"На 25 бійців було чотири бронежилети": доброволець про полон у бойовиків і битву за Донецький аеропорт

Олександр Ушинський під ДАПом (фото надане О. Ушинським) / Фото: Сьогодні

У січні Україна зустріла п’яту річницю закінчення битви за Донецький аеропорт. Бої навколо летовища точились з травня 2014-го і тривали до кінця січня 2015-го. Журналісти сайта "Сьогодні" зустрілись з Олександром Ушинським, добровольцем, який пам’ятає початок протистояння. Олександр розпочав бойовий шлях з добробатів навесні 2014-го, пережив полон, дві контузії, до січня 2015-го захищав підступи до ДАПу, а згодом перейшов до складу ЗСУ, хоча спочатку військкомати навіть відмовлялись розглядати його як військового. У Києві ми зустрілись з Олександром під час виставки, присвяченої пам’яті полеглих у боях за Донецький аеропорт.

- З чого почався ваш бойовий шлях?

- Під час протистоянь на Грушевського 18-20 лютого 2014 року я виконував обов’язки сотника 40-вої сотні Майдану. Після анексії Криму та відкритої агресії Росії проти України мої молодші товариші добровольцями пішли на війну, вступали до ЗСУ та добробатів. Я у квітні 2014-го звернувся до Деснянського військкомату Києва, але мені повідомили, що я застарий для війни і повинен сидіти вдома та займатись домашніми справами (на той момент Олександру було 58 років. – Ред). Я не погодився з цим вердиктом і мій товариш Ігор Мазур з позивним "Тополя" запропонував долучитися до "Правого сектору". Так, на початку травня 2014 року, я долучився до цього добровольчого батальйону.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Олександр Ушинський на Євромайдані (фото надане О. Ушинським)

25 травня я відбув з групою розвідників до аеропорту з боку селища Спартак. Ми мали бойове завдання розвідати підступи до летовища. На світанку 26-го на "Ланосі" з двома бійцями-добровольцями під’їхали до аеропорту, замаскували за кущами автомобіль, а самі поодинці, без зброї і в цивільному одязі, різними шляхами вирушили розвідати околиці аеропорту. Кожен з нас мав свою легенду на випадок затримання бойовиками.

Підступи до Донецька. (Фото надане О. Ушинським)

Летовище залишалося з правого боку, я спустився в улоговину, і манівцями, невідомими стежками, за хвилин 30-40 дійшов до якогось підприємства, ніби асфальтового заводу. Зайшов на територію через отвір у бетонному паркані, видерся пожежною драбиною на рівень 3-4-го поверху та спостерігав за новим терміналом аеропорту, який чітко виднівся за кількасот метрів.

Чув кілька пострілів, крики, а. згодом проїхало кілька вантажівок. Повертаючись до автомобіля, почув гул літаків, які низько пролетіли над головою в бік аеропорту. Підсвідомо розуміючи небезпеку бою та потрапляння в кільце ворога, швидко побіг в бік Спартака. Не пам’ятаю, скільки пройшло часу, як знову кругом загуділо, і на горизонті з’явилися вертольоти, які бойовим курсом йшли в район старого терміналу.

Вид на Донецьк (фото О. Ушинського)

Дійшовши до автомобіля, побачив, що з кущів до мене прямує один з моїх побратимів. Все "зайве", що було з нами, завернули в целофан та спішно зарили в лісосмузі. Дорога назад була відрізана, цінну інформацію необхідно було зберегти в головах. У Спартаку побачили барикади з повалених дерев та мішків з грунтом, обкладених шинами. Товариш був із місцевих, тому об’їхати манівцями створені перешкоди було не важко. Довго петляючи Спартаком, в’їхали до Донецька. Там подібна ситуація – барикади, численні об’їзди та їзда напівпорожніми вулицями.

Порадившись, вирішили з Донецька вибиратися самотужки. Я не хотів залишати свій автомобіль (пізніше виявилось, що це необдумане рішення могло коштувати мені життя). А згодом був страшний, жорстокий і нетривалий бій, контузія та ворожий полон.

- Що відбувалося, коли вас захопили в полон?

- При затриманні мені вибили прикладом три зуби, накинули на голову мішок, били по тулубу і голові. Тіло нудило та трусило, як в лихоманці, від болю та контузії. Прийшов до тями в якомусь підвалі, серед поламаних меблів на брудній підлозі. Наступного дня вранці мене привели на допит, так я дізнався, що потрапив до рук бойовиків батальйону "Восток".

