Хто в хаті хазяїн: 5 книжок-попереджень

Письменники завжди претендували на роль пророків, навіть якщо відпекувалися, мовляв, цього від них вимагає суспільство. З іншого боку, навіщо писати, якщо не висловлювати при цьому оригінальні думки, які, як довела історія і практика, обов’язково витворяться як не на пророцтва, то на афоризми точно. І лише та сама суспільна вага і громадська позиція розділяє літераторів на тих, у кого в книжках передбачається близький апокаліпсис, і на тих, чиї куплети а ля "не женитесь на курсистках" пророкують родинну катастрофу.

Мішель Уельбек. Покора. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Факт того, що у Франції ця книжка з’явилася друком в день розстрілу ісламістами редакції "Шарлі Ебдо", ставить ситуацію в розряд або свідомих провокацій, або геніальної прозорливості автора. Справді, політичне підґрунтя роману Уельбека просте і передбачуване, адже письменник давно конфліктував з ісламом. Нагадаємо, що на автора "Покори" у свій час вже подавали в суд за розпалювання релігійної ненависті, але кожного разу судді визнавали його невинним. І якщо взяти до уваги спокусливу тезу щодо альтер еґо головного героя, то можливо вдасться зрозуміти самого автора. Адже його герой, 44-річний професор літератури Франсуа аж ніяк не проти прийняти іслам, сподіваючись що три нові дружини урізноманітнять йому нудне співжиття зі студентками. Оскільки головне в "арабської" проблеми європейського світу – це не іслам, а ісламісти, що трактують Коран у надто радикальний спосіб. І книжка Уельбека саме про це – спав, спав його герой рівно сорок і чотири роки, кохався зі своїми студентками, і раптом виявив, що іслам хоч і прийнятий у нього на районі, але в житті від цього мало що змінилося Хіба що закрилася пара крамничок спідньої білизни. Як може змінитися від цього життя? І хіба набагато ближче до нас не забороняли мереживні труси, кеди і книжки Сорокіна?

Чак Поланік. Чарівна ти. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Ще до цього роману його автор замислював інвазію в самісіньке нутро патріотичної Америки. Знищувати його письменникові зі справжнім прізвищем Палагнюк доводилося ще за часів "Бійцівського клубу", щоправда, опосередковано, через мережу закладів в яких браві янкі лупцювали нібито самих себе, а насправді – недосяжну американську мрію. Так само, пригадується, в романі "Карлик" у нашого автора ціла група юних азіатських командос була відправлена в тил американського ворога, щоб поневолити його, що називається, зсередини, пролізши такими собі сиротами у доброчесні сім'ї. У новому творі Поланіка – як завжди, відвертому трилері, трохи розведеному детективною інтригою – мова про часи розвиненого фемінізму, коли жінки, минаючи плиту і дітей, одразу йдуть в юриспруденцію і ракетобудування. Ясна річ, що решту життєвих принад вони так само отримують, даруйте, власноруч. Тож не дивно, що герой роману, голова транснаціонального концерну мережевих технологій, прагне довести всіх красунь світу не лише до саморобного оргазму, але й до стовідсоткової явки в його крамниці інтимних послуг. Дистанційне управління мільйонами оргазмів – ось яку нову зброю пропонує нам Чак Поланік, не забувши, втім, про наліпку "18+" на обкладинці свого нового роману про кінець не тільки світу, але й багатьох його сексуальних ілюзій.

