться. Взагалі я вважаю, що режисер повинен володіти якоюсь формою гіпнозу. Кожен великий план — під гіпнозом! Але, природно, актори цього не відчувають. Тому той гіпноз — дружньо-лікувальний — просто необхідний: актор робить, що хоче режисер, але навіть не підозрює про це.
— Про вашого особистого життя практично нічого не відомо. Чим займається ваша дружина?
— Мою дружину звати Наталя. За професією вона — музикознавець, але коли я став заробляти, то попросив її кинути цю справу (сміється). Коли ми познайомилися, їй було 17... А в наступному році ми відсвяткуємо, дай Бог, 50 років з дня весілля. У минулому ж жовтні я відзначив 50 років, як переїхав до Києва.
— Ваші діти з кіно ніяк не пов'язані?
— Я зробив усе, щоб вони не пішли по моїх стопах (сміється). Я настільки відчував себе приниженим, коли мені щось забороняли, що не хотів, щоб мої діти пішли по цьому ж шляху. Я ж все-таки горець! А діти мої пішли в бізнес. Син Сурен в 91-му вирушив на машині до Франції і з тих пір живе там. Мій онук Роман з вересня місяця теж там навчається. Йому вже 15 років і він хоче бути автодизайнерів. Дочка Карина живе в Україні, хоча у неї теж була можливість залишитися у Франції.

Підпишись на наш telegram

Лише найважливіше та найцікавіше

Підписатися

Новини партнерів

Популярні статті

Новини партнерів