Дідусь медика без ніг "Лютика" плаче і тремтить, згадуючи трагедію: "Моя дитина стала на міну"

Фото: Соцмережі

Фото: Соцмережі

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотый

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

Фото: Т. Самотий

1/12

Трагедія медсестри Ірини Іванюш з позивним "Лютик", яка втратила обидві ноги, шокувала жителів її рідного Дрогобича. Багато з них досі не можуть повірити і зрозуміти, як ця тихоня, яка любить книжки і завжди уникає публічності, пішла добровольцем в "Правий сектор".

Матері боялися повідомляти про травму

"Нам подзвонили з передової за дві години після вибуху, почали питати, чи знаємо ми Іру. Але про неї нам майже нічого не було відомо – на фронт вона пішла не з Дрогобича", – розповідає Олександра Пашко, волонтер організації "Дрогобич – SOS. Допомога армії".

Коли волонтери дізналися, що сталося з Ірою, то вирушили до неї додому зі священиком і ще одним волонтером, щоб підтримати, батьків, а вийшло так, що вони першими принесли цю страшну звістку. "Все місто знало, вся вулиця, але мовчали, боялися говорити матері з хворим серцем. Ми повідомили – були сльози, мама Аня не могла в це відразу повірити. В Іри дуже прості батьки: мама – інвалід, батько довгий час працював сторожем у школі. Іра – їх єдина дочка", – згадує Олександра.

Іра з бійцями. Фото: Соцмережі

За словами волонтера, коли Іру передали дніпропетровським лікарям, у Дрогобичі щодня по 5-6 осіб приносили гроші. Збирали в школі, в університеті, а зараз продовжують збір пожертвувань при одній з церков. Щоб нічого не зникло, облік грошей ведеться за чековими квитанціями. Навіть під час нашої розмови з волонтером до них звернувся чоловік, який хоче передати матері готівку.

Словом, байдужих до долі Іри немає, тим більше, за словами Олександри, все необхідне Ірина отримує від дніпропетровських медиків.

У Дрогобичі, на зупинках і вітринах розклеєні оголошення: "Куди перерахувати кошти для допомоги Ірині Іванюш", а у дворі її будинку, на дверцятах старенької машини звернення: "Люди, не приносьте в будинок готівки, дочекайтеся приїзду батьків з Дніпропетровська або переказуйте на банківський рахунок".

"Вона мало думала про себе"

У тому ж невеликому цегляному будинку, на вулиці Пархоменка, самотнім лишився дідусь Петро – батьки Іри з нею в дніпропетровській лікарні. А 70-річний дідусь, почувши ім'я внучки, починає здригатися і плакати: "Моя дитинка стала на міну". Він все пам'ятає: як вона пекла йому яблука з медом, як допомагала полоти грядки. Але говорити про неї не дають сльози.

З нами поговорила студентська подруга Іри Христина Марусяк. Голос дівчини теж тремтить від сліз, але вона намагається тримати себе.

"Якби Іра чула, що ми тут плачемо, то, напевно, сильно розлютилася б, вона ніколи не любила сентиментів", – говорить вона.

Іра з Христиною подружилися на першому курсі, в 2009-му. "Пам'ятаю, вона запросила мене на день народження, 18 квітня. Я подарувала їй книгу Марії Матіос "Солодка Даруся", вона дуже хотіла її почитати. Іра сама писала вірші і обожнювала літературу – Ліну Костенко, Василя Симоненка, Тодося Осьмачку. В університеті вчилася на відмінно. Якщо ми – студентки, були більш "земними", балакали про хлопців, наряди, зачіски, то Іра весь час сиділа в книжках або щось підучувала. Одягалася дуже просто, не любила фотографуватися, навіть на Дошку пошани. Про особисте життя вона ніколи не говорила, нам навіть здавалося, що у неї немає його", – каже подруга.

Христина – подруга Іри. Фото: Т. Самотий

За словами дівчини, Іру завжди хвилювало щось більше. Вона не терпіла брехні і несправедливості, а чуже горе, навіть у глобальному масштабі, сприймала, як особисте. Багато часу проводила волонтером в дитячому притулку.