Вікторія Гранецька. Щасливий. – К.: Нора-Друк, 2016

Дізнаватися про таке щастя, та й на свободі у цьому романі починають змалечку. Так само прагнучи змінити щось не у світі будь-якої культури, а в світогляді поколінь. Реальна історія про кохання української дівчини, яка співала у церковному хорі, до  азербайджанського хлопця-мусульманина, вихідця з Нагірного Карабаху, в результаті  чого народився Саїд, що з арабської, як всі вже зрозуміли, означає "Щасливий". Про двійко попередніх янголят – Лейлу та Юсіфа – щоправда, нічого "іменного" не повідомляється, але у нашому рідному українському середовищі за їхнє щастя так само доводиться поборотися, бо тут радять "дбати про контрацепцію", а не про дружбу народів і толерантність із політкоректністю вкупі. "- Я ж казав вам більше не народжувати! – нагадав Олесі старий професор, котрий супроводжував її попередню вагітність і зарахував собі до відзнак чудодійний порятунок Алі. – Двоє дітей – це, по-вашому, замало? От що, шановна. Я умиваю руки. Йдіть звідси і зробіть так, щоб я вас більше ніколи не бачив". Утім, не було б роману, якби наші жінки йшли геть, не звідавши лиха в інших кабінетах. Бувало, що саме вони, сходивши пустелю бюрократизму і витовкши ниву поневірянь, виборювали долю для своїх чоловіків, з чого ті ставали справді Щасливими.

Елізабет Кольберт. Шосте вимирання. – К.: Наш формат, 2016

Поза будь-яким сумнівом, всі п'ять масових вимирань, про які мова у цій науково-популярній книжці,  пов'язані між собою. Хоча б думкою авторки про те, що всі ми обов'язково помремо, тож це, як завжди, лише питання часу. Але щоб уточнити деталі, розрахувавши час, який нам залишився, з точністю до дня народження Всесвіту, знадобилося побувати майже на всіх континентах, відвідати наукові бази в тропіках Амазонії та на островах Великого Бар’єрного рифу, ну й поспілкуватися з сотнями людей. Утім, головною причино, яка спонукала авторку до написання книжки, були не люди, а тварини, що вимирають, знаходячись під загрозою зникнення. Аналізуючи кожен період нашої планети, в якій гинула величезна кількість видів, вона приходить до висновку, що саме людина була причиною цього. При цьому історія, скажімо, про безкрилих гагарок читається, як детектив, або гірше того – трилер біологічного зразка. Останніми, хто бачив цих птахів живцем, був десяток ісландців. У червні 1844 року вони гребли всю ніч і дісталися острова вранці. Чомусь вже троє, наче негренята у Агати Крісті. Їм вдалося вибратися на берег, де вони знайшли пару птахів і одне яйце. "Впродовж декількох хвилин ісландці схопили птахів і задушили їх", – повідомляє автор, після чого вже двом чоловікам вдалося повернутися назад у човен, а третього довелося тягнути на канаті по хвилях. І далі вже в цій "смертельній" історії, яких чимало в книжці, трапляється суцільна містика вкупі з метафізикою.

Антуан Аржаковський. Розбрат України з Росією: стратегія виходу з піке. Погляд з Європи. – Х.: Віват, 2016

У цьому дослідженні, відзначеному у Франції премією Григорія Орлика, манівців небагато. І хоч "будь-хто із серйозних дослідників повинен сьогодні піти звивистим шляхом – через історію, теологію і навіть міфологію, – щоб наблизитися до розуміння соціальної реальності", як застерігають читача, але особливого блукання, крім цитації Бердяєва ("апокаліптична налаштованість, орієнтованість на кінець, підозріле і вороже ставлення до всієї серединної культури – характерна російська риса") і Соловйова ("функція держави полягає в тому, щоб уникнути пекла на землі") – усе воно виводить напрямки до самісінького Донцова з Маланюком. Хай там як, але відомий французький інтелектуал, доктор історичних наук, філософ та богослов осмислює українську історичну ретроспективу не зсередини ситуації, а ззовні. А це, погодьмося, важливо – побачити не колоду в оці ближнього, а скалку в серці ворога. По-друге, робиться це із глибоким розумінням ментальних відмінностей двох народів, оскільки автор має власний досвід роботи в обох країнах (декілька років очолював Французький університетський коледж при МДУ, а потім був заступником директора Французького культурного центру в Києві та директором Інституту екуменічних досліджень при Українському католицькому університеті у Львові). "Я вважаю, що це хороший спосіб побачити події в Україні, тому що, з одного боку, – визнає він. – Майдан був не тільки політичним і соціальним феноменом, але й релігійним і богословським. З другого боку, природа російської агресії може стати більш зрозумілою крізь погляд на реалізацію теолого-політичної доктрини "русского мира". Утім, чи стає?