Кара й каяття за Майдан і не тільки

Каяття має бути актом вільної волі; інакше воно є результатом не скорботи чи жалю, але страху чи зиску.

Джеральд Остін Макг`ю

Настають роковини, сумніш від яких не знала Українська Історія. Мається на увазі показовий розстріл майданерів, який відбувся в прямому ефірі телеканалів 20 лютого по вулиці Інститутській та довкола Майдану.

Розстріл громадян 20 лютого – це один із найбільших злочинів проти людяності з часів Нюрнберзького процесу. Тому що його здійснювали військові. Бо здійснювався він на загал в країні, яка номінувалася як деяка демократична країна.

Хай вибачать мені воєнні герої, але наполягаю: розстріл народу (а ті, хто гинув, як у чиїйсь ляльковій виставі – є народ. Бо вони прийшли на Майдан з народу, заради народу і навіть, як виявилося, усупереч безініціативному народу) – це дуже страшно. Це має жахати, причому не передусім простих смертних – то має здіймати догори залишки сумління на самому денці жорстоких тиранів і безжальних убивць.

Тому що, скільки б комусь не подобалося брехати про агресивно налаштований і до зубів озброєний Майдан, цивільна людина без зброї, нехай навіть у касці та з дерев’яним щитом у руці для снайпера, як і для лучника в сиву работоргівельну давнину, – комаха, в силует якої потрібно просто вдало влучити.

Після такого влучання, ми, перебуваючи за екранами телевізорів, бачили, що ж насправді відбувається з цивільною людиною. З подивом, що її все-таки наважилися вбити – просто так, попід мирним небом, заради забави ідеологічно-спортивного нормативу, що стоїть за вбивцями – вона починає помирати. І помирає, часто просто на очах телеглядачів.

Ніхто гідним чином не відповів за цей злочин (а вбивство людини безумовно злочин, адже ніхто зі снайперів не здатний був дати життя жодній застреленій людині, а отже і не мав права вбивати) – не відповів у тому масштабі, в якому потрібно для гомо сапієнс. Ніякі високопосадові відповідальні особи, що стояли на чолі держави, насправді не покарані і навряд чи будуть покарані. Більше того: ніхто не почув принаймні слів покаяння від них. Вони, передбачаю, вважають себе невинними за однією ознакою: бо, як у тюрмі кажуть, уже вони "жертви". Але чомусь здається, що навіть якби Майдан тоді був увесь розстріляний, як Українське Відродження, все одно ніхто не почув би з висоти тих пагорбів жодного слова втіхи материнської сльози, жодного братнього людського каяття.

Майдан спростував думку з фільму "Ленін у Фінській затоці": один чоловік із рушницею  більше не міг контролювати кільканадцять неозброєних людей, він міг би їх тільки вбивати.

Ми сподівалися, ми дуже сподівалися в ті дні на подібні нам демократії. І що ми почули, і що ми дізналися від сусідів? Ми однозначно були МИТТЄВО покарані ними, деякими сусідами, за цю нашу Небесну Сотню. Не минуло й 9 днів по загибелі неповинно забитих на Майдані, як було "відтиснуто" – безсоромно і знов на очах усесвітнього медіапростору Крим.

Ось що пише на цю тему, скажімо, у російському журналі "Небесный компас" №1 від 2015 року підполковник запасу з м. Байконур Роберт Миколайович Романов в статті "Ирония судьбы, или "С тяжелым залпом, товарищи!". Почина з такого собі "невинно-лагідного" "спогаду": "Мы тоже оказались в водовороте событий, связанных с Украиной. И, к счастью, события эти у нас пока (Слава Богу) в виртуальном виде…Выяснилось следующее: свои границы Украина не разметила еще с декабря 1991 года… Следовательно, никаких правонарушений, о чем так неуклонно твердит украинская информационная машина с сответствующей риторикой, по отношению к Украине со стороны России не было, и быть не может". Однак, остаточне резюме спогадів у полковника вельми нагадує кремлівський "темник", напевно відомий кожному, виявляється навіть офіцерові рос запасу, не згірше від отченашу: "Несмотря на все усилия киевской хунты и их покровителей, Россия может сделать лишь заявление и объявить Украину своей территорией, так как эта республика прежде входила в СССР, а Российская Федерация является правопреемницей Советского союза. И все, что происходит в Украине, есть внутреннее дело Российской Федерации. Любая попытка вмешательства может рассматриваться как агрессия против России. Тогда, само собой, результаты выборов 25 мая могут быть отменены. Суверенного государства под названием "Украина" нет и никогда не было". Як бачимо, мислить "брат" дуже прозоро: "нема такой країни".

А тим часом не сотні – Небесні Тисячі – формуються на Небі впродовж трьох літ безперервної – то котлової, то шанцевої війни. І як би ми не наполягали (а наполягати на цьому ми маємо, якщо справді будуємо досконалу демократичну систему цінностей) на недосконалості теперішніх влад, на тенденції до подальшого, вже постянуковицького розкрадання та економіко-гуманітарного  знесилення країни, питання того, що вся ця антиукраїнська компанія – помста за Майдан – залишається відкритим. Тим часом у середовищі добряче перевтомлених цією кризою українських громадян все міцніше побутує думка пошуку винних, точніш – "крайніх". І, на нашу глибоку безсоромність щодо жертв, дуже часто в цьому відношенні "стрілки" первинної провини переводяться" на Майдан і Небесну Сотню.

Поминальні дні – час заглибитися в хвилю співпереживання, міркую, дасть відповідь, наскільки довго чи коротко в нас може жити пам'ять про справжню людську жертовність, виявлену не в сиву давнину, а буквально вчора.

Нам треба розкаятися в тому, що шлях, яким ідемо, та власні потуги і здібності, які застосовуємо на шляху умиротворення і побудови нової України, вірні. Для цього нам потрібно не ідеологічно тільки, а суто по-людськи любити своїх героїв – перестати спекулювати довкола їхніх світлих імен. Імен тих, хто, до речі, не дуже подбав про власне життя, міркуючи про можливість слова "Україна" в Україні. Але "каяття має бути актом вільної волі; інакше воно є не результатом скорботи чи жалю, але страху чи зиску", – каже Джеральд Остін Макг`ю. В Україні ж – здається, занадто багато тих, хто перетворили міркування про вчорашній майдан і сьогоднішню війну на страх та оборудку. І це заважає нам жити, міркувати, дихати – будувати, відновлюючи повноцінну Україну.