Інтерв'ю члена спостережної ради Штабу Ріната Ахметова Наталії Ємченко: "Треба чути один одного"

— Бізнес на Донбасі завжди інвестував у людей. По-різному — соціальні програми, робочі місця... Ви, як директор по зв'язках з громадськістю та комунікацій компанії СКМ, скажіть — коли і ким було прийнято рішення інвестувати в порятунок життів?

— Такого рішення в принципі не було. Просто в травні 2014-го року Фонд Ріната Ахметова зіткнувся з тим, що його підопічні — дитячі будинки сімейного типу, які перебували в Слов'янську, де йшли бойові дії, — попросили, щоб їх відвезли. Вони не могли виїхати самі — у них не було ані розуміння як виїхати, ані куди їхати, адже такий дитячий будинок — це всього двоє батьків, і дуже багато дітей. Порятунок цих сімей стало першими кроками Фонду Ахметова: це був наш перший контакт з війною, з її результатами та наслідками.

— Тобто все фактично вийшло само собою. Це виглядало не як дорадче рішення, лише потреба людей?

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

— Спочатку були кроки в рамках програми "Сирітству – ні". Фонд витратив величезну кількість зусиль, щоб перемогти упередження щодо дітей-сиріт та ввести в український дискурс таке поняття, як дитячі будинки сімейного типу замість інтернату. І коли підопічні Фонду опинилися в епіцентрі війни, питання "Робити чи не робити?" не було. Звичайно, потрібно було рятувати! Після того, як поїхали дитячі будинки сімейного типу, до нас звернулися інтернати, а після цього — дитячі відділення лікарень, де лежали дітки, яких потрібно було евакуювати. Ну а потім це просто перетворилося на потік.

— Крім того, що був потрібен значний людський ресурс, я думаю, ніхто не має ілюзій, що допомога Ріната Ахметова — це ще і великі фінансові витрати. У липні був оприлюднений фінансовий звіт групи компанії СКМ: її збиток склав $1,8 млрд, якщо я не помиляюся. Незважаючи на це, акціонер весь рік виділяв і продовжує виділяти бюджет на те, щоб допомагати своїм землякам. Чи випадково в інформаційному полі немає тієї самої цифри — скільки грошей було і ще буде витрачено на допомогу?

— Ні, не випадково. Це усвідомлене рішення, і, мені здається, воно дуже правильне. По-перше, вимірювати грошима допомогу — це безглуздо і неправильно. Мені здається, головні цифри, які повинні звучати — це кількість людей, які потрапили в біду і не можуть про себе подбати, людей, які були поранені і зараз справляються з наслідками, дітей, які отримали психологічні травми війни... Ну добре, з'являться цифри, в них буде скільки-то нулів. Але про що вони говорять? Хіба вони говорять про кількість врятованих життів або про людей, яким потрібна допомога? Думаю, правильним буде говорити про гроші, коли закінчиться війна. А вона рано чи пізно закінчиться, я в цьому переконана. Це позиція нашого акціонера — Ріната Ахметова. Нещодавно на форумі у Слов'янську, який називався "Донбас — це Україна", професор Києво-Могилянської академії Тетяна Агаркова висловила цікаву думку. Вона сказала: "Я ставлюся до війни, як до дощу, просто цей дощ — з куль і "Градів". Як і будь-який дощ, цей також коли-небудь закінчиться".

— Але все таки, якщо говорити про гроші: група компанії СКМ завжди ставила і ставить дуже амбітні цілі. Коли прийшло розуміння, що в пріоритеті — не заробляння грошей, а допомога людям? Як ви, прийшовши у величезний колектив групи компаній СКМ, знайшли слова, пояснили людям, що тепер головний пріоритет — це допомога тим, хто її потребує?

— Рік тому життя всіх людей, хто перебував у зоні АТО, змінилося. Всі вони пропускають через себе цю війну, і наші співробітники — не виняток. Часто говорять про те, що в країні багато байдужості, що люди ховаються від війни і намагаються зробити вигляд, що її немає. Але я можу вам сказати: якщо спробувати поговорити з кожною людиною, то виявиться, що байдужих дуже мало.

— А що ви відчували, коли почалася війна? Ваша родина, як і багато інших родин, залишила будинок. Що ви відчували, коли виїжджали з міста? Вам було страшно?

— Через цілу низку причин мій чоловік і діти виїхали з Донецька ще в квітні, а я досить довго залишалася в місті, я моталася між Донецьком та іншими містами. Ми збиралися одним днем, і чесно кажучи, були впевнені, що повернемося буквально через пару днів — напевно, як десятки тисяч і сотні тисяч наших земляків. Я не їхала назавжди, точно ні, і, чесно кажучи, я досі ставлюся до цього, як до тимчасового переїзду. А от мої батьки поїхали у жовтні — після того, як їхній будинок потрапив під обстріл і стало зрозуміло, що війна зовсім близько. Вони їхати не хотіли. У моєї мами були дуже прості резони: у мене бізнес, колектив, як я їх залишу, люди залишаться без роботи! Що ж вони будуть їсти? Як я можу їх покинути?

— Дуже багато людей так і не змогли інтегруватися в нове оточення, і продовжують жити думками про повернення додому. Ваша сім'я змогла прийняти нову реальність? Чи ще продовжує жити минулим?

