Леопольд вимагає дружби

Хвиля волонтерства іде на спад, це точно. Напевно, не тільки в медіаповідомленнях. Вряди-годи ми все ще чуємо про стабільний ентузіазм, окремим волонтерам вручаються якісь грамоти та призи – від армії, держави та народу. І все-таки доводиться констатувати: не той тепер Миргород волонтерства, Хорол-річка не та.

Разом із падінням, здавалося 2015-го року, невичерпного народного ентузіазму в намаганні самотужки витягнути фронт, у суспільстві, підточеному червом недовіри будь-яким, навіть достатньо своїм владам, знижується і градус патріотизму. І якщо перше – зменшення зусиль волонтерів зумовлене армійською опікою від держави, то друге – повернення суспільства до стану напівбайдужого стабільного очікування стабільності ж – прямо пропорційне духу волонтерства, який уже не так масивно заряджає собою маси.

Хоча обидва падіння – волонтерства і патріотизму – зумовлені, ніде правди діти, і дещо простішим чинником: втомою. Жодна нація, тим більше не в Середньовіччі, а у сторіччі ІТ, не здатна перебувати безмежно довго у підвішеному стані напіввійни-напівмиру, коли "верхи не можуть", а низи повинні жертвувати, відриваючи останнє від власних дітей заради того, щоб воїни-захисники (і навіть воїни ідеологи) вистояли, і війна не прийшла скрізь.

Тим, хто вважає, що добре, що звичайний українець, зневірившись, повертається в звичайний для себе стан недопатріотизму і недоапатії – буцімто наша воєнно-патріотична втома свідчить про те, що скоро настане мир, пропоную не танцювати з радощів, а, скажімо, поподорожувати поїздом "Миколаїв-Москва". Може одразу відродиться і стабільний патріотизм, і дух незламного волонтерства.

Назагал тут їздять тільки пенсіонери – мовчазні і втомлені, невідомого походження, вони мовчать часом годинами – привчені на цьому мосту між двома країнами не патякати зайвого. Однак є щасливі винятки. І тоді купе перетворюється на бурхливий потік емоцій.

Поруч зі мною український дядько з-під Чигирина, якому важко перейти на російську, природно компанійський, намагається завести розмову з парою "москвичів" миколаївського походження. Пара з Москви прагне дружби – старанно уникаючи оцінки трирічних подій, переводить мову на "мовляв, ділити нам нічого – спільний дім, спільне походження".

Дядько з-під Чигирина не проти дружби – поміркований і розсудливий, він дуже навіть "за". Хіба що вряди-годи перегинає палицю добросусідства  і починає цитувати рядки Шевченка, пишатися Хмельницьким, розповідати про славну козаччину, показувати церкву в рідному Суботові на п`ятигривневій купюрі.

Підкреслено акаючи, розуміючи що перед ними – якийсь селянин, москвичі тільки  "за", похитують собі головами, іронічно всміхаючись кудись убік. Все тече до невідворотного поновлення братньої дружби – скоро піде тема городини, дешевої ковбаси за 2.20 і таке інше. Але раптом до розмови встряє вусатий москвич із сусідньої полиці: "А ваш Шевченка вообще–то свой "Кабзар" по-русски написал, это все националисты ваши на украинский потом попереводили, да и язык создали. Вот видите, не знаете! Вы ведь верите хунте, а у меня дома "Кабзар" издания 1848 года – ни слова на украинском, откуда ж вам, украинцам быть?" Дійсно, звідки ж?

Дядько з Чигирина не знає як бути – у нього на поличці немає "Кобзаря" 1848 року, у нього видання 1985-го, в червоній обкладинці – каже, в мене на українській. І трішки спантеличений потім додає: "Зараз, знаєте, правда в кожного своя. У нас – своя, а у вас – своя… А в мене своя: я Шевченка і Хмельницького люблю".

Пара москвичів всміхається – приємно, що українців нарешті вивели на чисту воду, але і дядька-співрозмовника шкода. Знаходять примирливий вихід. Що тут такого, дядьку, не переймайтеся – нас з 1980-го і досі в Москві "хахлами" називають, кажуть – мова у вас не чиста російська.

Однак вусатого сусіду з боковухи не на жарт розгнівала попередня щира патріотична активність чигиринця, і він продовжує повчати "хахла": по-всякому і про все. "Вот смотрите, раньше в Библии было, чтоб подставили другую щеку, а сейчас уже переписали: око за око". Еге, дядя вусатий-полосатий, думаю, є й те, й те – тільки друге в Старому, а перше – в Новому заповіті, – ясно тепер, звідки ваша журнальна мудрість.

У Долинській москвичі посилено шукають горіхів "на гостинець мамам" – чигиринець вітає такі зусилля, таки починаються розмови і про ковбасу, за якою колись щотижня до Москви їздили аж із Нової Каховки, і аж до того, що Україна весь Союз годувала. Агресивний тон вусатого москвича змінився на армійські спогади-повчання у районі 1970-х, коли майже не було дідівщини. Загалом усе мирно закінчилося: у Знам`янці вусатий дядько з Москви доніс добре поголеному дядькові з-під Чигирина сумку аж до виходу. І кинув на прощання, не раз перед тим у купе повторене: "Помните – дружить с нами надо, дружить! Будете дружить – все будет нормально". Так, наче то ми в них Крим віджали.

Але ми вже пройшли ту точку неповернення, коли у суперечці ще намагалися з`ясувати істину. "У нас – своя правда, а у вас – своя", як сказав дядько. Вони всі за п’ять годин так і не познайомилися, не обмінялися іменами. Але їдучи в свій Суботів попід Чигирином дядько почув російську правду. Як казав кіт Леопольд: "Ребята, давайте жить дружно". Як і в котячому випадку – цинізм у ній особливий. І провина наша серйозна: як і в мишей перед Леопольдом. Леопольду хочеться їсти, але винні все одно миші. І в тому, що Російській Федерації хочеться розширення територій і зон впливу винні непідвладні їм народи та їхні правителі. Ми завинили: хочемо бути собою, щоб "своя правда", і хочемо такими залишатися в будь-якому випадку – в тому числі й у разі вступу в ЄС