Прокрутив в голові вигадану перед поїздкою до Донецька легенду. Одна з родичів моєї дружини проживала в селі Холодне, Новоазовського району, на кордоні з Росією. До війни я кілька разів провідував її, допомагав по господарству, знав її сусідів. Саме вона та військовий квиток з чужим прізвищем врятували мене від подальших тортур та смерті. Своїм катам я повідомив, що навмисно не поїхав на Маріуполь через Бердянськ, лише для того, щоб "долучитися до боротьби з бандерівцями" та записатися "до будь якого підрозділу" у Донецьку. Перебуваючи в підвалі, боявся одного: в запасному колесі автомобіля терористи могли знайти понад двадцять прапорів України та тоненькі книжечки Левка Лук’яненка – "Маршал Жуков і українці" та "Не дам загинуть Україні". Через десять діб мені ніби повірили та сказали, що запишуть до складу "батальйону". Якби вони дізнались, з якою я метою у Донецьку, ніхто б сьогодні і не знав, де моя могила. Я чув, як катували інших людей, їхні крики, стогін. По суті, це був психологічний тиск і на мене.

- Хто входив до батальйону "Восток"?

- Всяка наволоч з так званими "георгіївськими стрічками", різноманітною зброєю та одягом, озлоблені, самовпевнені; з відбірною амуніцією та зброєю – особи кавказької національності. До речі, георгіївська стрічка, яку я підібрав біля одного із знищених КамАЗів та причепив на дзеркало заднього виду, мене і врятувала. Про це повідомив мені один з місцевих українських патріотів, який зголосився перемістити автомобіль у двір своїх родичів. (Залишити автомобіль у місцевого в Донецьку – умова, на якій "Восток" звільнив Олександра з-під варти. – Прим.ред.). Через три роки після подій у Донецьку він відшукав мене на сторінках соцмереж. Виявилось, що він служить у Збройних силах України.

Олександр Ушинський на тлі знищеного в першому бою за ДАП КамАЗу батальйону "Восток"

- Тобто людина, наближена до батальйону "Восток", врятувала вас, а згодом пішла служити до Збройних сил України?

- Так. Тоді він розумів, що мене запросто можуть викрити. І сам, заради мене, залишив місто. Настане день, і ми обов’язково зустрінемося. Багато деталей з метою безпеки я не хочу озвучувати зараз...

- Як ви вибралися з Донецька?

- Машини тоді ще вільно виїжджали з Донецька на Маріуполь. На виїзді з міста побачив споруджений із бетонних блоків блокпост з написом "батальйон Восток". На узбіччі троє озброєних автоматами бойовиків. Георгїівська стрічка висіла на дзеркалі заднього виду, а скло в автомобілі не затемнене. Я підняв руку, вони у відповідь помахали руками. І я, тихенько, на швидкості 10 км/год проїхав блокпост. Потім почав набирати швидкість, просто скажу, що зі швидкістю 150 км/год я на "Ланосі" до цього ще ніколи не їздив.

Олександр Ушинський на блокпосту 72-ої бригади ЗСУ (фото О. Ушинського)

Через півтора десятка кілометрів побачив скупчення військової техніки з двох боків автотраси, споруджену із бетонних блоків перешкоду із знаком "Стоп", облаштовану мішками з піском кулеметну позицію. Так я потрапив на перший блокпост 72-о бригади ЗСУ. Зупинився, зрозумів, що зараз за мною буде влаштована погоня. В мене в машині були заховані справжні документи, які я їм показав та подарував державні прапори, які дістав з шини автомобіля. Залишитися у 72-й бригаді мені особисто дозволив телефоном заступник міністра оборони ЗСУ.

Мені дали автомат і я ще майже дві доби був бійцем 72-ої бригади Чорних запорожців. Ми тримали оборону на блокпосту. Добре пам’ятаю, що на двадцять п’ять бійців було лише чотири бронежилети сумнівної якості.

Після цього я потрапив до Волновахи, побував там, де незадовго до цього, 23 травня розстріляли бійців 51-ої бригади. (Бій під Волновахою 22-23 травня був найжорстокішим на ті дні. На позиціях, за офіційними даними, загинули 16 військових, ще 40 отримали поранення. Відповідальними за напад називали угруповання Ігора Бєзлера. – Прим.ред.).