— Всі дуже сумують за домівкою. І наш дім — як і раніше в Донецьку. Але ми дуже добре знаємо Україну. Мій чоловік — з Івано-Франківської області, і кожне літо мої діти проводять там якусь кількість часу. Так що для них переїзд виявився не дуже травматичним. Їх добре прийняли на новому місці, у них з'явилися нові друзі. Найскладніше моїм батькам, звичайно, — як людям, у яких більша частина життя позаду.

— Минув вже рік кошмару. Давайте зробимо якесь повернення в минуле. Зараз ви чітко знаєте, що потрібно, кому потрібно і в яких кількостях. А коли прийшло перше розуміння, що потрібно допомагати, інакше буде катастрофа? Була історія, яка кардинально змінила свідомість?

— Першим переломним моментом був Слов'янськ. Те, як ми вивозили людей зі Слов'янська, і в яких обставинах це відбувалося — досконала фантасмагорія! Волонтери, які працювали зі Штабом, ризикували своїм життям, багато гинули і пропадали безвісти... У той момент стало зрозуміло, що це — жахлива війна, а ми живемо за законами військового часу. Другий момент був, коли ми потрапили в бомбосховище, в якому вже кілька місяців жили близько тридцяти осіб: вони просто боялися вийти! Я зрозуміла, що ці люди пережили таке, що вже ніколи не дозволить жити їм як раніше.

— Що в цій реальності для вас стало найбільшим одкровенням? Ви пам'ятаєте день, коли вперше почули, що гуманітарну допомогу не пускають на блокпосту?

— Грудень 2014 року — 14 грудня, якщо бути точною, я дуже добре пам'ятаю цю дату. Ми вперше зіткнулися з тим, що батальйони не пропускали нашу допомогу. Нам зателефонував координатор, який супроводжував колону, і сказав, що є якась "позиція", і ось ця позиція вразила мене до глибини душі. Вона полягала в тому, що на тій території живуть тільки посібники терористів, мирних людей там не залишилося, тому ніяка допомога їм не потрібна! Це перший посил, який показав жах реальності, в якій люди перестають ставитися до інших людей з ЖАЛЕМ і СПІВЧУТТЯМ. Знову повертаюся до Тетяни Агаркової: у Слов'янську вона сказала, що контроль України над територіями, де зараз військовий конфлікт — не там, де закінчується останній блокпост, а там, де живе останній чоловік, до якого у нас є співчуття.

Що робить війна з суспільством? Війна знецінює людські життя. Що відбувається з людьми? Вони перестають рахувати жертв. Коли гине десять осіб у мирний час, у результаті якогось нещасного випадку — це трагедія для всієї країни, і ми переживаємо. Коли гине десять осіб щодня – це вже статистика. У момент, коли люди перестають бути людьми, а перетворюються в зведення, стають статистикою, з суспільством відбуваються страшні зміни.

— У кожного співробітника була і особиста боротьба. Є команда, а є Наталія Ємченко, яка, в першу чергу — жінка. Чи вам було в якийсь момент настільки складно, що ви були готові все кинути і стати на позицію мами трьох дітей?

— Для мене велика честь і велике щастя потрапити в чудову команду, в якій дуже різні люди роблять одну справу. В такій команді уявити, що можуть опуститися руки, майже неможливо! Спочатку це була перш за все команда Фонду Ріната Ахметова. Потім ми створили Штаб, і буквально в перші тижні до нас приєднався Футбольний клуб "Донбас Арена": вони зіграли величезну роль. Я можу вам сказати, що якби не футбольний клуб і колектив ДА, якби не наші співробітники з підприємств у містах, в яких ми почали роботу, то, напевно, ми б не змогли виконати таку гігантську роботу. Адже майже чотири мільйони наборів виживання доставлено 800 тисячам людей! Таке стало можливим лише завдяки людському фактору, неймовірній самовідданості людей на місцях. Фантастичну роботу робили ремонтники ДТЕКу: вони все літо і всю осінь під обстрілами, в умовах війни, відбудовували електрику для того, щоб у людей вдома було світло і тепло. Працівники "Укртелекому" відновлювали зв'язок, а "Трансінвеста" — ремонтували залізничне полотно. На жаль, війна забрала велику кількість наших співробітників — за сто осіб. І смерть кожної — це страшний біль.

— Якби у вас була можливість відмотати час назад, у минуле, що б ви змінили?

— Хороше запитання. Що б я змінила? Я б всі зусилля витратила на те, щоб навчити людей розмовляти і чути один одного. На жаль, в Україні ми дуже багато говоримо монологами, у нас дуже мало діалогів. Україна вийшла з Радянського Союзу без військових конфліктів, нам пощастило прожити 23 роки мирно, без особливих катаклізмів. Ми перестали цінувати дуже прості речі: мир, можливість бути разом... Якби я могла повернутися в минуле, я б весь час і сили витратила на те, щоб запровадити традицію діалогу. Щоб будь-які питання вирішувалися через діалог і розмову на всіх рівнях — від побутового до рівня місцевих еліт, лідерів думок і аж до вищого політичного рівня.

Спеціальний репортаж про біду Донбасу та гуманітарну допомогу його людям буде показаний на каналі "Україна" 16 серпня о 19.55.