Як письмаки квартири ділили та інші антирадянські історії – 5 книг, які вразять

Вразити ці книжки справді можуть будь-кого – від любителів антирадянського чтива до шанувальників крутої сучасної прози. Вибухова, як коктейль Молотова, чорнуха, високі премії за пости у Фейсбуці, маркетингові війни і київська повоєнна епоха – ось те, чим можна втішитися наприкінці нашої з вами весни.

Анастасія Піка. Історії, які ніколи не закінчуються. – К.: Саміт-Книга, 2019

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Історія створення цієї збірки докорінно змінює наше ставлення до жанру оповідання. Адже завжди вважалося, що записати те, що тебе вразило, міг би кожен, якби мав на це час. Але, по-перше, крім часу треба ще мати хист, а по-друге, всі тексти київської письменниці, що увійшли до збірки, також пройшли випробування читацькою увагою і увагою високого журі. Так, "Повернення Тетісу" перемогло у конкурсі малої прози "Як тебе не любити", започаткованого "Коронацією слова". "Болючий розрив" та "Час Ікс" зібрали рекордну кількість лайків у конкурсі коротких історій, "13 порад тому, хто збирається на сафарі в районну поліклініку", "За що я люблю Україну", "Як?", "91-й" були написані як пости для блогу, проте настільки сподобалися читачам, що їх також було вирішено включити до збірки. І найголовніше з того, що об’єднує героїв оповідань – це бажання висловитись, а також уміння авторки почути і викласти те, що варте уваги читача. А вже гомонять на сторінках цієї збірки представники майже всіх соціальних категорій  - художники, таксисти, вчителі, безхатченки, працівники АЗС, невдахи-залицяльники і навіть всесвітньо відомі політики! І хоч не боги горшки ліплять, але без святих у цій справі, як в оповіданні про Андріївську церкву, не обійшлося. "Ганна Пилипівна уважно подивилася на бороданя. Від нього тхнуло рибою, і говорив він теж дуже дивно. — А чому вас, власне, так цікавить доля цієї церкви? Повірте, ми робимо все можливе. — Так, я знаю. З початку дев’ятнадцятого століття і по сьогоднішній день, — засміявся незнайомець. — Просто цікавлюсь. Раніше любив там рибалити, — і пішов далі по коридору. — Рибалити? — знервовано гукнула йому навздогін Ганна Пилипівна. — Де ж там рибалити?".

Марина Гримич. Клавка. – К.: Нора-друк, 2019

Цей роман присвячений одному із знакових періодів вітчизняної літератури, на тлі якого розгортається особиста драма головної героїні, дочки ворога народу, непомітної секретарки Спілки письменників і приватної друкарки в легендарному київському РОЛІТі. "У будинку, де все було не так, як у світі назовні — суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а "письменницьке село", де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у "підземеллі" — в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в", – розповідає героїня про письменницький вулик, який пережив і репресії, і німецьку владу, але в романі немов би знову повернувся в минуле з його "квартирним" питанням. Річ у тому, що мова у цій історії про 1947 рік з його сумнозвісним Пленумом СПУ, на якому в черговий раз громили українську радянську літературу. Точніше, тих небагатьох, які досі "відповідали" в ній за "українське", як, наприклад, неокласик Максим Рильський. Тож комунальна кухня радянського письменства в будинку РОЛІТ і Спілці письменників – ось основне поле роману, в якому яскраво показана атмосфера розправи над тими, кого не знищили у 1930-х. Саме на його тлі й будується любовний трикутник героїні — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.

Марися Нікітюк. Можливо, завтра. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

Ця забойна книжка – треш-роман в стилістиці брутального реалізму, що складається з трьох повістей від імені трьох героїв (ірландець і українка з українцем), які проживають найтяжчий місяць лютий, відповідно, в Індії та Україні. Всі від чогось тікають, всюди знаходять секс, драґз і рок-н-рол. Точніше, гарячку, злидні та реґі. "Так, це я, я гордий син своєї землі втік із Дубліна від власної дисертації з соціології. Кому, я питаю в обіймах пекельного полум’я температури, кому потрібен порівняльний аналіз причин, із яких ірландці йшли на війну в ХХ столітті? – питається герой першої повісті". "Пів життя я вела свою маленьку партизанську війну за те, щоб одягати шкарпетки під туфлі, коротше короткого спідниці, прозорі майки без ліфчика й купатися голяка на пляжах", – звіряється героїня другої. "Я не бідності боюся, а безпросвітності. Вже навіть у маршрутці Київ-Гореничі хочеться вскритися", – римує герой третьої повісті. І не дивно, що наприкінці у кожного гряде особистий апокаліпсис. "Мабуть, їй, як і мені, було дуже, дуже самотньо, – дізнаємося з епілогу. – Дівчина помітила мене й, роззявляючи широко рота з подвійним рядом зубів, стрімко кинулася назустріч".

Олег Панфилов. Антисоветские истории. – Х.: Фолио, 2019

Історія Радянського Союзу давно стала невід’ємною частиною ідеології: що вигідно знати населенню, а що не вигідно, визначали політики правлячої партії. Радянські підручники історії чітко регулювали кількість і якість знань, що постачалися народу. Ось і сьогодні в Росії з історичною наукою відбуваються дивні і часом страшні колізії: з одного боку, офіційні історики виконують замовлення "партії і уряду", розшукуючи, наприклад, родовід Володимира Путіна, вимальовуючи генеалогію, якої не було, з другого – в Росії з'явилося дуже багато істориків-аматорів, які пишуть праці про "Грузію – гірську Русь" або про те, як росіяни захопили китайську імперію в I тисячолітті до нашої ери. Автор переконаний: минуть роки – і нікому не потрібні будуть ні підручники, написані в той час, ні багатотомні наукові праці, що вихваляють радянську державу. Вони будуть зберігатися в бібліотеках як пам'ятники пострадянській ідеології, що руйнувала все – від держав до психіки населення, яке відразу ставало великою нацією. Ці підручники стануть свідченнями того, як проросійські діячі районного масштабу намагалися поставити себе на рівні з іншими культурами і державами.

Ел Райс, Джек Траут. Маркетингові війни. – Х.: Фабула, 2019

Ця книга – один з найгеніальніших в світі підручників з маркетингу. Легка, інформативна, надзвичайно практична. Мало не з першого дня виходу в світ (в 1986 р) вона стала настільним посібником для сотень тисяч професіоналів у всьому світі. У розвинених країнах сьогодні неможливо знайти фахівця з маркетингу, керівника компанії або менеджера, який би не проштудіював цю книгу – так само, як годі шукати будь-яку серйозну книги з маркетингу, в якій би автори не посилалися на "Маркетингові війни". Основна ідея книги – маркетинг це війна. І для маркетингу діють ті ж закони, що і в збройних конфліктах. Автори розглядають військові закони, описані в книзі К. Клаузевіца (1832 р.) і проводять аналогії для маркетингу. Фундамент будь-якої маркетингової діяльності вони бачить в розумінні поточної позиції компанії на ринку. Ця позиція визначає тип "війни", яку має вести компанія – оборонну, наступальну, флангову або партизанську. Для кожного типу "війни" в книзі прописані базові закони.