"Єдине, що турбувало, – як дивитися людям в очі". Інтерв'ю Ігоря Пупкова про поїздку в "сіру зону"

Часто телеведучих сприймають як дикторів, які повідомляють найактуальніше із затишної студії. Однак ведучі "Сьогодні" не тільки стежать за новинами, а й безпосередньо досліджують, співпереживають значущим подіям у житті країни та світу. Наприклад, недавно Олена Кот та Ігор Пупков разом з командою вирушили в село Широкине і селище Опитне на Донбасі, щоб самим побачити і показати іншим реалії життя на лінії зіткнення. На цьому тижні у випусках новин "Сьогодні" глядачі вже побачили ексклюзивні репортажі ведучих із "сірої зони". Крім цього, Ігор Пупков поділився подробицями поїздки і розповів, що саме спонукало змінити костюм, комфортну столичну студію на бронежилет, каску і відвідати передову.

- Що змусило вийти із зони комфорту, хто був ініціатором поїздки? Чи був якийсь страх – адже на тій території тривають обстріли, населені пункти розміщені поблизу лінії зіткнення?

- Поїздка була запланована як редакційне завдання, ми з Оленою Кот відразу погодилися. Вважаю, що у вирі останніх подій, затяжної інформаційної війни всі почали забувати про Донбас. Притупляється відчуття трагедії, дані ООС часто сприймають тільки як статистику, а новини про Донбас, страшні кадри – просто як картинку з якоїсь паралельної реальності. Сьогодні важливо пам'ятати, що людські життя забирає не тільки горезвісний коронавірус, але і війна, яка все ще поруч... Тисячі людей досі чекають допомоги та миру.

Читайте також:

Шокуючі історії жителів Донбасу – в ефірі каналу "Україна": Олена Кот та Ігор Пупков представляють ексклюзивний репортаж із "сірої зони"

До відрядження ретельно і відповідально готувалися. Зазвичай журналістів не пускають у "сіру зону" через обстріли. Однак нам вдалося потрапити в відселені села завдяки Національній платформі примирення і єдності. Страху, що можуть початися обстріли, не було. Про це взагалі не думав. Єдине, що мене дуже турбувало, – як дивитися цим людям в очі, що у них питати і, головне, як відповідати на їхні запитання.

- Що виявилося найважчим під час поїздки? Поділіться особистими враженням від побаченого, що на вас вплинуло найбільше?

- Пам'ятаю, коли ми приїхали, пресофіцер відразу попередила: "Сподіваюся, серед вас немає людей зі слабкими нервами". Здавалося б, ми, як ведучі новин, готові до найгіршого, однак тут навіть мені, чоловікові, було важко стримувати емоції. Була ситуація, коли спілкувалися з місцевими жителями в Опитному, слухали їхні історії і не могли стримати сліз, доводилося припиняти бесіду та вимикати камеру.

Коли потрапив у Широкине, переповнювало відчуття, ніби оголився нерв. На власні очі побачив і відчув горе, катастрофу на кожному сантиметрі. Гнітюча тиша, розбиті або згорілі дотла будинки, руїни, уламки снарядів – важко навіть уявити, що колись тут був райський куточок на березі моря. До села добиралися військовим транспортом. Тут сьогодні жодної душі, майже не залишилося вцілілих будівель. Усіх жителів вимушено виселили через постійні обстріли. У населеному пункті пересувалися тільки дорогою, оскільки територія замінована. Весь час були в бронежилеті, у касці, під супроводом і пильною увагою українських військових.

/ Фото: Сьогодні

/ Фото: Сьогодні

/ Фото: Сьогодні

/ Фото: Сьогодні

/ Фото: Сьогодні

/ Фото: Сьогодні

1/6

В Опитному все ще живуть люди. Нині тут всього 36 жителів, до війни було 800. Залишилися переважно люди похилого віку. Вони розуміють, що нікому не потрібні. Цим людям багато не треба. Це той вік, коли фактично все життя вже пройдене, потрібен тільки шматок хліба, вода і дожити свій вік у рідному домі.

Біля дороги двоповерхові сірі багатоквартирні будинки. Хоча в них і замінили дахи, вікна, проте в приміщеннях однаково дуже холодно, умови фактично непридатні для життя. Важко змиритися з думкою, що скоро зима і місцевих чекає виживання в люті морози. Ці люди вже шість з половиною років живуть без світла, газу і водопостачання. Їжу готують на вулиці, житло обігрівають буржуйками, нарізають гілки дерев, військові привозять брикети з торфу. Волонтери доставляють їжу, питну воду, але, на жаль, через відсутність електрики харчі швидко псуються, їх просто ніде зберігати.

У дворах до дерев підвішують дитячі ванночки, щоб зібрати дощову воду для елементарних побутових потреб. Щоб хоч якось вижити, кожен веде господарство: тримає курей (яких також привезли волонтери), кіз, вирощує овочі.

- З ким місцеві підтримують зв'язок? Звідки дізнаються і чи стежать за тим, що відбувається в країні?

- Ані телебачення, ані якихось засобів комунікації. Військові, волонтери – своєрідні провідники між жителями Опитного і світом. Розповідають, що зараз відбувається в країні. Деяких людей похилого віку відвідують родичі, проте дістатися до селища важко. Доводиться їхати через поля, низину, щоб не потрапити під кулю снайпера. Іншої дороги немає, оскільки інші шляхи під прицілом снайперів.

Дуже прикро усвідомлювати, що все це не наслідок неминучого стихійного лиха, а горе від людських рук. Літні жителі, які залишилися в Опитному, не хочуть залишати рідне селище. Якщо раніше всі сподівалися, що війна швидко закінчиться, все мирно налагодиться, то тепер більшість мріє про швидку смерть... Швидку легку смерть від вибуху снаряда...

Повернувшись із відрядження, кілька діб не міг заснути й оговтатися. Тут спокійне звичне життя, а зовсім поруч люди живуть у постійному страху. Як можна запускати салюти і відзначати свята, коли там вибухають снаряди?! Як можна замовляти вишукані страви в ресторані, коли зовсім поруч людям нічого їсти?!

- На вашу думку, що під силу ЗМІ як "четвертій владі", щоб вплинути на ситуацію – не лише привернути увагу до проблеми, а й змусити діяти?

- Ми з Оленою самі побували, побачили, відзняли цикл сюжетів. Переконані, що ці моторошні кадри мають стати настільною відеокнигою, яку щоранку повинні дивитися всі депутати, чиновники.

Поспілкувавшись із жителями, ми побачили, що люди все більше втрачають надію і запитують лише про одне: за що і чому саме їм всі ці випробування? А наша мета тут, у місці, яке майже ізольоване від світу, – побачити і почути співвітчизників, що тут залишилися. Нам, ЗМІ, під силу постійно привертати увагу до проблеми, не кидати цього і частіше наголошувати, що війна все ще поряд із нами.