Три думки про полководця Георгія Жукова

Георгій Костянтинович Жуков упав. 1 червня. На 21 день раніше від персонального для нього початку великої, і "виграної" ним війни. У Харкові. З п`єдестала. Через 74 роки після "перемоги над" у найбільшій світовій війні.

Ленінопади різного штибу – подія достатньо буденна для України останніх шести років. Як не крути, а Жуков, як і Кіров, Орджонікідзе, Петровський тощо – достатньо непогано вписуються в епоху потреби декомунізації (хто ж вони, як не комуністи?). Непересічною нинішній жуковопад роблять лише дві речі: все ж суперечлива постать маршала Радянського Союзу, та те, що стало це падіння, як не крути, за нового президента України, з яким декомунізація ще не асоціюється.

Усе просто. Для української історіографії постать полководця Георгія Жукова, як і особистість іншого російського полководця Олександра Суворова, цікава лише певною мірою. Так, обидва занесені в аннали світової військової справи, але до України стосовні таким краєм, що ще не відомо якої – позитивної чи негативної грані своєї персони.
Жукова "скинули" у Харкові, радше за все, справді, в піку саме декомунізації (чи з початку ностальґії за нею), і "скинули" політично. І це перша з висловлених щодо полководця думок, не в ній справа: мовляв, не наш, однозначний окупант. Тут проглядається і небажання сприймати не тільке все радянське, а й бажання, до певної міри виправдане, несприймати й усе відверто шовіністично російське. Але я – проти того, щоб бюсти звергалися додолу політично. Політика – лише кут, точка зору лише певного періоду. Тому наскільки ж політично бюст маршала Жукова було свого часу встановлено (чи то з директиви допекти сталіністам, чи то справді під вигуки членів жуковських армій – із тих, хто вижив під його командуванням, чи з тих, хто ніколи, на своє щастя, не входив у пресловуті жуковські леґіони), так само – на вимогу злоби дня? – і повалено. 

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Усе складно. В Жукова, в його воєнний геній, у День Перемоги, яку частина неосвічених нащадків завдяки серіалам, міфам, а часом і відвертим історіографічним байкам досі ототожнюють із Жуковим, чимало закоханих. Найнейтральніша з апологетик Жукова виглядає так: мовляв, у часи лихих сталінського та беріївського геніїв геній Жукова – єдина противага-протидія в Радянському Союзі. Жукова, схоже, єдиного з Совка, поважали на Заході (а як інакше: він три роки керував у повоєнному Берліні). Жукова боявся сам Сталін, недарма ж "вислав": спочатку в Одеський воєнний округ, а потім і на Далекий Схід. Без залучення Жукова до Хрущовської змови на країну (а отже – і Україну) у 50-ті-60-ті очікував "режим Берії" замість благословенно-оксамитової Хрущовської відлиги. Ну, вже мовчимо, що якби не Жуков...то ми б (аж до!), мабуть, зараз розмовляли німецькою (якщо розмовляли б!).
Страх – не найкращий порадник. Ані для сучасників, ані для пращурів, ні для кого. Страх програти війну у минулому – мабуть, найгірший із них, тому що, попри свою абсурдність (факт такої поразки уже неможливий), абсолютно паралізує начитаних воєнної белетристики "а ля слава руської зброї", і ця хвороби вражає, як приклад – втрата українських територій саме через цей страх "утратити колишнє". Цілком природним, з огляду на важливість Другої світової війни, з питань нейтральності думки й деякої доцільності щодо бюстів, унесених до реєстрів, поновити покоцаного й скинутого Жукова. І це можна зробити. Але, на мою думку, відсутність двох попередніх дій – спочатку політично встановити бюст, а тоді політично знести (хай навіть і з ознаками варварського плюндрування) – гарантувала б і ймовірність  відсутності самої ідеї реконструкції. Минуле, гадаю, не потрібно реконструювати: воно – минуле, досить йому опинитися в сховищі (як численним леніним), і, повірте, персонально воно почуватиметься затишніше, аніж при спробі мумійної його реінкарнації.

