Вчителька. Найкраща у світі

Наталя Гладких увійшла до топ-50 Global Teacher Prize. Це "Нобелівська премія" у світі педагогів. Як стати найкращою на планеті у своїй професії та якими є авторські методики навчання - читаємо далі.

У 2017-му році мене номінували на українську премію Global Teacher Prize. Тоді я працювала в державній школі з дітьми з комплексними порушеннями.

Номінували батьки учнів, я увійшла до топ-5 найкращих вчителів України. А потім мені запропонували податися на Всесвітню премію.

Не знаю, як відбувається відбір у топ-50 вчителів світу. До процесу залучено багато громадських, освітніх і волонтерських організацій, які вивчали анкети номінантів. У своїй я повністю описувала методики роботи та громадську діяльність. Згодом мені надіслали ще кілька анкет, одна з яких творча - в ній треба було намалювати себе в ролі вчителя, якого бачать.

Анкетування справді було чималим. Я описувала власне дитинство, свою школу та мрію.

Чи я новаторка?

Виявилося, що так. В Україні просто забагато прогалин в освіті для дітей з інвалідністю.

Ми запустили експериментальну школу. Точніше, спочатку це була арт-студія для підлітків з комплексними порушеннями. У нашій країні такі діти досі навчаються не у школах, а вдома. Розпочався процес змін.

"Ви ж розумієте, що не можете бути хореографом. Подивіться на себе", - сказали мені під час вступу в хореографічний коледж. Я хотіла працювати з дітьми, але не вдалася фігурою, не була занадто стрункою.

Плакала.

Але не здалася.

Дослухалася до поради мами та вступила до педагогічного коледжу на вчителя початкових класів. Мені було 16, так все почалося.

Я стала корекційним педагогом.

В Школі соціалізації на базі громадської організації "Бачити серцем" навчаю дітей з інвалідністю, від яких відмовляються загальноосвітні школи.

У нашій школі навчаються діти з комплексними порушеннями. Половина також ходить до загальноосвітніх шкіл. Та водночас інша половина моїх учнів не вчиться у школах. Там вважають, що вони не здатні навчатися.

У нас немає географії, але є віртуальні екскурсії. Діти "подорожують" іншими країнами, сприймають на слух мови, можуть побачити на комп'ютері, де придбати квиток, скільки він коштуватиме. І - збирають валізи. Ми прищеплюємо навички, які, можливо, знадобляться їм у самостійному житті.

Немає фізкультури, але є йога. Йогиня вчить підлітків різним технікам дихання, виконувати елементарні асани і розповідає, як різні способи дихання можуть стати інструментами для переживання різних емоцій.

Є кулінарія. Сьогодні (у середу. - Ред.) вони запікали сирники.

Є предмет "Лідер в мені". Програма написана за програмою Шона Кові. Діти розкривають свої лідерські якості.

Це все захоплює, дає силу, мотивацію робити найтяжчі справи, які вони мають зробити.

Водночас...

У нас немає читання. Відсотків 90 наших підлітків не читають і ніколи в житті читати не будуть. Вони можуть слухати, реагувати, емоціонувати на той чи інший твір мистецтва. Тому у нас є book-time з певним ритуалом, коли виноситься і запалюється торшерна лампа, і куратор починає розповідати чи читати вірш, згідно з їхнім віком.

Вірші не для малечі - це доросла, філософська поезія.

Повна візуалізація навчального процесу. Ми рухаємося маленькими кроками, а не вивчаємо всю академічну програму. Нас спонукає максимальний практицизм у діях. Таким дітям не потрібне різноманіття ґрунтів - вони не зможе зрозуміти це. Але вони зможуть зрозуміти інше, ближче до них.

Кожна дитина може навчитися. Дітям найперше треба навчитися комунікувати одне з одним (і з дорослими, авжеж).

А потім соціалізуватися. Зрештою, так руйнуються "тюрми" з чотирьох стін.

За Радянського Союзу людей з інвалідністю на вулицях не було - їх ізольовували від усіх "гарних і здорових". Лишалася жорстка сегрегація - людей з інвалідністю "замикали" в спецзакладах, нікого не турбував їхній розвиток.

Наше суспільство почало змінюватися років десять тому. Спочатку змінили термінологію - слова "інвалід", "каліка", "хворий", які дискримінують людину. Людину почали ставити на перше місце. Тобто, "людина з інвалідністю", "людина з аутизмом" чи "людина з синдромом Дауна" і так далі. Наше суспільство все ж доросло до того, аби говорити про всіх, хто живе в нашій країні.

Не жалійте дітей з інвалідністю. Жалість не приносить жодної користі. Можна дожалітися, що потім замість дитини доведеться робити все. Й вона ніколи не стане самостійною.

Не жаліти, а пояснювати. Це нормально, коли одні можуть не бачити очима, але "бачать" руками. Якщо з дошкільного віку говорити, що всі люди нормальні, тоді різноманіття суспільства буде вважатися нормою.

За 12 років вчителювання я жодного разу не бачила, щоби жаль до дитини з інвалідністю приносив користь. Просто потрібно бачити в дітях не діагнози, які їм ставлять, а дитину, зазирнути їй в очі та почати спілкуватися на рівних.

У нашій Школі соціалізації навчаються діти від 5 до 16 років. У нас немає казок про курочку Рябу чи про ріпку. Підлітки фарбують волосся, спілкуються на підліткові теми. Вчать Шона Кові "Сім високоефективних навичок лідерства". Діти вивчають твори мистецьких геніїв та вчаться малювати за їхньою технікою. Не сонечко й травичку!

Чому я цим займаюся?

Перша причина - в коледжі дізналася про проблеми незрячих дітей. Захотіла більше цим займатися. Тому обрала фах тифлопедагога-психолога.

Друга - глибша. Маю молодшу на два роки сестру з інвалідністю. У неї порушення опорно-рухового апарату. Через те, що вона має ДЦП, у сестри не виходило гарно писати та читати.

Перші два роки сестра навчалася в одній школі зі мною. Але потім директор та вчителі попросили її забрати. Сестру відправили до інтернату. Заклад знаходився за 50 км від дому.

Я не розуміла, чому сестра не може вчитися разом з усіма. Бо вона ж так само як і всі хотіла жити з родиною! Ізоляція в інтернаті дається важко.

Чому треба навчити дітей з інвалідністю

1. Не зупинятися, коли щось не виходить. Нехай просять про допомогу.

2. Давати можливість вибору. Коли йдеться про одяг, зовнішній вигляд тощо.

3. Аби бути самостійним, потрібно мати обов'язки.

4. Не боятися спілкуватися. Мова не обов'язкова, є жести чи картки - це щонайменше.

5. Розуміти, що вона вміє, чого ні. Бо підліток, який робить те, що вміє, відчуває себе впевненим і незалежним.

У мене є нова мрія - зробити зворотну інклюзію. Аби у нас у Школі соціалізації навчалися діти без інвалідності, які хочуть підтримувати дітей з інвалідністю.

Маю напрочуд емоційну роботу. Повірте - треба викладатися на повну. Бо більшість дітей реагують саме на емоцію.

З нашим Днем, колеги-вчителі!

Поділіться цією історією у соцмережах!