Цінності, свобода, безпека – чи має Україна вибір

Право вибору відноситься до тієї категорії базових прав і свобод, які цінуються найбільше тоді, коли втрачаються. Здавалося б все настільки просто і очевидно, що, власне, немає про що дискутувати: право вибору є природнім, священим і недоторканим. Проте, коли йдеться про вибір у сфері зовнішньої політики і безпеки, справа ускладнюється. Речі, які протягом останніх п’яти років опинилися у центрі нашого суспільного життя, а саме цінності, свобода і безпека – найтіснішим чином повязані з тим, як ми почуваємося у зовнішньому середовищі, бо ми є його невідривною частиною.

Коли ми приходимо у цей світ, нас ніхто не питає – хочемо ми цього чи ні. Ми не можемо обирати батьків, а з ними – расу, ім’я, колір шкіри, віру, країну, оточення. Потім дещо можна змінити, але багато речей залишаються з нами назавжди. Наш прихід у світ є індивідуальним вибором батьків, а ті зміни, які ми вільні робити, частіше за все можна здійснити, не завдаючи шкоди інтересам інших людей. Якщо є бажання змінити ім’я чи прізвище, віросповідання – змінюй.

З країнами все інакше – вони є продуктом колективної, а не індивідуальної волі. Тому їм набагато складніше змінювати будь-що – назву, духовний вимір, кордони, соціальний устрій, форму урядування. Але їм також, як і кожному з нас, належить відстоювати своє місце під сонцем, змінюватись, пристосовуватись, часом – доводити своє право силою. Оскільки це все воля колективна, то важливо, щоб цей коллективний вибір був свідомим і на благо всіх. Колись Україну вмовляли залишитись частиною радянської імперії, і вмовляли ті, хто уособлював ідеали свободи, багато говорив про універсальні цінності, права людини, силу мирних трансформацій. Ми не послухались. Пройшло майже 30 років, і що ми бачимо? Ті самі розмови про цінності та ідеали свободи, наче нічого не відбулося. Розмови ті самі, але світ, нажаль, не став кращим чи безпечнішим. Френсіс Фукуяма, якого з таким захватом сприймають в Україні, насправді виявився фантастично невдалим футурологом, стверджуючи про остаточну перемогу ліберальної демократії, яка наближається і означатиме "кінець історії".  Вочевидь, історія про це не знала, і сьогодні ми маємо абсолютно іншу реальність, ніж очікувалось, відповідно до  принципів діалектики – щось таке, що вже колись було, тепер відтворюється на зовсім іншому рівні. Власне кажучи, у багатьох аспектах історія тільки починається.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Коли досягається важлива мета, виникає ейфорія. На ній можна протриматись деякий час, а потім виникає відчуття спустошення. Крім того, вона заважає адекватно оцінювати те, що відбувається. Коли Захід вирішив, що він переміг у Холодній війні і СРСР зник, ейфорія зіграла свою негативну роль. Із зникненням СРСР виник вакуум ворога.  Внаслідок цього Захід не помітив появу путінської Росії, і нерозуміння того, що відбувається, було настільки глибоким, що у 2009 році, тобто вже після грузинської війни, Обама руками Хіларі Клінтон намагався "перезавантажити" відносини з РФ. Зближення Німеччини і Франції з РФ, яке ми спостерігаємо сьогодні, настільки ж короткозоре, як і події десятилітньої давнини. 

Багато хто каже, що у сфері міжнародних відносин світ повернувся у минуле, ледь не у 19-те століття. Можливо, але це зовсім інше 19-те століття. І справа не у ядерній зброї. У наш час людина перестала бути таємницею. Більше того, кожного з нас стає більше, ніж нас є. Ми є як фізичні особи, як фесбучні, твіттерні. Такі технології як DeepFake або DeepNude, Augmented Reality можуть зробити нас прозорими, зняти одяг, або навпаки, одягнути і перемістити туди, де нас ніколи не було. FaceApp змінить вашу зовнішність. Питання у тому, чи ми залишаємось об’єктами, над якими ставлять історичні експерименти, чи суб’єктами, які самі роблять вибір, і бажано – свідомий вибір.

Сучасний світ вступив в епоху невизначеності. Перш за все це проявляється у кризі ліберального світового порядку, заснованого на цінностях. Прагматизм і популізм перехопили інціативу. Одна з причин – небачене зростання глобальної нерівності, яке стало неконтрольованим і ще очевиднішим завдяки розвитку технологій. Практично у всіх аспектах життя – починаючи від світу публічної політики і до рівня особистості відбується віртуалізація не тільки реальності, але і свідомості. У міжнародній політиці загрозливого рівня досягла ерозія відповідального лідерства. Практично зникло таке поняття, як "моральний авторитет" чи "візіонер", лідери провідних держав не вміють і не прораховують стратегічні тенденції, залищаючтсь заручниками тактичних і несистемних  кроків. Не дивно, що у політиці багатьох європейських країн ледь не центральне місце посідають ідеї анти-істеблішменту, які проявляються у електоральних висновках виборців.  Міжнародні інституції, які були уособленням знайомого нам "ліберального"  світу – ООН, МВФ, СБ, НАТО, ЄС – стали інструментом політики меншості по відношенню до більшості. 

Варто перерахувати ті основні тенденції, які сьогодні є ознаками світу, що змінюється: це втрата довіри (громадян до урядів, урядів різних держав між собою, країн до міжнародних інституцій, до підписів під договорами); криза лідерства (популізм, націоналізм, відсутність стратегічного бачення, особисте збагачення і безвідповідальність); небачене зростання нерівності (і на рівні суспільства в межах однієї держави, і між країнами); віртуалізація світу і свідомості (новітні технології створення фейкової реальності); когнітивний диссонанс або віра у те, у що нам хочеться вірити, відмова від сприйняття реальності, намагання підлаштувати її під себе.

