Злука як камінь спотикання?

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві відбулася далеко не перша за останнє тисячоліття, однак дебютна з часів входження України в зону інтересів Російської імперії, спроба склеїти розбиту на частинки чашку Західної та Східної України. Було проголошено, що УНР та ЗУНР, один народ із теренів кількох різних імперій, тепер повік разом.

Було багато емоцій, чимало шапок злітало догори на Софійському, по обличчях людей текли сльози радості – вдруге від початку монгольсько-московського ярма (вперше це намагалися зробити українці Козаччини) робилася спроба реального, хоч і за іншого цивілізаційного контексту, відродження славетної Київської Русі. Нарешті повертався її, Русі, герб, відчувалася сама можливість староруського собору. Народ по обидва боки Дніпра, який весь час відчував себе єдиним, проголошував цю єдність уже не в піснях кобзарів, віршах Кобзаря та родинних переказах, а – де-факто, і навіть де-юре.

1917-1920-ті відрізнялися від нинішніх часів тим, що їх події нагадували зсув снігової лавини, від якої не заховатися. Обриси країн на мапах Європи, передовсім на теренах колишньої імперії Романових, змінювалися тоді навіть не за день, місяць чи тиждень – часом усього за якусь годину. Ідея об`єднання українців в одну державу, датована 1919 роком, зазнала фіаско: так, не одна сотня тисяч загинула доти, доки вщухли останні постріли тієї громадянської, а для України – визвольної війни, але...

Того ж дня, коли на Софійському майдані летіли догори шапки всеукраїнської Злуки, а з Києва в напрямку Чернігова вирушала група січових стрільців, аби приборкати отамана Зеленого-Терпила, Паризька мирна конференція(чимось вона нагадує мені наші Мінські зустрічі) видала ноту, згідно з якою на Принцевих островах поблизу Туреччини 15 лютого (в той день так і не відбулося нічого, крім Проскурівського погрому) мала відбутися конференція, яка мала остаточно розв`язати проблему та долю народів колишньої Російської імперії.

23 січня в Одесі французьке командування Антанти запропонувало Українській Народній Республіці свої умови "злуки", які передбачали зміну складу Директорії в угоду Антанті, встановлення французького протекторату в Україні, призначення  командирами в Українській армії денікінських офіцерів, а… питання суверенності УНР має розглянути Паризька конференція 15-го лютого. Ніхто – ні тодішнє світове співтовариство, ні Росія (як "біла", так і "червона") не збиралися рахуватися ні з соборною, ні з незалежною, та ні з якою, крім підконтрольної, Україною. Вам це нічого не нагадує з історії початку 21 сторіччя?

Справа спроби склеювання чашки України по обидва боки Дніпра було відкладено до вересня 1939 року. Червона армія капітально відстріляного і знеособленого об`єднання на ймення СРСР, де люди завдяки репресіям перетворилися на покірних тварин, готових виконувати будь-яку забаганку вождя за елементарне право існувати, взяла на себе місію склеювання чашки української нації.

Завдяки волі "вусатого" Україна й справді була номінально об`єднана в одну умовну націю. Та, як розповідав мені один ветеран НКВС, у нього ні в 1960-ті, ні в 1970-ті, ні в 1980-ті – ніколи – не було відчуття, що Україна єдина.

"Спочатку ми відстрілювали западенців у лісах. Як би там не було, насправді це допомогло мало: завжди, де б і коли я не зустрічав потім людей із Західної, вони весь час намагалися підкреслити свою окремішність – мовою, поведінкою, поставою, відношенням до справи. Вони постійно нагадували мені про цю їхню "вільну Україну": ніяк не збагну, і чим цим українцям ми не вгодили? Їм що, погано жилося за Союзу?" – нарікав, пускаючи дим у призахіднє сонячне проміння, ставний до самої смерті бадьорий совєцький ветеран лісових відстрілів Федір.

