Як ті, хто вижили (коса №58)

Що таке репресія, політична репресія — краще нам не знать. Коли я запитував щось про "політичне" з життя СРСР у свого діда Івана Сидоровича Кузьменка, приблизно до початку 2000-х я нічого від нього не чув у відповідь: заклопотано він прямував геть. І тільки після того, як дідусеві виповнилося вісімдесят, несподівано, мабуть, для самого себе, він заговорив. Аж після часткової втрати пам`яті, пов`язаної з інсультом, розпитуючи, в який саме бік знаходяться ті самі селища, не знаючи, як від лавочки, що за двором, знайти дорогу додому, він почав пригадувати віддалене минуле...

Політичні репресії — це не вирваний плакат із твоїх рук під час агітації за того чи іншого кандидата чи партію. Це навіть не розгін Майдану. І навіть не глузливі регулярні фейкові пости. Навіть у часи, коли на теренах, де ми з вами замешкуємо, партія передбачалася одна-єдина, "партійний іновірець" – це ще далеко не всі, хто з наших пращурів підпадав під політичні репресії. Таємниця політрепресій за всі 70 з гаком літ існування "соціалістичного реалізму" СРСР у статті №58. 25 лютого 1927 року стаття №58 Кримінального кодексу (політичних вязнів в СРСР не існувало за винятком) РРФСР набула чинності. Єдине, що вказувало в ній на політику, так це словосполучення "контрреволюційна діяльність". Але цього було достатньо, щоб енкаведистська машина репресій, започаткована в позаюридичній формі ще в роки Громадянської війни, запрацювала на всю котушку. Зрештою, вони спробували відправити за грати всіх наших із вами пращурів. Зрештою, лише тому, що технічно подібне завдання виявилося нездійсненним, ми маємо завдячувати цій філософській нездійсненності власним життям. 

Я не згоден: День пам'яті жертв політичних репресій, що ми його віншуємо щотретьої неділі щороку, починаючи з 2000-го, не є траурна, а є цілком радісна. Якимось дивом, попри диявольську логіку сталінської машинки, хтось на цих теренах вижив, і народив наших батьків, а вони — нас. Це сталося попри волю верхів. 

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Моя бабуся з татової лінії, Раїса Семенівна Хлистун, до кінця своїх днів пригадувала день смерті Сталіна, як найчорніший у своєму житті. Такого трауру вона не знала ніколи, а частково світле майбутнє 1970-80-х, до якого вона дожила, їй відверто не подобалося: через падіння комуністичних ідеї, моралі, якості тощо. Щоправда вона дожила до Перебудови: і факти, на які вона заплющувала очі, які 1985-го вважала "наклепом на партію і народ", таки вкоротили їй віку. Те, що відкрилося про її країну, було жахливо. Жертв політрепресій з певних причин (і в 1940-ві, і в 1990-ті кадебістсько-енкаведистські архіви горіли активно, у 1930-ті й 1920-ті — не всі слідчі дії "органів" стенографувалися) не підрахувати. Але навіть якщо вважати явним перебільшенням цифри статистики Віктора Суворова (що в 1930-ті сів у тюрму чи відправився на Колиму кожен третій громадянин) чи Олександра Солженіцина (що "сіли" чи підозрювалися в контрреволюційній діяльності проти СРСР понад половина його громадян за всю 70-річну історію), все одно правда, що випливла, вражала.  Сам Йосип Віссаріонович аж за двома з 14 пунктів своєї улюбленої статті №58 мав "сісти": по пункту 5 "схилення іноземної держави до оголошення війни СРСР" та пункт 13 "служба в царській охранці". Але бабуся до прочитання модного й вкрай зпідполично-дефіцитного "Архіпелагу ГУЛАГ" уже не дожила...