Всі ці тенденції так чи інакше несуть руйнівний, конфронтаційний потенціал, який може завдати шкоди. Водночас, цілком можливо використати цю руйнівну енергію для рішучих позитивних трансформацій. Саме у такі часи з’являється шанс уникнути традиційного еволюційного шляху і через глибоке усвідомлення власних інтересів, наявних ресурсів і шляхів досягнення бажаних цілей перейти до моделі розвитку, яка виведе Україну з пастки історичного негативу. 

Чи це можливо? Досвід вчить, що так. У Стамбулі 20 млн турків виробляють більше ВВП, ніж ми в Україні. Туреччина, Сінгапур, Естонія, Японія, Корея, Ізраїль, – країни, де немає ресурсів, золота, нафти. Інтелект, зрозуміла державна політика, єдині для всіх правила, дотримання закону всіма без виключення, сильна держава – ось складові розвитку. Немає жодної процвітаючої країни, яка б досягла успіху в умовах бардаку. Інвестиції в освіту, технології, прості і зрозумілі правила для всіх, які суворо дотримуються, – це і є формула успіху. Цей шлях пройшли всі процвітаючі країни.  Неможливо маніпулювати освіченим народом. Саме освіта є запорукою свободи і безпеки. 

Україна – країна європейська, і це не вибір, а факт історії і географії. Це усвідомили навіть ті, хто не дуже нас любить. Але наскільки цей факт усвідомлюють самі українці? Українці – особливо молодь – все частіше обирає життя за кордоном. Там вони вимушені виконувати всі ті суворі правила, які діють в інших державах. Якщо ті самі правила впровадити в Україні – буде революція. Але ж дотримання правил не може бути виключенням. Дивіться – біля кожного торгового молу є місця для людей з інвалідністю. І ми кожен день спостерігаємо, як вони спокійно займаються здоровими і сильними відвідувачами, як правило на шикарних автомобілях. Спробуйте зробити те саме на Заході. Хвилин через 15 отримаєте гігантський штраф. Можна навести масу аналогічних прикладів. 

Держави і уряди не люблять ніде в світі. І ніхто не любить дотримуватись обмежень, платити податки. Але коли зникає функціонуюча держава, це нікому не подобається. Тож скільки можна ходити по колу?  Представники еліти кажуть, що ми зробили свій вибір, він у Європі. Цінності у нас – європейські. Це допоможе нам зберегти свободу і безпеку. Якщо вибір зроблено, значить у нас його вже немає? І про яку Європу мова? Чи є єдина модель, про яку говорять, але її ніхто не бачив? У нас немає вибору лише у тому сенсі, що жодна країна самотужки вижити не може. У всіх інших аспектах – вибір завжди є. Він хоча б у тому, що саме слід робити і як.  

Сучасний світ став трикутним. Нині протистояння США-СССР змінилося на геополітичний трикутник США-КНР-РФ, у якому всі сторони і вершини різні, і економічно, і у плані соціального устрою, і з точки зору політики безпеки. 
У  той же час Європейський проект фактично призупинено. Свого часу ейфорія супроводжувала і воз'єднання Німеччини, до якого так прагнули по обидві сторони Берлінського муру. Проте це виявилося надзвичайно складним завданням тому, що де-факто з’явилися "різні" німці і різні швидкості в економіці.  Чи не цими факторами пояснюється поява і зміцнення "Альтернативи для Німеччини" саме у східних землях? 

Із східноєвропейськими країнами ситуація не була кращою. Там десятиліттями мріяли знову стати "частиною Європи", проте, як з’ясувалося, це можливо лише на умовах, які сформульовані ззовні. "Схід" був вимушений наздоганяти "Захід". Будь-які жертви на цьому шляху применшувались і пояснювались необхідністю вирішення головного цивілізаційного завдання – воз’єднання "у Європі".  Проте тепер, коли, і п’ятнадцять років по тому мінімальна заробітна плата в Угорщині і Чехії, перерахована з урахуванням паритету купівельної спроможності, становить половину німецької, чи варто дивуватись зростанню популізму і націоналізму, наслідком якого є розкол у європейських рядах? Неможливо ставити під сумнів той прогрес, якого досягли наші сусіди після набуття членства, проте варто чесно і відкрито говорити  про те, якою ціною це сталося. А вони були набагато "компактніше" України, і в соціальному, і в економічному плані.

Сьогодні ми живемо у світі, який був підготовлений і побудований нашими батьками. Проте тепер наші дії, наш вибір і наші рішення створюють той світ, в якому будуть жити наші діти. Якщо ми виберемо для них свободу – вони будуть вільними. Якщо цінності будуть у нас, вони будуть і в них. Якщо ми подбаємо про безпеку, ніщо їм не загрожуватиме. Звідси відповідальність за той вибір, який ми робимо сьогодні. Питання у тому чи ми готові його зробити. Не підлягає сумніву, що  Україна має інтегруватися до Європи. Просто треба припинити будувати ілюзії, уважно і професійно проаналізувати досвід сусідів, визначити власні інтереси і почати діяти.  Коли ми побудуємо процвітаючу економіку, забезпечимо недоторканість приватної власності, справедливий суд і рівність всіх перед Законом – самі все запропонують і самі все дадуть. Оновлення, через яке проходить Україна і весь світ, – чудовий час, щоб усвідомити це.