Мільйон пам’ятників Шевченкові не відміняють потреби книжки про нього живого

У числі 57 "України молодої" надруковано рецензію М. Наєнка "І відверті "ляпи": чому в "колотнечу біля підніжжя Шевченкової гори" потрапила книжка літературознавця Станіслава Росовецького". Наприкінці теги: "КУЛЬТУРА. ЛІТЕРАТУРА. СКАНДАЛ. ШЕВЧЕНКО". І справді, скандал…

У відповідності до прийнятої в світі практики я звернувся з цією відповіддю спершу до "України молодої", проте від заступника головного редактора В. Самченко отримав відмову в оприлюдненні, що якраз згаданій практиці не відповідає. Спробував я запропонувати свій текст "Українській літературній газеті", але головний редактор М. Сидоржевський відмовив мені, бо змушений був би, як він пояснив, в інтересах читачів повторити й розлогу рецензію М. Наєнка. Ні, не в Європі живемо… Якщо ж ви читаєте ці рядки, це означає, що я таки знайшов можливість захистити в ЗМІ свою честь і гідність.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Мені вже трохи набридло відповідати на непрофесійні закиди критиків моєї книжки "Шевченко. Сучасна біографія" ("І все ж таки це сучасна біографія" в "Історичній правді", 16 лютого 2021 р.", "Стилем екскурсовода про популярну біографію" в "Слові Просвіти", 10 травня 2021 р.), але не годиться промовчати, коли з критикою виступив відомий історик української літератури, професор, лауреат Шевченківської премії. Не дай боже, читач візьме прочитане в рецензії за чисте золото – і отримає хибні уявлення про мою книжку, про мене, про ерудицію професора Наєнка і в дечому про Шевченка та про його рецепцію в Україні.

Але спочатку про деякі формальні моменти та навіть порушення авторського права. Михайло Кузьмович дозволяє собі звертається до мене на "ти", "зважаючи на різницю у віці". Але не така вже в нас різниця (йому 82 роки, мені 76), щоб тикати в друкованій публікації.

Це не відповідає науковому етикетові, і я не стану відповідати таким же амікошонством.

Другий момент – принципово важливий. Матеріал М. Наєнка постав на берегах обговорення моєї книжки в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 10 травня. Мене запрошували на презентацію, фактично ж відбулося обговорення із запрошеними спікерами. Це був дистанційний захід, але запису не велося. Оскільки мій опонент посилається на сказане мною на обговоренні, а я доводжу, що сказане мною викривлене, встановити, хто з нас має рацію, важко, а може, і неможливо. Взагалі ж професор має знати, що критично розглядати усні висловлювання в друкованому дописі неетично, а до Жовтневого перевороту не дозволялася і друкована критика навіть рукописних творів. Втім…

Перші фрази рецензії характерні для її змісту та форми: "Так уже склалося, що і в природі, і в людській цивілізації є просто авторитети, а є й святині. Світил і планет у небесах мільйони чи й мільярди, але Сонце серед них є саме святинею. Бо завдяки йому існує все живе на нашій планеті".

Не знаю, чи погодиться астроном вважати сонце святинею. Але навіть якщо відносити до наукової прози цей пасаж, він не має до моєї книжки жодного стосунку. Як і статистика пам’ятників Шевченкові у світі, як мемуар М. Наєнка про події Шевченківського конгресу 1964 року, як інформація про те, що "портретом Шевченка прикрашали навіть упакування цигарок", як "поетично-музична ораторія на слова Героя України Юрія Рибчинського "Шлях до Тараса" – музика Олександра Осадчого, виконував її Василь Зінкевич". Адже й Шевченко як святиня, і пам’ятники, і цигарки, і конгреси та ораторія – усі ці явища принципово відмінні за функціями та кшталтом від сучасної біографії Шевченка, про яку ніби у М. Наєнка йдеться.

При цьому для мене феномен святості Шевченка для українства є певною духовною реалією, і на нього я в книжці ніде не посягаю. Рецензент вказує на "заявлену в анотації до книжки її мету: вона (книжка) руйнуватиме "численні стереотипи культу поета". Нагадаю: руйнувати культ свого генія — не в традиціях жодної світової культури". Та хто ж сперечається? Тільки в анотації йдеться про "стереотипи культу поета", а не про "культ" як явище.

Взагалі уявлення про біографію як жанр у професора Наєнка випливає з марксистської концепції лінійного історичного прогресу: "Історія літературного слова має ту властивість, що якість і зміст його з роками "підростає", і тому кожне людське покоління вдається до його "перепрочитання".Так само "перепрочитується" і біографія творця художнього слова. Але винятково під тим кутом зору, як вона, біографія, пов’язується із, власне, його творчістю".

У цьому далеко не бездоганному (цінність твору з часом може й зникати) твердженні йдеться лише про одну з моделей біографії письменника. Цікаво, що М. Наєнко пропонує мені, меж іншим, зайнятися вивченням "зв’язку Шевченкової поезії з пізнім бароко, ренесансом та високим Середньовіччям (із його вершиною "Слово про Ігорів похід"). Професорові залишилися невідомими моя полемічна стаття про бароко в Шевченка (2013) і публікації про працю поета над "Словом о полку Ігоревім", що є останніми дослідженнями цих проблем (див., зокрема: Слово і Час, 2013, № 10).

