Провалений горизонт

Далекого вже тепер 2015 року Україна доєдналася до науково-освітньої програми Європейського Союзу "Горизонт 2020" – найбільшої рамковї програми ЄС з фінансування науки. До сьогодні в рамках цієї програми українські молоді талановиті науковці мали б отримувати фінансову допомогу, щоб далі працювати та просувати Україну на європейській науково-освітній арені.

А тепер, як казали у популярній колись програмі, "Увага! Питання!": коли ви чули останній раз про молодих талановитих українських науковців чи освітян, котрі отримали фінансову підтримку з ЄС за цією програмою? Може цього року? Адже минуло вже його половина… Чи може торік? А що ви взагалі чули про українську освіту та науку, окрім того, що останнім часом вони стали невід’ємною складовою політизації українського суспільства?

НІ-ЧО-ГІ-СІНЬ-КО!

Українська освіта переживає дуже скрутні часи. Пандемія коронавірусу, яка змусила технічно відсталі українські школи терміново вигадувати способи дистанційного навчання, насправді показала те, наскільки батьки сучасних школярів молодших та середніх класів пам’ятають шкільну програму.

І я не дуже жартую. Бо ж всі оті недолугі напівграмотні тести, що складалися невідомо ким, у 80% випадків виконувалися зовсім не учнями, а батьками. Про що це каже? По-перше, про те, що українська система освіти недалеко пішла від радянської, коли вчили все підряд і невідомо навіщо. А по-друге, про те, що українській освіті дуже далеко до європейської в технічному та технологічному сенсі. А по-третє, ніхто навіть не поцікавився: а як будуть навчатися ті діти, котрі не мають, наприклад, дорогих смартфонів чи домашніх комп’ютерів? А таких сьогодні, повірте, – чимало.

Я не даремно почав зі згадки про "Горизонт 2020", адже ще якихось 3 роки тому українські науковці та освітяни розробляли сучасні додатки, системи освітнього моніторингу, контролю якості знань, тощо, які можна було би застосувати якраз сьогодні, під час епідемії та карантину. Але не судилося. Але гірше за все те, що справа освіти та науки в Україні разом із занепадом почала використовуватись у політичних інтересах. Міністри, замміністрів, призначення керівництва у різного роду наукові ради і таке інше – все це аж ніяк не сприяє науці. І найболючіше те, що вступна кампанія 2020, що вже розпочалася, виявить справжній рівень та справжню катастрофу в освіті.

Справедливості заради зазначу, що насправді я дещо гіперболізую. Адже завжди були, є та будуть профільні престижні виші, куди абітурієнти готуються вступати не за півроку, а заздалегідь, у старших класах наполегливо вивчаючи потрібні дисципліни. Це виші системи МВС, медичні, військові. І сьогодні справді радієш за те, що є чимало бажаючих стати фаховими правоохоронцями, лікарями, пілотами чи офіцерами. Але ж наше суспільство – то не лише війна та хвороби. І ми маємо чітко розуміти, що система науково-освітнього розвитку держави – то єдина концепція, спрямована на подолання технологічної кризи невігластва.

Напевно, вам не відомо, скільки важливих для країни міжнародних контрактів, договорів, намірів про співробітництво було скасовано на стадії деталізації саме через те, що закордонні партнери не розуміли та не бачили: яким чином Україна зможе виконати умови, якщо виші не готують фахівців для того чи іншого сегменту галузей.

Принагідно згадаю і договір між Францією та Україною про постачання Аirbus helicopters та катерів для прикордонників. Знаєте, чому МВС отримало змогу підписати цей договір? А саме тому, що Французька сторона знала і бачила плани по навчанню пілотів, підготовки фахівців, як для обслуговування, так і системи інфраструктур саме в вишах МВС. І що б там хто не казав про те, що "буржуям байдуже", куди продавати, аби гроші платили – зовсім ні. Адже Система повітряної та водяної безпеки та захисту в Україні автоматично стає частиною всієї схожої системи порятунку та безпеки у Європі. І тому нашим європейським партнерам зовсім не байдуже. Згадайте но, скільки країн допомагали нам під час ліквідації наслідків нещодавнього паводку на заході України? Так само Європа розраховує, що в разі чого, українські пілоти, фахівці інженерної сфери, тощо, допомагатимуть за потреби у лиху годину. І Європа має знати, що якщо українські рятувальники, нацгвардійці, прикордонники опиняться у якійсь європейській країні, то вони не розгубляться при вигляді сучасних гелікоптерів чи безпілотників, а впевнено будуть ними кервуваати та виконувати свою роботу.

То чому такого не має бути з українськими лікарями? Чи інженерами-будівельниками? Чи випускниками шкіл, які захочуть навчатися, скажімо, у Сорбоні чи Кембріджі? Чому сучасні українські школярі повинні знати імена та прізвища усіх міністрів освіти, котрі калейдоскопом змінювалися протягом останнього часу, але не знати, як користуватися системою бібліотеки Гарварду, що є у вільному доступі для всіх бажаючих? До речі, програма "Горизонт 2020" передбачала такий доступ до світових бібліотек та наукових фондів провідних європейських вишів, а для цього мали би бути впроваджені системи в українських вишах, розроблені українськими молодими науковцями, які б отримали фінансову підтримку з Європи. Як то кажуть, коло замкнулося.

Але не хочу бути песимістом. Я переконаний, що цей рік – не просто показовий. Як я вже раніше казав, саме цьогоріч вступна кампанія покаже, хто з української молоді справді прагне до науки і самотужки на карантині осилив шкільну програму, щоб вступити до обраного вишу. І якщо загальний фон освіти неприглядний, то ті паростки майбутніх наукових проривів, які вже сьогодні безумовно є (хоч і непомітні), дуже скоро дадуть про себе знать.

Якщо, звісно, їх не змусять складати іспит з "міністрознавства" – вивчати біографію та "творчий шлях" всіх міністрів освіти за останні кілька років. Жартую, звісно, але історія науки знає і такі факти, коли не можливо було пробитися в науковий світ, якщо не знав наукових праць "видатних діячів".

Сподіваюсь, що до цього, все ж таки, не дійде.