"Ми навчилися мовчати": як війна відбилася на жителях Донецька

За півтора військових року жителі потрапили під роздачу районів Донбасу навчилися не тільки розрізняти "плюси" і "мінуси" під час обстрілу, бігти в бомбосховище з середньою космічною швидкістю і уві сні прислухатися до шуму за вікном. Вони розповіли Сегодня.ua, чому навчила війна.

Економлять на одязі, але не на обличчі

Як виявилося, жителі Донецька, до війни сяяв вогнями бутиків і торгових центрів, прекрасно навчилися обходитися без дорогих речей. "Зараз, коли вже не так гримить, коли більш-менш почалося спокійне життя, я можу пройтися і на підборах, і в сукні з сумочкою. Адже зовсім недавно я буквально жила в джинсах. На всі випадки життя у мене було одне взуття – черевики, і одна "сумочка" – місткий міський рюкзак, – поділилася донеччанка Аліса Свищева. – Я порахувала і зрозуміла, що за півтора року купила собі тільки пару білизни і колготок – і прекрасно себе при цьому відчувала. Раніше ж пробіг по магазинах я влаштовувала якщо не щомісяця, то раз в сезон – точно".

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

На чому не можуть економити мешканка шахтарської столиці – так це на перукарнях та косметології. "Виглядати опудалом не хочеться нікому навіть в бомбосховищі, а від перенесеного стресу і поганого харчування шкіра обличчя у багатьох донецьких жінок має нездоровий вигляд. Вони це розуміють і, буквально економлячи на сніданках, збирають гроші на похід до косметолога, на чистку, детокс, пілінг", – розповіла лікар-косметолог Ірина Черненко.

Також кілька донеччан повідомили, що навчилися жити без тієї величезної кількості електроприладів, які раніше були в будинку. "Звісно, без обігрівача нікуди – в цьому році з опаленням було зовсім погано, та й зараз в квартирі свіжо. А ось мікрохвильовку, мультиварку, хлібопічку, електрочайник ми прибрали з кухні. Чайник звичайний, кип'ятимо на газовій печі, на ній же і готуємо, підігріваємо, смажимо. По-перше, це хороша економія електроенергії, по-друге, ми прекрасно обходимося без цих агрегатів, значить, вони нам і були-то не потрібні. В кухні нічого зайвого тепер", – розповів донеччанин Олексій Пряників.

Фото: Соцмережі

Найстрашніше – самотність

Вимушена відмова від певних благ життя жителі шахтарської столиці зустріли стоїчно. На Сегодня.ua вже не раз писали про те, як, залишившись без інтернету і телебачення, люди познайомилися з власними сусідами. Випровадивши родичів "на велику землю", донеччани, щоб скрасити самоту, починали займатися волонтерством, доглядати за тваринами в притулках, допомагати в лікарнях. Багатьох жителів Донбасу війна тільки зблизила. "Ми з сестрою до війни не тільки рідко бачилися, але і по телефону навіть мало розмовляли. А зараз і дня не проходить, щоб не поговорили, – розповіла мешканка селища шахти "Жовтнева" Поліна Морозова. – Коли місто обстрілювали, я думала, що збожеволію одна в чотирьох стінах. Друзі роз'їхалися, навіть в під'їзді не було з ким поговорити, багато хто виїхав після перших обстрілів. Сестра – єдина, хто мене підтримував. Знаєте, можна врятуватися від війни, можна врятуватися від снарядів, але від самотності врятуватися не можна. Це, напевно, найважче зараз. у сусідньому будинку є під'їзд, в якому живе самотня старенька. Одна на весь під'їзд! Я коли до неї почала заходити в гості, вона постійно плакала. Ось просто розповідає про своє життя, а сльози ллються градом. У неї вже нерви не витримують від самотності".

