Чим живуть реставратори: "швидка допомога" історії та друге життя для раритету

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

<p>Воскрешаючи історію. Фото: М. Іванов</p>

1/9

Серед старовинних будинків на вулиці Чернишевського, 14, у Харкові розташувалося красиве двоповерхова будівля, визнане пам'яткою архітектури. У цьому будинку, побудованому більше 200 років тому, працюють люди, які не з чуток знають про збереження історичної спадщини, – співробітники Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Саме тут все те, що ми можемо побачити в музеях, отримує друге життя. Над збереженням історії трудяться майже 30 майстрів з реставрації металу і дерева, шкіряних палітурок і тканини, ікон та графіки. При цьому характерною рисою центру є командна робота, адже щоб довести до розуму, наприклад, старовинну музичну шкатулку, реставратори створюють цілу групу з спеців по дереву та металу. Один експерт займеться корпусом, другий – внутрішньою частиною шкатулки. Зрештою, ні над одним раритетом не почнеться робота, перш ніж плани не схвалять на реставраційному раді. І все це відбувається під чуйним керівництвом директора філії – Тамари Бакум.

"З одного боку, реставрація – це рукоділля. Але з іншого – в ній важлива хімія і розуміння того, до чого призведе процес, – говорить Бакум. – Немає жодного процесу, результат якого фахівець не може гарантувати, тому що експерименти над музейним фондом Україна не дозволено робити нікому".

Майстри строго слідують перевіреним роками реставраційним методиками. За запевненням Бакум, це ціла наука, в якій не місце прояву свого творчого начала. Так що членам спілки художників, яких чимало в штаті майстрів, доводиться розмежовувати свої творчі амбіції і вимоги до роботи.

Один з таких талантів реставраційного центру – Артем Погрібний, просторий кабінет якого являє собою творчий хаос. Тут і предмети на зразок великої храмової ікони XVIII століття, в які художник намагається вдихнути нове життя, зберігаючи строгої науці реставрації. Тут же й особисті картини майстра, народжені у вільний від роботи час. За його словами, своя територія для реставратора дуже важлива, тому що, як правило, він одночасно працює відразу над двома-трьома завданнями і ніколи точно не знає, коли закінчить.

"Може, завершу ікону в січні", – допускає Артем, але потім уточнює, що цей процес може затягнутися набагато довше.

Реставратор живопису Тамара Єременко на своєму досвіді знає, що іноді робота над картиною триває цілий рік. Але для експонатів, з якими доводиться мати справу нашим героям, рік – це крапля в морі.

"У нас адже бувають роботи, яким по 300-400 років, і ти розумієш, що реставратори втручалися в неї вже мінімум двічі. Відчуття того, що ми всі не вічні, а ці роботи буде споглядати ще не одне покоління людей, непередавано", – ділиться з нами Тамара.

До речі, якщо через роки наступний реставратор картини "Таємна вечеря", над якою зараз якраз "чаклує" Тамара Єременко, раптом захоче переробити щось у роботі колеги, він з легкістю видалить з полотна всі її зміни. Адже один з основних принципів сучасних реставраторів – можливість все повернути у вихідне положення.

ВРЯТУВАЛИ ПОТИР І ОКІМОНО. У реставраційний центр пам'ятники історії не завжди потрапляють через вплив часу: часто предметам потрібно "швидка допомога", наприклад через порушення умов зберігання. Така доля спіткала два значні за розміром окімоно з слонової кістки з Харківського художнього музею, які представляють одну з найбільших в Україні колекцію цих творів японського мистецтва. Через грибка статуетки могли б зруйнуватися, якби не харківські реставратори.

"Довелося відправляти проби грибків в Київ, де зробили дослідження і з'ясували природу шкідника. Потім ми приступили до "лікування" окімоно: провели ретельне очищення та необхідну обробку, – згадує реставратор Світлана Єфанова. – Грибок цей заводиться сам собою і розвивається стрімко, якщо в місці, де зберігають предмет, підвищена вологість".

Втім, трапляється й так, що пам'ятників історії просто не можуть забезпечити належні умови зберігання. Показовий приклад – срібний потир з колекції нашого Харківського історичного музею, який під час війни пережив евакуацію. За легендою, у вагон, де знаходилася чаша, потрапила бомба, через що потир деформувався і навіть втратив деякі фрагменти. Спецові по металу Сергію Омельнику вдалося привести потир в експозиційний вигляд, хоча заповнювати загублені фрагменти він не став: це вже вважалося б недозволеною відсебеньками.

Взагалі, всі реставратори, з якими ми поспілкувалися, відзначали важливість збереження стилю автора. Пошкодити його або додати щось своє – найстрашніші злочини в їх справі! Всі реставратори, з якими нам вдалося поспілкуватися обов'язково відзначали важливість збереження пам'ятника в тому вигляді, в якому його створив автор. Не нашкодь – один з принципів реставрації. З цією думкою кореспондент "Сегодня" взяв у руки шило і під мікроскопом спробував прибрати іржу з археологічної знахідки – фрагмента псалія, який в VІІ – VІ столітті до нашої ери міг прикрашати кінську збрую знатного скіфського воїна. Під керівництвом майстра вдалося очистити кілька квадратних міліметрів пам'ятника. Щоб очистити фрагмент повністю, у нас, напевно, пішли б місяці.

"Якщо не піддається механічній очистці, застосовуємо іншу методику, але прибрати пухкі і щільні нашарування на пам'ятнику необхідно, щоб запобігти його подальше руйнування", – пояснює реставратор призведений з металу Володимир Болотін.