"На відміну від нас, вона ще студенткою встигла попрацювати вчителем в Боярці та Луганську. Жити там доводилося по гуртожитках. Пам'ятаю, розповідала: то в неї пляшку соняшникової олії вкрали, то таргани завелися. Але всі ці речі Іра сприймала з гумором, зовсім без розпачу і злості", – розповідає Христина

Ще, за словами однокурсниці, Іра завжди хотіла бути лікарем. "Ми дивувалися, звідки в її голові стільки медичних термінів, – продовжує дівчина. – Захоплювалася психологією, навіть якось вивчала тему про суїциди у підлітків. Під час навчання Іра паралельно вступила до медичної Академії в Дніпропетровську. Коли почався Майдан, з перших днів поїхала до Києва. Наскільки мені відомо, там вона приєдналася до волонтерської бригаді медиків і рятувала поранених".

За словами Христини, багато хто захоплювався серйозністю і стриманістю Іри.

"Вона постійно опікувалася нами – адже ми були на два роки молодші. Ось, наприклад, їдемо в Карпати, вона стежить, чи взяла я куртку. Думаю про пошуки роботи, а Іра мені: "Намагайся, пробуй, не бійся". Хоча про себе особисто мало думала", – каже Христина.

Востанні роки, коли Іра працювала в школі і могла відвідувати не всі пари, однокурсниця фотографувала для неї всі конспекти і висилала електронкою. Іра всі отримані матеріали переписувала від руки і завжди отримувала високі оцінки.

"Її вчинок – це виклик цілому суспільству"

У Дрогобицькому педагогічному університеті і викладачі, і студенти також не можуть прийти до тями. Щоб підтримати Іру морально, багато хто склав про неї вірші, і відправили "Лютика" до Дніпропетровська.

Костянтин Іваночко. Фото: Т. Самотий

"Іра, дуже скромна зовні і замкнута всередині, на практичних заняттях завжди відповідала чітко і конкретно, а коли була не готова, то визнавала це, але не викручувалася", – згадує доцент кафедри української мови Костянтин Іваночко.

Доцент кафедри світової літератури і славістики Марія Колечко досі пам'ятає останню зустріч з Ірою. "Ми випадково побачилися на вулиці, я кудись поспішала, а тут – Іра. Вона привіталася, а я дивлюся – вона зовсім інша. Такого осяяного, відкритого і радісного погляду я в Іри ще бачила. Я донині шкодую, що не зупинилася запитати, що у неї таке трапилося. Потім одна знайома, зі слів Іри, поділилася, що вона вчиться на лікаря, нарешті знайшла себе, трошки шкодує про роки, проведені на філфаку, але зрозуміла своє покликання – допомагати людям. З цього я здогадалася, звідки такі яскраві зміни на її обличчі", – згадує Марія Колечко.

Інші педагоги теж зрозуміли, що Іру хвилювали глобальні питання. "У ній було приховане месіанство, не хочу вживати це слово, але по-іншому не можу. В її роботах завжди проглядався відчай, мовляв, все життя – абсурд, весь світ – театр. І це пише молоденька дівчина. Її хвилювали долі людей, які пройшли складні випробування. Напевне тому вона і пішла на фронт, щоб знайти себе. Адже не кожен в такому віці прагне допомагати іншим", – розповідає викладач Ірина Барна.

Марія Стецик. Фото: Т. Самотий

Викладач Марія Стецик додає: "Іру я знаю дуже добре. Не кожен студент доростав до її рівня. Пам'ятаю, в листопаді 2013-го вона приїхала писати твір на літературному конкурсі ім. Шевченка. У всьому суспільстві тоді було відчуття "болота", і в тій липкій атмосфері її робота прозвучала як вибух і протест. Вона передчувала атмосферу Майдану і показала у своїй роботі, що далі так не можна. Дівчинка з простої сім'ї продемонструвала чітку життєву позицію".

За словами Марії Степанівни, для Дрогобича Іра вже стала символічною фігурою.

"Ми бачимо, скільки здорових чоловіків тікає від мобілізації, а її вчинок – це виклик цілому суспільству. Ми забули, що йде війна, але це змушує нас прокинутися", – каже жінка.

Педагоги впевнені, що Ірина – сильна і ще знайде себе і в медицині, і в літературі. "Ірина напише про все, що їй далося пережити. Розповість про свій досвід і врятує інших. У неї є бажання жити. Ми не будемо творити з неї кумира, її доля повинна залишатися на слуху. Адже колись радянська система створила багато фальшивих символів, так чому зараз у нас з'явилися свої живі герої", – додала викладач.