Чи нагадує Дональд Трамп Санта Клауса, а Владімір Путін – Бабу Ягу?

Таке враження, що у нас дві проблеми – снігові замети і інавгураційна промова Дональда Трампа.  Інших у світлі цих двох для українців, здається, просто не існує. Я не знаю, що це нагадує, але точно зовсімн не впененість у майбутньому. Відбувається – для кожного з нас – щось протилежне, ніж те, що переживали наші пращури, здається, зовсім нещодавно, у 1970-х-1980-х роках. Зашкалює нині не просто ностальґія за ковбасою в 2.20 та вкрай дешевими пивом та горілком, а – за ментальною впевненістю і внутрішнім затишком. Так сам, як і те, що робитимемо – сьогодні, завтра і завжди – з непомірною кригою, дощем, транспортними та харчовими пробемами всередині країни тощо.

Росіянам – легше, вони, як і всі ми, "совки", тридцять пять років тому, переконані, що все в світі вирішують вони, а не за них. Це "ми" в далекому "тоді" вирішували, що робитимемо з "ними" – тими, хто за зловісною та перманентно налаштованою щодо нас "залізною завісою", а не вони.

Зараз ситуація, принаймні з нами, українцями, діаметрально протилежна. Сьогодні ми не знаємо, що робити з ожеледдю (бо "злочинна влада", скажімо, забула запаститися на зиму сіллю і має не достатній автопарк для розкидання піску та снігоочищення). Схоже, нам доведеться просто перечекати все це, доживши до весни, про яку мимохідь, бредучи по гомілку в кваші з води і снігу чи ковзаючись на ожеледному катку, мрієш більше, ніж навіть про хліб насущний. Насправді схожі перспективи – просто перечекати бурю – і щодо американської допомоги чи російської експансії.

Щоби не сказав Дональд Трамп у своїй інавгураційній промові, ясно одне: він не Санта Клаус. Те саме стосується іншого вектора політичних чаянь: Владімір Путін – зовсім не Баба Яга, а уособлення вікових, я б сказав, одвічних прагнень російської політики, наслідки якої у вигляді європейських воєн і переділів територій ми бачимо ще з 1700-х років – відколи Петру І вдалося об`єднати  політику і релігію всередині влансної та, достатньо випадково на думку деяких істориків здобувши перемогу над шведами під Полтавою, розпочати активну колоніальну експансію,яка, як і всіляка воєнно-колоніальна експансія не має жодної мети, аніж тривати, підтримуючи статус-кво сильної держави.

Усі війни, які Росія провадила в своїй історії за межами власної території (Московії), носили в трьохсотрічній історії в кращому випадку тягнуть на епітет "превентивної війни", яку росіяни вели проти всіх. Судячи з російської історіографії, винятково "захисний характер" носили і Петрове "прорубування вікна в Європу" в балтійському реґіоні (жодним чином не російським за національним складом), всі ці антиказанські війни, відторгнення теренів Польщі, "визвольні" м`ясорубки проти турків у Криму та на Балканах, російсько-японську війну, не здіснені наміри Першої світової та частково втілені ідеї експорту Світової революції (на засадах, однак, російського, а не українського чи казахського большевизму), великий визвольний Червоний Похід під псевдонімом "Велика Вітчизняна війна", азійські, африканські та кубинські "визвольно-революційно-експортні" експедиції, які тривали аж до розвалу Союзу. Проекти типу "суверенітету" Придністров`я (і позбавлення суверенітету Ічкерії-Чечні), Абхазії, ЛНР-ДНР, Сирійська операція – все це прожекти суто "захисного", суто "превентивного" характеру. Про всяк випадок, аби буцімто забезпечити недоторканність метрополії, Росія завжди радо і часто з певним ентузіазмом розв`язувала збройні конфлікти де завгодно, у себе на кордонах територій, які потім розповзалися вглиб і вшир світової мапи не у вигляді "колоній", а у форматі, який російська пропаганда історично іменує "ісконно русскіє теріторіі". Спливає дещиця часу, і всі ці терени справді починають нагадувати саме такі.

Отож Росія і її речники – байдуже, хто біля керма – це не Баба Яга, персонаж-уособлення ворога-чужинця, яким дітей з малечі лякає і пропагандистськи налаштовує російська казка.

І втім, США Дональда Трампа чи когось іншого – також не одвічний Рідвяний кролик Банні чи друг дітей Санта. Відчувши смак гри у великі імперії, найдемократичніша в світі країна, яка, правда, діє більш витончено, ніж її стабільний після зустрічі на Ельбі альтер-еґо Росія, і не так нахабно, США також за останні 70 років взяла участь в достатній кількості "превентивних" воєн, конфліктів і переворотів, аби вважати Америку Пасхальним втіленням винятково держави-мироносиці.

Кожна з цих країн у міруу своїх можливостей дбатиме про власні інтереси і надалі. Настільки прагматично, наскільки це буде важливо. І оскільки Україна віддавна перебуває в колі цих інтересів обох світових держав, навряд інавгураційна промова Трампа нас не торкнеться.

Краще б, правду кажучи, Україні не належати до сфери цих їхніх інтересів.  

Але нам слідує очікувтати на продовження більярдної партії довкола України. Складна, але ефективна в царині контролю дії своїх очільників, американська система передбачає, що ситуація щодо допомоги Україні не зміниться: вона буде надана, у разі потреби – навіть таємно. Оскільки поступитися Україною навіть в обмін на скорочення озброєнь (на яке Росія і США у будь-якому випадку можуть піти тільки на словах) для США означатиме почати серйозно втрачати Європу, яка за умови приходу суголосних з Кремлем урядів у низці крупних держав, через яке-небудь десятиріччя ризикує перетворитися на абсолютно залежний від Росії континент (невдовзі навіть не газово-ресурсно, а в перспективі – політично). Тому яким би щирим Сантою, який планує мати в друзях Бабу Ягу, Трамп не виглядав, сенат, уряд та адміністрація, не дозволять ухилитися своєму президенту в цю радикальну площину.

Інша справа, які саме трагікомедії розіграє перед нами Трамп, перш ніж нарешті розпочати активну гру за Україну. Можливо, на це підуть роки. Не виключено: руками "простих американців" Росія в такому випадку спробує усунути президента США від влади. Оскільки я вперто не вірю ні в готовність, ні в можливість активного, та навіть позірного протистояння РФ блоку НАТО у військовому відношенні. Зараз все-таки не 1960-ті роки. Якщо Путін і не Баба Йожка, то його країна точно не СРСР… Та й Україна перебуває не в Карибському басейні. 

На жаль, проект суто "українського третього шляху" (без США та РФ), завдяки якому ми, Україна, мали якось так осібно вистояти посередині Європи, озвучений вперше ще Леонідом Кравчуком, не тільки не виправдав сподівань, але виявився тим сиром, через який Україна потрапила в нинішню геополітичну пастку. На початку 1990-х ми мали вибір, із ким прямувати в Європу та будувати демократію – з дем-Росією чи з дем-Заходом. Зараз такого вибору вже немає: в майбутньому нам доведеться або поступитися суверенітетом, влившись у Росімперію, або покладатися на милість найдужчого у світі цьому, США – розраховуючи, що саме, крім суверенітету, ми ще можемо зберегти в своїй геополітичній ідентичності. Власне, це якраз з нами і відбувається.