Я був на місці, де хлопців розстріляли, багато артефактів звідти привіз. Зараз вони знаходяться в моєму "Музеї російсько-української війни" у смт Володарка біля Білої Церкви – кросівки, речі, частини БМП, автомобільні номери. Після цього я знову поїхав до батальйону "Правого сектору" и до 16 січня 2015-го перебував там. Двічі за цей час побував з хлопцями в аеропорту.

Музей російсько-української війни в Володарці (фото: О. Ушинський)

- Які настрої були у військових під ДАПом?

- Героїзм добробатівців аж зашкалював. Наприклад, друг "Швед" двічі на ніч ходив пішки злітно-посадковою смугою до аеропорту. Уявляєте, яка хоробрість? Приносив хлопцям до аеропорту боєприпаси, харчі, інформацію. Ми його застерігали, мовляв, що ти робиш? Я там був, і знаю, що там постійно стріляють. На це він сказав, що у ворога, як і в нас, немає тепловізорів, тож стріляють вони "для профілактики". Тож після того, як вони відкривали вогонь, в нього було 5-7 хвилин, аби пройти відкритою місцевістю. Наші хлопці так само стріляли "для профілактики" у відповідь. Ворог думав, що ми його бачимо, і не підходив. Цей герой виконував важливі розвідувальні завдання, згодом мав контузію та тривалий час лікувався у госпіталі Мечнікова у Дніпрі.

Хочу сказати, що я не герой, а хлопці, якібули в аеропорту та загинули, – герої. Сергій Табала – позивний "Сєвєр" – наймолодший герой ДУК "Правий сектор" (Сергій Табала – Герой України. – Прим.ред.). Пам’ятаю, ще десь під День Незалежності 2014 року він ходив у дворі тренувального табору села Велика Михайлівка у повній амуніції, з бронежилетом, автоматом, та ще й в шоломі. Я так дивувався – дитина прийшла у війну гуляти, чи що? 60 кілометрів до Донецька, а він налаштовував себе на бій.

Йому не було 18 років, коли він потрапив до Донецького аеропорту. І саме до метеовежі. Там, від прямого влучення танка чи протитанкової гармати "Рапіра", цей хоробрий юнак героїчно загинув. У зведеннях Міністерства оборони про втрату 6 листопада 2014-го бійця Сергія Табали не значилося. Пізніше, під тиском журналістів та громадськості офіційно визнали, що Сергій Табала з міста Суми загинув. Згодом, 21 листопада 2016-го, йому присвоїли звання Героя України.

Коли його тіло відправляли додому, приїхав білий бус. Там була його мама, їй приблизно 41-42 роки, і дівчина 16 років. Фактично, він за віком годився мені у внуки, це один з наймолодших хлопців, що загинули у нас в батальйоні. Він нікому не говорив, скільки йому років, а ніхто і не запитував. Його друг з Артем Фролов з позивним "Харків", включив з хлопцями якусь рок-музику. Я їм кажу – ми ж проводжаємо бійця. "А він говорив, якщо загине, щоб включили цю музику". Що ти скажеш цим дітям? Артему тоді було теж не повних 19 років. Під цю музику ми провели хлопчика у далеку дорогу.

Таких випадків було дуже багато. Я двічі проривався до Донецького аеропорту, бачив героїзм українських воїнів, силу волі до перемоги і жагу до життя. Ніхто не хотів помирати, а тим більше в очах своїх бойових побратимів бути боягузом. До речі, щоб потрапити в ДАП, потрібно було ще заслужити цю честь. Воїни добробатів дійсно герої. У той час найхитріші їхали на заробітки – до Польщі, тієї самої Росії, інших країн. А вмотивовані йшли до добробатів, незважаючи на те, що їм там постійно загрожувала смерть.

Під час боїв під ДАПом постійно крили з боку Спартака. Наші позиції біля села Піски – "Небо", "Точка один", "Точка два", "Турист", "Сауна", "Старичок", "Пушка" – передні позиції, які постійно були під обстрілом. Спартак знаходиться на підвищенні, і навіть той самий аеропорт був у великій ямі по відношенню до нього. Сам Спартак – передмістя Донецька, з елітними будинками, наче Конча Заспа біля Києва. Збройним силам забороняли стріляти по житлових масивах, а нас спокійно розстрілювали з висотних будинків та з підвищеності з боку Спартака і Донецька. Проти нас тоді воювала кадрова російська армія з місцевими зрадниками і колаборантами, чеченськими найманцями і різного роду "казачками".