Щодо назви книжки професор Наєнко дає таку пораду: "Я під час згаданого обговорення, організованого літературною кафедрою, теж дуже засумнівався, чи запропонована "сучасна біографія" є справді сучасною? Краще було б назвати дослідження "штрихами до біографії" чи щось у такому дусі, як назвав свого часу професор Григорій Клочек книжку про Шевченкове слово "спробою наближення"".

Як називає свої книжки професор Клочек – це його справа. Але я сам не стану і нікому не раджу наслідувати цьому фахівцеві, який на згаданому обговоренні, зізнавшись, що не читав моєї книжки, усе ж таки ще пів години її критикував.

Це щось успадковане із радянських часів, чи не так?

Насправді ж, визначення жанру книжки як "сучасної біографії" є моментом не формальним, а принципово важливим. Годі вже уже переносити до біографій Шевченка монументальну стилістику його пам’ятників та публіцистичне обожнення, це вже не діє на молодь. До речі, М. Наєнко зауважує: "Станіслав Росовецький, між іншим, сказав у заключному слові ще й про те, що "сучасна біографія" розрахована на четвертокласників чи семикласників".

Це приписане мені твердження виглядає ще більш кумедним на тлі звинувачень (як побачимо, безпідставних) у змалюванні Шевченка п’яницею та розпусником.

На обговоренні мене запитали, на якого читача розрахована книжка, і я відповів, що тепер твори самого Шевченка і про нього читають люди з чотирма й сімома класами освіти, ті, що чули про нього в школі. Так от, не лише українські інтелектуали, а й ці наші сучасники про забронзовілого Кобзаря читати вже не стануть.

Часи змінилися, ми живемо в ХХІ столітті. Моя біографія Шевченка є сучасною, бо я спирався на інтелектуальні біографії Л. Февра як на зразки та на ідеї стосовно "нон-фікшн" Т. Вульфа. Я свідомо імплантував белетристичні компоненти і намагався, щоб у біографії втілилося моє особисте ставлення до Шевченка, моє осмислення його постаті та діяльності. Чи вдалося мені показати великого поета живою людиною та ніби нашим сучасником, судити читачеві.

А ось професор Наєнко звинувачує мене в повторенні "отих задів про Шевченка як випивоху та залицяльника до чужих жінок, обнімальника Айри Олдріджа й ін.". Це при тому, що в книжці я, навпаки, заперечую думку Костомарова, що саме "вживання рому в богатирських обсягах звело його в могилу" (с. 423–423). Я лише згадую почуття (не залицяння!) поета до "Ганни вродливої" і заперечую здогадку про його зв’язок із дружиною К. Герна (с. 240). Що ж до "обнімальника Айри Олдріджа", то я, з опорою на мемуари Катерини Толстої (Юнге), доводжу брехливість брудного натяку М. Мікешина на гомосексуальні стосунки актора з Шевченком (с. 367–368). М. Наєнко картає мене, не ознайомившись із цими сторінками.

На обговоренні він визнав, що читав мою книжку "фрагментами". Але мені чомусь здавалося, що рецензію на текст пишуть, лише повністю його прочитавши…

М. Наєнко продовжує: "А в заключному слові на згаданому обговоренні навіть розписав по годинах, коли Шевченко пив чай, коли в Лазаревського випивав скількись там чарок, коли відсипався і лише тоді щось там писав чи малював. Ой, як це не серйозно для професорської роботи!" У відповідь на запитання я пояснював, у який спосіб Шевченко, щоденно вживаючи алкоголь, встигав отак багато і плідно працювати. У нон-фікшн це не більш "не серйозно для професорської роботи", ніж вірші, що їх друкує професор Наєнко.

Але намагаючись показати живого Шевченка, не можна обійти деякі епізоди з його біографії, сумнівні з морального погляду. Не можу втриматися, щоб не процитувати сказане про це у Фейсбуці Роксаною Харчук під свіжим враженням від обговорення моєї книжки: "Пані Грицик з театральним ефектом говорила, що її не цікавить, в які борделі ходив Шевченко і що він пив. Її, може, й не цікавить, так прийдуть же студенти й спитаються, що це в щоденнику Шевченка за сімейство таке – мадам Гільде? І хто це його в Нижньому пограбував? І що відповідатиме професор Грицик? Що її це не цікавить?" Краще не скажеш! Хіба що додав би, що наші студенти не такі дурні, як про них думають деякі викладачі, розберуться й самі.

У моїй книжці професор Наєнко знаходить "чимало натяжок і приблизностей, які суперечать відомим фактам. Наприклад, акцентується на якійсь любові Шевченка до Пушкіна". І наводить відоме свідчення Я. Полонського, хибно приписуючи його М. Мікешину, що поет не любив А. Пушкіна як автора "Полтави". Але справа не так проста – і тому, зокрема, що ставлення одного великого поета до другого змінювалося із плином часу.