До речі, як зауважила Тамара Бакум, археологічні пам'ятники в останні роки музеї передають на реставрацію цілими партіями: "За 25 років, які я керую організацією, такого інтересу до археології не було. Можливо, ця тенденція зародилася під впливом сьогоднішніх реалій: українці, як ніколи, цікавляться своєю історією".

ФАРФОРОВИЙ МЕГРЕЛІ ПО КРИХТАХ. У професії реставраторів, як правило, не буває простих завдань, але в розумінні обивателя кожна робота виглядає по-різному. Бувають реставрації, які фахівці називають видовищними, оскільки вони вражають уяву простого глядача. А буває так, що реставратор виконує дуже трудомістку роботу, використовуючи науковий підхід, але людина й не здогадається, скільки зусиль в неї вклав майстер. Один з таких наукових праць є гордістю реставратора кераміки Юрія Никитенко. Скульптура "Мегрели", яку виготовили в 1914 році на Імператорському фарфоровому заводі, потрапила до нього у вигляді 57 великих об'єктів і безлічі дрібних. На її реставрацію пішло кілька місяців, і спочатку було непросто навіть зрозуміти, де у фарфорового Мегрели спина, а де живіт. "Збирати було складно, адже найменший зсув навіть на якісь соті міліметра внизу призводив до того, що вже в верху не сідала голова. Але нічого підрізати або підточувати ми не маємо права", – згадує Нікітенко про, можливо, найскладнішою своїй роботі . У підсумку, статуетку хоч і з четвертої спроби, але все ж вдалося зібрати. І тепер "Мегрели" знову прикрашає експозицію Сумського обласного художнього музею

Табу на ножиці, ціна кожної нитки і "окраса часу"

У відділі реставрації тканини кореспондент "Сегодня" спостерігав за тим, як майстрині працюють над сорочкою видатного харківського письменника Петра Панча. Майже 100-річний меморіальний предмет одягу довгий час псувався у Валківському музеї, на малій батьківщині письменника, поки не потрапив в умілі руки Наталії Тищенко та Олександри Загоруйко.

"Сорочка була довго в експозиції і почала гнити через неналежні умови зберігання, – розповідає Олександра. – Поки займаюся зміцненням волокон, щоб зберегти матеріал, а потім за допомогою спеціальних методик буду усувати плями".

Майстрині помічають, що тканина органічна, тому методики роботи з нею використовують найбільш щадні, які не призведуть до руйнування матеріалу. Показовий приклад тонкої ручної роботи реставратора – частина шовкової плащаниці з ликами святих.

"Шовк з роками придбав ось такий вигляд. Все це ми будемо апретовану укладати, підбирати тканину такого ж кольору і надавати цілісність предмету. При цьому ми зовсім не можемо користуватися ножицями, кожна ниточка повинна бути збережена", – пояснює Наталя.

Не менш складні завдання доводиться вирішувати і Наталії Чорної – асу з реставрації графіки і документів. Її стихія – все, що зроблено з паперу, з чорнилом і фарбою. Приміром, грамота Мелітопольського відділу Російського товариства захисту тварин, видана в 1905 році, потрапила в руки фахівця розірваним на чотири частини. Покине ж стіни реставраційного центру документ в тому вигляді, в якому його здалеку.

"Я заповню бракуючі фрагменти за допомогою приготовленої паперової маси з клеєм. Щоб з'єднати частини, необхідно краю паперу заточити так, щоб було видно лише під мікроскопом. Потім я наклею предмет на новий аркуш паперу і покладу на тиждень під прес, після чого залишиться зробити тонування", – розповідає про робочий процес Чорна.

За її словами, основна складність полягає в тому, що після відновлення предмети кількарічної давнини виглядають як новенькі. Тому майстру ще слід поламати голову над тим, щоб надати "родзинку часу".

Мрії про базу даних, щоб зберегти автора

Відновлення столярних з'єднань, зміцнення тріщин розсихання, заповнення втрат – такі терміни у відділі реставрації дерев'яних виробів звучать постійно, і цей вид реставраційного майстерності вважається чи не найскладнішим. Спеціаліст з багаторічним стажем Володимир Проскуряков щодня стикається з дерев'яними скульптурами, незвичайними стільцями і столами. І ця робота навряд чи коли-небудь перестане його дивувати, особливо якщо в руки майстра потрапляє предмет із числа музейних експонатів.

"Завжди згадую одну з найбільш трудомістких робіт – французький антикварний стіл, зроблений в 1881 році і побував за цей час на численних виставках в країнах Західної Європи, – говорить Володимир. – Складність була в тому, що доводилося відновлювати геометрію розтрісканої стільниці. До всього іншого, це дуже тонка робота, адже важливо було, як ми висловлюємося, "не залізти на автора" і вчасно зупинитися ".

Яких-небудь даних, які допомогли б визначити початковий вигляд столу, в реставратора не було, зате в результаті у Проскурякова вийшов не тільки наведений у порядок музейний експонат, а й докладний паспорт на десятки сторінок, де до дрібниць вказані всі проведені роботи.

"Хотілося б, щоб коли-небудь з'явилася всеукраїнська база даних, в якій будуть вказані всі музейні колекції, і до них б додавалися реставраційні паспорта. І тоді у фахівця, який через багато років знову візьметься за цей французький стіл, буде безцінна інформація, що дозволяє і полегшити його працю, і зберегти автора", – мріє Володимир Проскуряков.

До слова, результат роботи невідомого французького майстра XIX століття і подальшої реставрації харків'янина можна побачити в Сумському художньому музеї.