Позиція "Правого сектора" з легендарним кулеметом (фото О. Ушинського)

- На якому саме етапі, як ви говорили, з "всякої наволочі" вони перетворилися на кадрову армію?

- Певний час я був біля гори Карачун, що під Слов’янськом.Там стояли підрозділи 95-ої бригади. Коли Гіркіна вибили зі Слов’янська, до Донецька йому було 110 кілометрів шляху. Величезна колона з людьми і технікою пройшла до Донецька. Тоді літали наші літаки, бойові вертольоти. Жодного пострілу за ці 110 кілометрів не зробили. Я не кажу, що треба було вбивати людей – достатньо було вдарити перед колоною по трасі. Полями би вони не проїхали.

Але ніхто цього пострілу не зробив. Хто відповість за пропуск до Донецька такої величезної кількості терористів? А, до того, в травні місяці, я на власному автомобілі, проїхав майже все місто. Тому, якби таких авто було 100, той Донецьк можна було б взяти. І тоді ми б мали обласний центр, а не дали створити зайдам якесь ОРДЛО. Коли до Донецька заїхав Гіркін, з ним "казачки" та кадрові російські офіцери – все змінилось.

- Чи була можливість взяти Донецьк восени-взимку 2014?

- На тому етапі неможливо. Там було вже сконцентроване велике угруповання російських підрозділів, служб, структуровані військові підрозділи з певною мотивацією та потужною зброєю, включаючи танки та артилерію. Ми не могли йти напролом через те, що Донецьк – це житлові масиви, там дуже багато людей, вся світова спільнота дивилась у ті часи, що ж ми робитимемо з Донецьком. Нам потрібно було б використовувати важку артилерію. Були б величезні загрози втрат цивільного населення. Це ще більше збурювало б місцеве населення та європейську спільноту проти України. Ми не стріляли туди, а вони по нас стріляли з кожного вугла, і на кожній вулиці стояли БМ-21 (або "Град". – Прим. ред.), гармати та міномети.

Уявіть собі: для того, щоб атакувати, необхідно мати перевагу у живій силі і техніці у вісім-десять разів. Танки мають можливість пройти, а їх у тих обставинах спокійно знищували б, як на долоні.

Однозначно не можна було наступати. Уявіть собі, якщо під Донецьком ми втратили б кілька тисяч бійців? Який був би резонанс у суспільстві? А якщо при цьому Донецьк не взяли б? А яка стратегія була у керівництва ЗСУ, Генерального штабу і держави – до сьогодні історія мовчить.

- Коли ви були під ДАПом, як ви сприймали військову ситуацію, яка розгорталася?

- Попереду був Донецьк. Але летовище з одного боку було повністю оточено російськими найманцями, сепаратистами, кадровими військовими. Ми проїжджали через їх блокпост (блокпост т.зв."ДНР" на підступах до аеропорту, через який пропускали військових на ротацію у січні 2015-го в рамках домовленостей тристоронньої контактної групи під наглядом ОБСЄ у січні 2015. – Прим.ред), і ніхто не намагався тоді штурмувати Донецьк.

- На цьому блокпосту були росіяни?

- Вони самі цього не визнавали, казали, що начебто від "Гіві" та "Мотороли". До речі, вони прослуховували нашу рацію. Ми знаходились на позиції "Небо", а в них напевно була спецтехніка, яка швидко переходила на хвилі, на яких ми спілкувались. Казали "вам залишилось жити одну годину, готуйтесь", і потім наче компьютерно-змодельований голос казав: "Укри, вбивці, правосєки, за вами прийшла смерть, вам залишилось жити години, подумайте". Було дуже неприємно слухати цей голос, але рація мала бути постійно включеною. Тож ми постійно стояли і слухали ці погрози.

Жодної перспективи атаки на Донецьк бути не могло бути. Потрібно було б, ще раз наголошую, не дати "гіркіним" увійти до міста...

Нагадаємо, бої на Донбасі тривають. Новини "Сьогодні" напередодні повідомляли про нові втрати українських воїнів у зоні ООС.