Не менш відоме Кулішеве свідчення, що Шевченко "знав Пушкіна напам’ять" – для чого, додам, треба було пережити період захоплення його поезією і "зачитування" нею. До того ж не було такого, щоб П. Куліша, подібно до того ж М. Мікешина, спіймали би на брехні про Шевченка. Між тим у маленькій бібліотечці, що належала солдатові-Шевченку в Орській фортеці, була книжка А. Пушкіна. А ось в "щоденнику" під 12 січня 1857 поет розповідає, як після візиту до П. Волинської він "заехал к Бабкину на квартиру, взял у него Пушкина и Гоголя и повез к Пиуновой. Прочитал ей "Сцены из рыцарских времен" и отогрел губернаторским холодом обвеянную душу. Она прочитала мне "Каменного гостя…"". Жодних негативних конотацій!

Необхідно відповісти й на деякі закиди, які М. Наєнко робить мені особисто. Йому не подобається, що я "на початку обговорення наголосив (повторю), що писав усе це як вільна людина. Питається в задачі: "Вільна від чого?" Чи автор – член спілчанських колективів у галузі літератури чи живопису і може вільно в своїх писаннях фантазувати на будь-яку тему; чи є кимось таким, як Сашко Лірник, котрий розказує дітлашні різні баєчки про зайчика й лисичку, що нібито мали б уплинути на міцність їхніх снів, і т. п.".

Аналогія із Сашком Лірником (проти котрого нічого не маю) взагалі ні до чого, але перша частина фрази характеризує самого М. Наєнка. Людина не може позбутися уявлення, що творчість можлива лише усередині якихось офіційних спілок!

Я ж, на відміну від пана професора, не вступав ні в КПРС, ні в радянську Спілку письменників – і саме тому, що волів зберегти вільність мислення, у цих "колективах" неможливу.

Професор Наєнко намагається присоромити мене тим, нібито я – "професор Київського університету, що здобувся на довічне ім’я Тараса Шевченка". Та ні, Михайле Кузьмовичу, ви про це не знали, але мене вже рік тому, відправили на пенсію. А це, мабуть, лише удосконалить мою "внутрішню свободу".

М. Наєнко пропонує й загальну оцінку моєї українознавчої діяльності: "Мені прикро, що в колотнечу біля підніжжя Шевченкової гори потрапляє і книжка загалом освіченого літературознавця. Я ж бо, пригадуєш, Станіславе Казимировичу, сприяв тому, аби відволікти твою увагу від не дуже кар’єрної для тебе русистики і зайнятися українською фольклористикою та заодно – й українською літературою, яка в тебе вимушено, думаю, протягом певного часу перебувала на другорядних ролях". Спасибі, що освіченість мою визнали. Зовсім не пам’ятаю, щоб ви, Михайле Кузьмовичу, давали мені поради в такій делікатній сфері.

Але пам’ятаю, що як декан, ви, на відміну від, наприклад, Федченка, не мали харизми, не користувалися прихильністю студентів і викладачів, та мало чого насправді доброго зробили для факультету. Ще пам’ятаю, як ви здивувалися, коли я заявив, що не хочу захищати докторську дисертацію, поки не захистить її тодішня завкафедри. Так, я приїхав у Київ з Донбасу і української мови навчився вже в університеті. Так, я вчився на російському відділі, а кандидатську захищав у Пушкінському Домі. Але першу статтю про давню українську літературу я надрукував ще 1978 року, наслідуючи в цьому своїм вчителям – професору О. Назаревському і – ретроспективно – академікові В. Перетцу.

І ось продовження думки: "Як видно, ти ще не зовсім відійшов від психології колишнього "старшого брата" в її гіршому варіанті і не зовсім наблизився до культури суто української".

Ось так, не відійшов і не зовсім наблизився… Це про науковця, автора зразкових коментарів до шеститомної "Історії української літератури" М. Грушевського, фундаментального підручника-дослідження "Український фольклор у теоретичному висвітленні", трьох видань монографії "Шевченко і фольклор", понад сотні статей у "Шевченківській енциклопедії" тощо. Про літератора, лауреата Коронації Слова, автора кількох п’єс і одного роману, за якими тягнеться шлейф рецензій, наукових статей (іноземними мовами теж), розглядів у дисертації... От цікаво мені, якщо не це – то що тоді "культура суто українська"?

До речі, стосовно "психології колишнього "старшого брата"". Приятель-лінгвіст у листі до мене помітив у автора рецензії "російськомовне мовне виховання, наприклад, в ідіомах: "ні холодно, ні жарко", "запустив качку", "всіляких "суничок"" і таке інше. Це все кальки з російських ідіом, на відміну, скажімо, від українського "чужа жінка завжди товща" і под., що неможливо в російській мові. На щастя чи на жаль, в персональній мові є все про людину".

P. S. Працюючи над відповіддю, доводилося розгортати скандальну, мовляв, книжку "Шевченко. Сучасна біографія". Що скажеш, написано зовсім непогано. Може й ви почитаєте, Михайле Кузьмовичу?