Йому, як і багатьом із теперішніх ностальгіянтів за Совком, не ясно: навіщо взагалі поняття свободи, чи там незалежності, коли без нього "геморою" в житті меншає. Надійний совєцький рубль зрештою до часу "примирив" западенця  зі світлою соціалістичною дійсністю краще від Федорового автомата ППШ.

Що ж до селянина, пролетаря й інтелігента з Лівобережжя, то він давно був цілком упокорений: голодомором, війною, ще одним повоєнним голодом, безпаспортною системою, що прив`язувала людину до землі, перетворюючи на кріпака, а головне – привидом НКВС-КГБ. Східняк міцно тримав язика за зубами і не тільки не мріяв про "вільну Україну", він навіть її не згадував. В 1980-ті роки складалося враження, що ідея незалежності України забута, як страшний сон.

Може, саме тому 22 січня 1989-го, в день Злуки, коли українці двох все ще ментально відмінних частин узялися за руки, ще раз спробувавши склеїти так і не зарубцьовану чашку нації, по їхніх щоках знову текли сльози.

Злука-1989 (як і Революція на граніті, як і багато чого) дійсно стала однією з передвісниць таки отримання Україною незалежності де-юре.  Однак, ставши незалежною державою  на папері 24 серпня 1991-го, Україна дуже надовго успадкувала всі наявні на той час радянські хвороби: від порожніх полиць до повного списку радянських календ, святкування яких наші урядовці гарантували надовго. До них були додані забуті церковні, і рік перетворився на третину вихідних днів. Однак досі у масовій свідомості соборно так і не "застовбилися" суто національні свята (виняток – День Конституції та День незалежності). Навіть незважаючи нанадзусилля ЗМІ в два останні роки.

Трагедію Базару, Биківні, розстріляних військами Муравйова гімназистів та цілу низку подій, що мали згуртувати націю, в тому числі й День Злуки, українці досі увічнюють так окремо один від одного, ніби ніякого склеювання чаші нації ніколи і не відбувалося. Ніякого згуртування нації, ніяких спільних планів на розбудову власного дому. А дати штибу 22 січня – камені спотикання, не більше аніж чудовий привід до чергового розбрату.

22 січня 2014 року. Я разом з братом ледве продерся на Майдан Незалежності. Як і сьогодні, був добрячий мороз, місто – засніжене, пар з ротів промовців на трибуні. На Майдані – десятки тисяч тих, хто святкує Злуку, ті, кому болить, вільною буде їхня країна і людина в ній, чи ні. В злощасному Маріїнському парку – інші люди: вони не святкували і, можливо, ніколи не святкуватимуть ніяких злук, бо мають "іншу" історію, інші свята, хочуть інакшого майбутнього. У ту ж ніч Майдан, не погоджуючись зі смертю кількох побратимів, задимів скатами. А рівно через рік, на дні народження, я зустрічаю  дивовижну родину з "Антимайдану" – у них у квартирі на найпочеснішому місці досі зберігається скривавлена битка – і вони досі тішаться саме таким трофеєм "Злуки".

Справа не в історичних датах, і не в каменях спотикання, і не в проґавленому національно-патріотичному вихованні злученої 52-ільйонної нації, яка за чверть сторіччя здійснила генезу в напрямку числа 42. 22 січня 1919 року на Софійському площі важко порівнювати з 22 січням 2014 року на Майдані Незалежності: тоді Україна також втратила 10 мільйонів мешканців, але за період утричі куціший – від 1913 до 1920-го.

Справа в готовності. Не тільки, часом запізніло, жертвувати собою заради ідеї, що здається величною, але вже перетворюється на нездійсненну. Але жертвувати собою заради самої ідеї згуртування і злуки.

Ця нація досі намагається склеїти себе, немов розбиту чашку власної історії.

Переважно вона робить це у вигляді ініціативи знизу:  як окремі акції, окремий, часто – безіменно-анонімний героїзм. А необхідно, аби ця ініціатива добра і злуки починала сходити згори. На часі не народний, парламентсько-президентський героїзм. Тоді Злука з метафори свята перетвориться на ментальну реальність.