Одного разу дідусь Іван раптом пригадав, що забув адресу свого "чи то друга, чи то товариша, жили разом на одній вулиці". І розповів про те, як через певний час після повернення Червоної Армії і визволення всіх нас від фашистів його "ледь не пустили в розход". Дід був хазяйновитий і роботящий, і попри відсутність ступні, швидко розбудовував господарство: мав жінку, двох дочок ростив, хату будував. Дід не сказав хто, але знайшлася "добра душа" і повідомила "органи", що Іван Кузьменко у війну працював на німців! Його моментально вкинули під замок просто в колгоспний сарай. Дід одразу зрозумів: каюк, ніхто, можливо, не збирається доводити справу до слідства. У нього був один-єдиний шанс, і цей постріл мав стати влучним. Він передав своїй дружині: негайно бий телеграму на Далекий  Схід, другові дідового дитинства, той — там великий армійський начальник. Напиши три слова: "Іван у біді". І треба віддати данину людям тогочасся: друг дитинства, причім ризикуючи власною шкірою, мав або реагувати практично негайно, або зробити вигляд, що телеграма прийшла не за адресою. Діда без пояснень випустили через два дні, а тепер він не міг пригадати адреси свого і мого (потім народилася моя мама) спасителя, сидів на лавці і плакав. У 1940-ві мати такого спасителя з дитинства — то було просто чудо. Але, як виявилося, 1989-го — також. Я мав право передати таку ж записку такому ж "другові з дитинства" (з Київського університету), і через два тижні він прибув у психіатричне відділення районної лікарні, куди мене було запроторено з подачі кадебістського сексота за "антидержавну терористичну діяльність". Консіліум лікарів вирішував мою "соціальну придатність", а друг, письменник Олег Поляков, очікував у коридорі. Якби справа дійшла до суду, це міг би бути 8 пункт 58 статті "терор", який трактувався за СРСР часом дуже широко: приміром, за Сталіна (1920-1950), виматюкати працівника НКВС на ринку за те, що він зачерпнув безкоштовно жменю насіння, ринковій торговці вже інкримінувалося б саме як "терористичні наміри". У вісімнадцятому сторіччі до Р.Х. фараон Хамураппі у своєму кодексі законів першим в історії цивілізації визнав за ідентичний злочин і вбивство звичайного громадянина, і атентат на чиновника. Для нас це схоже на фарс, на вигадку: але у тридцяті ХХ сторічя по Р.Х. в СРСР за звичайне убивство коханця власної дружини "давали" усього кілька років, за коханця-активіста партії чи з органів НКВС — тавро "ворог народу" (від 10-25 років із продовженням терміну після відсидки і до розстрілу).   

Хто старе пом’яне – тому око геть, а хто забуде – тому обидва. Історія з Кримом та ОРДЛО засвідчила: у своєму намаганні примирити непримириме минуле, просто забувши його, ми ледь не втратили обох. У 1920-1950-ті мали "відсидіти" пращури всіх нас. Тому що за статтею №58 пункт 1 в усі ці часи їх можна було притягти  (і багатьох — притягнули!) за звинуваченнямс у "котрреволюційній дії/бездіяльності, спрямованим на послаблення влади". Або за пунктом 58-2: йдеться про збройне повстання, захоплення влади в центрі та на місцях, зокрема для того, аби силоміць віддторгнути якусь частину СРСР. За це — аж до розстрілу. І багато-хто сів, просто за щонайнейтральніше трактувння гасла "Геть від Москви". Пункт 3: "сприяння яким би то не було чином іноземній державі, що перебуває з СРСР у стані війни". Оскільки не всі 1941-го перебували в Ч.Армії чи були евакуйовані вглиб Совка, більшість по звільненню від німецько-фашистських загарбників громадян України мала бути етапована в Сибір: це не було вчинено тільки з-за грандіозності завдання. Пункт 4 передбачав Колиму за допомогу, надану міжнародній буржуазії: будь-хто з діячів СРСР, хто "там" побував, теоретично могли взяти участь у такому сприянні. Навіть доблесні воїни-визволителі Європи.

Пункт 6 – "шпіонаж", і "шпіономанія" накривала цю країну хвилями. Скажімо, вся Західна Україна, приєднана 1939-го — це шпіони в чистому вигляді (може, саме тому в ЗУ День пам`яті політичних репресій — це реально траурні спогади). Пункт 7: підрив промисловості, 9-й пункт — диверсія, 14-й    – саботаж, економічна контрреволюція (скажімо, невиконання плану, стосувався передусім українських селян, які перед обличчям трьох голодів відмовлялися віддавати збіжжя продзагонам). За пунктом 10 також засуджено чимало передовсім українців: "пропаганда чи агітація, що містить заклик до повалення, підриву чи послабленню Радянської влади". У нас за це агітували після Голодомору навіть українські радянські письменники, 234 з яких отримали почесний титул "Розстріляне відродження": Василю Еллану-Блакитному, який помер 1925 року, "вищу міру покарання" було "впаяно" 1934, а пам`ятник митцю в Харкові — демонтовано. "Стукачеський" 12-й пункт статті №58 узагалі не мав крайньої межі покарання: пункт полягав у "не донесенні" на ближнього свого, а передбачав покарання вище за вищу міру покарання, якою є страта людини.

Василь Еллан-Блакитний

Аж три укази українських президентів (два від Леоніда Кучми й один від Віктора Ющенка) мали на меті упорядкувати сумні дні тризн з приводу політрепресій в тому числі "з метою... утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства". Давайте збережемо власні очі, подивившись у вічі правди історії, в це цілюще дзеркало аналогій!