Гарячі цеглини в ноги і дідівські праски

Уже з легкою посмішкою жителі Донецька розповідають про напрацьовані життєві навички. "Я навчилася готувати на багатті, вмію фільтрувати воду через пісочок і активоване вугілля. Ще – знаю, як доглядати за людьми, що страждають на епілепсію, – каже літня мешканка Пролетарки Лідія Кумаченко. – Син-старшокласник досі не дає вилити воду з 5-літрових баклаг, які стоять на балконі. Це непорушний запас води, він за ним стежить. Ще постійно поповнює запаси круп, каже, завжди повинна бути "заначка" на непередбачені обставини".

П'ятирічний син донеччанки Марії Кувшинової знає напам'ять мобільні телефони всіх членів сім'ї, адресу та маршрут автобуса, який веде до будинку. "Ми вчили в грі, Артем тепер вимовляє номери телефонів як вірші. Дитина повинна знати обов'язково всі контакти родичів – хіба мало що може трапитися, – каже Марія. – Артемко може хоч із закритими очима знайти будинок, знає про правила безпеки і при звуках пострілів (нам добре чутно, як обстрілюють селище Піски) відразу ж переміщається в передпокій, наше безпечне місце".

Січневі проблеми з опаленням змусили багатьох донеччан згадати дідівські способи обігріву. Тепер багато жителів мегаполісу знають, як треба вкутувати пляшки з гарячою водою, щоб вони довше тримали тепло, куди вкладати гарячі цеглини (кажуть – в ноги, щоб тепло підіймалося від стоп по тілу) і скільки треба засипати солі в грілку з водою, щоб було тепло, але не гаряче.

Фото: Соцмережі

"У нас на Адмінпоселке народ звідкись дістав чавунні праски, яким років по 200. Їх якщо нагріти на грубці, так вони тепло тримають – будь здоров! – Каже донеччанин Ілля Крамаренко. – Взагалі, звичайно, дякувати все це виглядає, але війна у нас, тут всі засоби хороші, щоб вижити".

Як кажуть донеччани, вони дійсно стали більше спілкуватися одне з одним. "Тепер у мене є контакти хороших продавців меду, м'яса, молочних продуктів – за нормальними цінами і з доставкою. У багатьох у нас є телефони "суперводіїв", які вміють проїжджати блокпости без затримок, хоча і дорого. Є контакти обнальщіков з пристойним відсотків – треба ж якось зарплати з картки знімати. Якщо хтось не знав, то повідомляю: значне число людей в Донецьку є співробітниками українських підприємств, працюють і відраховують податки в український бюджет. Просто їх робота дозволяє їм перебувати в Донецьку", – зазначив житель міста Анатолій Ковальчук.

Язик за зубами

При цьому донеччани зізналися, що навчилися тримати язик за зубами, не нервувати через дрібниці і не реагувати на провокації. В іншому випадку, кажуть, можна "загриміти на підвал" – на балакучих інакомислячих невротиків в Донецьку буквально полюють очманілі від параної бойовики.

Фото: Соцмережі

"Знаєте, яка у мене сила волі? Просто безмежна, – каже донеччанка Ксенія Лучинська. – Коли читаю соцмережі, то руки аж тремтять – так хочеться написати, що люди не мають рації, що все по-іншому. Але розум підказує, що не треба. у мережі рідко кого можна переконати. А ось отримати у відповідь купу образ – запросто. Так що я гранично ввічлива, коректна, що не ведуся на провокації тролів. Якщо на вулиці мене намагаються розкрутити на розмову про політику, війну, ставлення до України, я відкриваю очі і кажу урочистим голосом "Я за мир!" якось все відразу відпадають зі своїми питаннями. і знаєте – навіть життя змінилася. Мене практично неможливо вивести з себе".

Набуті навички виживання демонструють і донеччани-переселенці. "Ми втомилися пояснювати знайомим і сусідам, чому в передпокої біля дверей в куточку лежить сумка з усіма документами. Ось такий у нас "бзік" залишився після того, як ми вибігали два роки тому влітку з нашого будинку на Путилівці – і в руках у нас була тільки це сумка, – зізнався колишній донеччанин Юрій Лось. – це такий собі "тривожний чемоданчик", ми з дружиною коли його бачимо – нам спокійніше. Тому сумку можна прибирати або переставляти. Так, ми тепер живемо в мирному місті, але звички з війни залишилися".