Дещо про Свято Індика та перероджену мавпу людини

А якщо зле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, кому будете служити, чи богам, яким служили ваші батьки, що по тому боці Річки, та чи богам аморейським, що ви сидите в їхньому краї. А я та дім мій будемо служити Господеві.

Книга Ісуса Навина 24:15

Митець не має етичних уподобань.

Оскар Уайльд

Цього року Той, Хто нагорі, ніби вирішив пожартувати. Звівши сьогодні докупи два свята. День Подяки у США та 157-му річницю повного видання "Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя" Чарльза Дарвіна.  Виходить, як у Книзі Ісуса Навина: мовляв, обирайте, якому богу хочете служити? Тому що природа обох дат – діаметрально протилежна.

Уперше День подяки святкували за президента Джорджа Вашингтона 26 листопада 1789 року. Це державне загальнонародне свято США щорічно святкують у четвертий четвер листопада. Пілігрими із Плімутської колонії, які вижили після голодної зими завдяки допомозі індіанців, влаштували у 1621 році для себе і для них триденне святкування з молебнями подяки і бенкетом. У 1863 році президент Авраам Лінкольн оголосив День подяки національним святом і вихідним. До нього по країні зазвичай відгодовують велику кількість індиків, щоб забезпечити кожну американську сім'ю. День подяки – сьогодні в США це таким чином переважно свято поїдання індика, хоча і задумувалося воно як подяка Богу.

Не тільки в США, в усьому світі залишається дедалі менше людей, готових віддати сьогоднішню подяку Богові. Служити Господеві дійсно "зле". Тому що це передбачає наявність високої моральності. Або відповідальності – за себе, за рідню, за людство. З повагою до біблійного постулату "не убий" тільки тому, що забирати життя – так само не є сфера людської компетенції, як і його створювати. Служити цій планеті: розумно використовуючи її ресурси та можливості людських відкриттів. Усе це передбачає віра в триєдиного Бога, і все це можна витлумачити з джерела, якому кілька тисяч літ – Священного Письма.

Служити іншим богам, тобто загальноприйнятній теорії Дарвіна, чим є кожен прожитий нашою цивілізацією безтурботний день – це щось за суттю протилежне, ніж Господеві. У найліпшому разі таке служіння означає приватний чи колективний перфекціонізм і гедонізм: прислужувати собі і тільки собі, будь-яким своїм забаганкам, спричиненим "прогресом" та "еволюцією" як такими. Нехай навіть і за умови намагання не чинити усвідомленого дискомфорту всім решта.

У гіршому варіанті дарвінізм і спонуканий цією теорією еволюціонізм призводить до расизму. І ми бачили й бачимо чимало прикладів расизму: не тільки у ставленні до негрів чи у Другу світову до інших націй. Бо в найгіршому мислення про те, що весь світ виник з нічого, а сама людина  - з мавпи може підтримувати ніяк не ідею державотворчості, а винятково – анархії. Справді, чи так важливо, скільки і в який спосіб гине/загине людей (вчора, сьогодні, завтра?), якщо ми всього-на-всього тварини, кінцево призначені на те, аби чемно перегнити в грунті, а потім "дати життя" чомусь іншому, неорганічному або… органічному? Від впливу цієї інерції потерпають від руйнування (сама по собі, в позаморальному середовищі мислення будь-яка "руйнівна дія" не містить негативної конотації, її сенс – нейтральний) не тільки місця в гарячих точках планети. Але навіть такі свята як День подяки.

Шосте видання "Похо́дження ви́дів шляхо́м приро́дного добо́ру або збере́ження о́браних рас у боротьбі́ за життя́" Чарльза Дарвіна у порівнянні з попередніми п’ятьма містило 75% виправлень (з понад 3878 речень першого видання, близько 3000 переписано). І однак в рейтингу 100 найкращих книг Усіх Часів і Народів журналу "Ньюсвік" воно посідає 27 місце, з’ясованих шляхом опитування, на 14 пунктів випереджаючи Біблію, креаціоністську теорію (щобБог, а не ніщо створив світ і фізичні закони) якого по суті абсолютно заперечує.

Вихід у світ Дарвінового вчення – це не просто початок співіснування однією теорії (еволюціоністської), яку не можна довести дослідним шляхом, поруч із іншою теорією сотворення світу – креаціоністською, яку також не можна довести науково-дослідним чином. Хоча теорія про "раси" в добу показного панування Священного Письма, судячи з рейтингу "Нюсвіка", за неповні 157 років своєї піар-розкрутки книга Дарвіна – всього лишень гіпотеза – стала основним міфом людства. В усякому разі в США, де сьогодні свято індички, ця концепція не просто панівна, вона абсолютно домінуюча в освітніх закладах: там заборонено проповідувати християнство, але не дарвінізм. Навіть в українських школах теорія еволюційного виникнення універсуму викладається в 6-му класі поруч із креаціоністською.

Дарвін уплинув на менталітет науково-освітнього світу й образу мислення приблизно так само, як Оскар Вайльд – на теперішній світогляд всесвітньої літератури. Дуже важко критикувати Доріана Грея, відзначаючи всі негації його світогляду та згубні наміри натури, коли все счасне літературознавство мислить за образом і подобою передмови до "Грея": "Немає книг духовних і бездуховних. Натомість є книги добре написані і погано написані. І все". Більше того, бгато хто з нас мислить і гедонізує точно, як Доріан Грей. Може, не вбиває і не розбещує інших людей напряму, але мислить по-доріанськи.

"Митець не може мати хворобливої уяви. Йому дозволено зображувати все", – підкреслював Оскар Уайльд. А що, якщо Оскар помилявся? Або якщо Чарльз Дарвін – митець, а науковець. Митець із хворобливою уявою.

Ніхто з відомих мені людей насправді не читав книгу Дарвіна чи праць професорів-еволюціоністів. Й однак  цілком релігійно і беззаперечно всі довкола вірять, що еволюційне мислення – єдино правильне. Інакше неможливо пояснити, як громадяни універсуму поставили її вище від Біблії, наклади якої незрівнянно вищі. Вона тиражується з дня в день мільйонними тиражами на будь-яких мовах (на відміну від теорії видів та рас).

Схоже, це питання просте, і воно винятково в царині віри, без якої ми не можемо обійтися принципово. Оберіть, кому служити. Ми обираємо те, що модне й більш сучасне, часто забуваючи що немає нічого, чого не було б раніше. Адже в походженні людини від мавпи чи амеби – не більше глузду, ніж у давньогрецькій міфології, де майже будь-хто може походити від будь-чого, а боги переживають ті самі переживання  й прикрощі, що й Гомер або Софокл, який описує їх та їх земних нащадків перипетії.

І тоді в історії культури настає мить, коли від свята визволення, віри і радіння людини, що вона саме людина – найліпше з організмів твориво– залишається лише смажена індичка. А від теорії, яку всі знають, але ніхто не бачив, завжди лишатиметься путівка в зоопарк. Там, коли тато, показуючи мавпу в мавпятнику, називає її нашим пращуром, серце сина/доньки точно повне зацікавленості та деякої солідарності. Але навряд чи радості.

Але дуже часто людині нічого певного і не потрібно. Крім міфів на вимогу застілля.