Personal Maydan художника Расіма Сейдімова

Я ніяк не міг із ним зазнайомитися: чи то на фарт, чи то щось таке навмисно до часу розводило нас по різні боки життєвої барикади. Сашко з Кривого Рогу, адепт усього криворізького уже з десяток разів хотів мене познайомити з цим унікальним криворіжанином, хоча, якщо розібратися, то зовсім уже і не криворіжанином. От ти познайомся із ним, із Расімом Сейдімовим, і сам побачиш!

Але для мене знайомитися з людьми це часом, як і з книжками. Дивишся на книжкову подицю, бачиш там фоліант, який давно мріяв потримати в руках, і раптом ловиш себе на незаперечному факті, що топчешся біля цієї полички вже з пів року.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Але це мало трапитися і таки сталося. Здається, 2012 року, напередодні приїзду сера Пола Маккартні до України, Сашко повідомив, що Расіму шалено пощастило. Ні, не сам Расім Сейдімов, але його постмодерне полотно на пів стіни мало зустрічати десь в тамтому Пінчуковому мистецькому бунгалі знаного бітла. Спілка художників України виділила безпомешкальному Расіму халупу в районі станції метро "Печерська", де він уже з місяць працював над шедевром, зображаючи "Beatles".

Коли ми з'явилися в тамтой гуртожиток художників, у кімнату з височенними стелями та куцим метражем, то з подивом знайшли: як і всілякому справжньому художникові від Бога, замість бітлів Сейдімову вдалося нанести на полотно лише їхню музику. На тлі червонавих барв борсалося щось схоже чи то на згривки повітря, чи то на манюсінські човники, коли відійдеш і подивишся збоку, настає ефект метафізичної музично-малярської гіпер
реальності. Ти відчуваєш, як ллється музика, неначе ллється вода музики, і буцімто дамбу твого погляду уже прориває. В "гостинці" на Тверському тупику Расім раптом станцював на двох квадратних метрах справжню кавказьку лезгінку, і я не втримався, зняв із себе батьківську вишиванку, в якій приїхав до Києва: назавжди, на згадку про чудну зустріч. У ній Сейдімов і вирушив зустрічати Сера Пола Маккартні.

Коли розпочався Майдан, Расім все ще намацував невловимі грані свого мистецтва: через те, що всі на світі слов'янські мови зовсім не рідні йому, а може з інших причин, на словах, що саме шукається, цього йому ніколи не вдавалося окреслити. Він просто повільно, немов дорогоцінні східні килими, розстелив свої картини на всю площину підлоги підвалу, кимось тимчасово наданого художникові в районі київського залізничного вокзалу. Живописець став збоку і з неприхованою гордістю подивився на них. Там була зображена печаль, пристрасть, юність, енергія та властиво як серце сам драйв Майдану. Адже ніщо так гарно, як абстракція, не передає музики душі.

"Матеріалу не вистачає, я перейшов на газети", – сказав Расім і тремтячими пальцями почав дбайливо згоратти свої сувої в один рулон. Пізніше ці полотна на одноденному матеріалі — агітаційній газетці, набраній дорогою з Майдану — поподорожували разом із автором по виставках і перформансах України та Азербайджану. Проходячи на терени Майдану Расім показав ще одну свою працю, виконану наживо на бетоні в районі ЦУМу (усі ці сліди Революції певно, потрапили вже під сікач комунальних служб).

Наступна зустріч сталася наприкінці лютого 2014-го. Ми з Расімом вирушили на перев'язку в Український дім. Расіму Сейдімову, криворіжанину, азербайджанцю, який переїхав в Україну, і навіть встиг відслужити в українській армії, таки трохи дісталося.

"Ти ж знаєш, я ж на Майдан ходив борщі переважно їсти. 18-го, коли були події біля Маріїнського, я вирішив сходити туди знову. Дивним усе здавалося на Майдані в той день: впадали в око все більше жінки і навіть діти, та все менше лишалося там політиків, тих, хто раніше так палко говорив зі сцени, як вітром поздувало. Я зрозумів, що чогось боюся, розвернувся і пішов додому. Дорогою ще раз пригадав жінок, дітей, тих підлітків. Беззахисних. Сам-на-сам з темрявою. І тут мене взяв такий сором, що я готовий був по-справжньому провалитися крізь землю: я ж мужчина, чому, ну чому ноги несуть мене в бік вокзалу, у зворотній бік? – оповідає Расім Сейдімов. – І тоді я зайшов в гастроном, купив пляшку, випив у підвалі й миттєво заснув. Коли прокинувся, вже був пізній вечір. Я почав шукати зброю, застромив хліборізного ножа за халяву, про якого потім, до речі, так і не згадав. І пішов. Страх зник безслідно".

Расім вистояв на передовій у ту ніч, в ніч на 19-те лютого. "Ти знаєш, був момент, коли вони могли прорватися в наш табір. Я це чітко відчував, бо якоїсь миті з одного боку нашого ланцюга нікого не лишилося, лише вільний простір у кілька метрів відділяв від іншого крила побратимів. І я запам'ятав ті очі, того "беркута": і в них була сама ненависть. Але я не тільки не відводив погляда. Я раптом пригадав отих падлюк, там у Карабасі, згадав, як там все тоді заварилося. І збагнув: вони повернулися, вони намагаються наздогнати мене і тут в Україні. Мої вороги. А той "беркут" все люто дивився на мене, але ніяк не діставав кийком. І тоді я голосно закричав: "Іди сюди, суко, хутчіш іди, я тебе порву просто тут і зараз: на шматки. І трапилося: вони так і не пішли в останню атаку".

Расім навіть не відчув, що весь у крові, а його гатили в руку і в правий бік. Під ранок на художника майданери накинули білу куртку на кілька розмірів більшу, і Расімка Сейдімов сновидно почимчикував "зализувати рани, але передусім спати". Дорогою, десь у районі Прорізної і Пушкінської він зустрів лави галичан, що прямували. І зрозумів: битва виграна, картина написана. Куртку з краплинами крові Майдана, які вже не відіпрати, Расім Сейдімов подарував моєму татові, який із гордістю носив її до самої своєї смерті минулого року.