"Спогади та роздуми" авторства Георгія Жукова (та політредактури) я придбав ексклюзивно – на "товкучці", за 10 гривень (по 5 том), у мікрорайоні Довгінцево міста Кривий Ріг. Хтось , продавши Жукова, "маршала Перемоги", намагався заробити хоч на хлібину сьогодні. Як враження, я писав, понад усе мене вразила якась деградація свідомості та сумління у Жукова, щойно він по революції опинився в таборі переможців-ленінців. Це – в персональному описі, де з радістю майбутній маршал, обідраний, упроголодь, попід дощем, чистить у сараї напівголодну ж кобилу(на якій завтра бадьоро перемагати білу ґвардію!), при цьому міркуючи, як же вільно почувається людина за Радянської влади, порівнюючи при цьому, як гнобливо почувалася людини за "злочинного царату" Миколи Другого. Редактори, мабуть, проґавили досить очевидну річ. На початку книги автор (Г. К. Жуков) описав свої "поневіряння" за царя: за Миколи Другого, як підмайстра, Жора Жуков винаймає квартиру в центрі Москви, тепло і модно вдягається, чудово харчується, відвідує театр щотижня і...вряди-годи при цьому співчуває "гонінням" на пролетаріат, які – десь там, на закапелках культурно-духовно-політичного життя росстолиці. Де Жуков щирий? І там, і там. І так само щирий офіцер з армії союзників (1945) коментує: "За це у нас взагалі-то віддають під трибунал!". Британський офіцер бідкався, що при наступі на Берлін було вбито та поранено декілька солдатів. Георгій Костянтинович не витримав, провчив-похизувався: а я, мовляв,  при штурмі Берліну (це аби тільки водрузити червоний стяг над Рейхстаґом!) поклав трупом 150 тисяч солдат та офіцерів (решта втрат Берлінської операції, 170 000, припадають на армії К. К. Рокоссовського та І. С. Конєва).

Люди, що складали ґвардію, леґіони Жукова у часи Другої світової, практично не дожили: більшість – до дня перемоги, одиниці – до наших днів. Однак ті, що вижили по війні, особливого пієтету до "великого полководця" не відчували. У 1941-1945-ті солдатові потрапити до з`єднань, очолюваних "маршалом Перемоги", з імовірністю майже 99,9% означало "померти за Батьківщину". У численних лобових атаках (існують свідчення німецьких солдатів про елементарний перегрів зброї як причину поразок), по всій мапі Європи, від Москви до Берліну. Мені пощастило застати при житті Михайла Никифоровича Желєзнякова (а йому пощастило – під Жуковим він трохи походив "лише" під Сталінградом), і до "маршала Перемоги" його солдат інакше як до негідника ніколи не ставився, навіть за часів радвлади. Він пригадував, як разом із іншими, роззутими, одягненими в одну гімнастерку кидали їх під прицілом автоматів в холодну воду Волги: голіруч наводити понтонну переправу. Тому М. Н. Желєзняков не розділяв всесоюзного пафосу щодо генія Жукова: були ж інші радянські полководці, які, на відміну від Георгія Жукова, дорожили солдатом, а не використовували його як гарматне м’ясо під час численних жуковських перемог. Це третя, і остання думка щодо полководця Жукова: бо якщо він не рахувався з цінністю життів мільйонів погублених ним просто заради термінового повідомлення в Кремль про чергову вікторію, то чому нащадки тих, хто все-таки вижив, і (на відміну від полеглих героїв) народив власне потомство, мають рахуватися... з бюстом Жукова? За правилами, загальноприйнятними, цивілізаційними, історієплекаючими, – звісно, так, від вандалізму завжди можна і треба утриматися; за неписаними законами іншими – вищої справедливості, воздаяння як одкровення – звичайно, ні. Камінь не винен. Людина?..