Співали, боялися, вижили: ветерани поділилися спогадами про Другу світову війну

"Два тижні взуті спали напоготові"

Захарію Безверхому з Київської області в червні буде 102 року. Він тримається молодцем: дивиться футбол, читає новини. Трохи підзабуває цифри і факти, але прекрасно пам'ятає, скільки важив ствол 72-міліметрової гармати, коли він служив в 42-му гірничо-стрілецькому полку. І як 1932-го з матір'ю і сестрами штурмував потяг на Воронеж, рятуючись від голодомору...

"Все пережили. Навіть те, чого не треба", – гірко зітхає. 

Фото: А. Яремчук

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Фото: А. Яремчук

1940-го Захарій Безверхий, гарматно-збройовий майстер, демобілізувався. Додому пустили в одязі – латка на плечі, латка на холоші.

"І ту відібрали! – нарікає він. – О третій дня на облік стань і здай все до обмоток, інакше – суд".

Не встиг обжитися – забрали на перепідготовку. Там, у Львові, Безверхого застала війна. Два тижні одягнені-взуті спали напоготові – щоб німець сонних не прихопив. Не відступали – бігли: все озброєння кинули, одна гвинтівка залишалася на трьох.

"Німець танками пре, а ми пішки! А ззаду НКВД пасе, щоб не розбігалися", – згадує ветеран.

Харчування – що випросиш у місцевих. На полях шукали овочі. І так "два місяці німці до Києва гнали". У бою за столицю Безверхого поранили, а через три дні місто здали. Поранених евакуювали дивом:

"Страшно було, як поранило мене. Народу гинуло – тьма! Поповнення приходить – йди гвинтівку шукай собі: убитих в полі он скільки", – витирає очі ветеран.

Один тільки запам'ятався світлий випадок.

"Йдемо – на дорозі стоїть машина. Бензин, ключі є, завів – працює, – Захарій Кирилович згадує вже з посмішкою. – Ми каталися з хлопцями, поки бензин не скінчився".

Читайте також:

9 травня в Києві: що відбуватиметься в місті

"Язик": німець сам побіг в наш полон

Це спогади мого батька, фронтовика, розвідника. 16-річний хлопчина з Вінниці, круглий сирота Вітя Корчинський в перші дні війни бачив німецьких диверсантів, загибель під фашистськими бомбами радянського військового аеродрому, йдучи від німців, пробирався дніпровськими плавнями, був евакуйований на Урал, в кінці кінців потрапив до Казахстану, в колгосп села Боженовки, єдиного російського поселення серед казахів на сотні кілометрів... Там разом з виселеним з Поволжя німцями став пастухом. Про те, як потрапив на фронт, і будні розвідників, каже полковник у відставці 94-річний Віктор Борисович Корчинський.

- Після загибелі племінного бика (в буран впав в колодязь, мене судили, дали три роки умовно) я сам попросився на фронт, додавши вік. Потрапив до запасного полку, де мене визначили на сержантські курси. Виявилося, до речі, що моя судимість ніде зафіксована була. Тож я мовчав... Закінчив, потрапив служити до стрілецької дивізії, причому до "еліти" – дивізійної роти розвідки. Там, наприклад, воювали два старшини, що мали вже по три ордени Слави (хто не знає, це прирівнювалося до звання Героя). Воювали з перших днів війни, але так вміло, що жодного разу навіть поранені були, а кожен взяв не один десяток "язиків".

Розповім про такий випадок. Командував групою один зі згаданих старшин. Ми довго придивлялися з передової, де можна проповзти до окопів німців, нарешті вибрали місце і пробралися до кулеметного розрахунку фашистів. Старшина застрелив одного німця, а другий, обер-єфрейтор, здоровенний мужик, сам вискочив до нас з траншеї, може, і радий був в полон (це було в серпні 1944-го, приблизно там і тоді, де і коли відбувалася дія знаменитого однойменного роману В. Богомолова. – Авт.). І так з нами добровільно на карачках дістався до наших позицій (хоча німці відкрили шалений кулеметний вогонь). За цю операцію комдив нагородив мене медаллю "За відвагу" (отримати я не встиг через поранення).

Якось групі розвідників, і мені в тому числі, доручили віднести міни на передову (ми якраз зайняті не були). Кожен з 10 чоловік взяв під пахву по дві міни – і пішли. З першого разу не вийшло, повернулися, потім знову пішли. І тут нас накрило мінометним вогнем! Міна розірвалася позаду мене, відчув різкий біль у правій руці. Поранило ще одного розвідника, третій залишився цілий.

Мене доправили до госпіталю, де і видалили застряглий в ліктьовій кістці осколок завбільшки з палець. Знеболюючих препаратів не було, мене просто прив'язали до столу, а ззаду стояла медсестра, тримала за голову і весь час говорила, намагаючись мене відволікти. Хірург потім лише здивувався, що осколок взагалі мені руку не перерізав.

Після госпіталю знову був запасний полк, коли дізналися, що я в евакуації закінчив училище ФЗО, направили в залізничні війська, в полк, розташований в місті Троїцьку. Там доводилося працювати кочегаром на величезному паровозі ФД, тягати військові ешелони, за поїздку перекидати з тендеру в топку по 20 тонн вугілля (та ще з моєю пораненою рукою). Потім – військове училище, служба в різних куточках країни. У цьому ж полку, де починав, я зустрів Перемогу, а через багато років і закінчив службу полковником, тільки вже під Ленінградом. І повернувся до рідної України.

Як танкісти "Наталку-Полтавку" в окопі ставили

Цю незвичайну історію розповів ветеран Другої світової луганчанин Борис Федченко. І вона не про бої і не про геройські подвиги, а про те, як українські солдати, бійці танкового шахтарського полку, який воював у складі Волноваської бригади, зуміли в окопних умовах не просто організувати художню самодіяльність – таке на фронті було не рідкість, а поставити класичну оперу "Наталка-Полтавка", причому не маючи навіть партитури! Федченко був очевидцем, оскільки він воював у бригаді рядовим піхотинцем, потім дослужився до командира танкової роти.

"Співали ми багато, в репертуарі були українські, російські народні пісні, пісні воєнного часу, – згадував Федченко. – І ось 1944 року під час однієї з коротких перепочинків від боїв вирішили в полку поставити оперу "Наталка-Полтавка".

Партитури не було, але заступник командира нашої роти Василь Масол, який до війни працював музикантом, знав її від "А" до "Я". У полку була лише одна дівчина з музичним слухом і голосом – військовий фельдшер Оля Приходько. Їй, зрозуміло, дісталася роль Наталки. Знайшлися і бійці з красивими голосами. Головну роль Петра, коханого Наталки, виконував автоматник Вася Огурцов, командир танка Іван Волошин співав партію Миколи. Партію Терпилихи було співати нікому, але виручив... командир танка Сергій Кривошеєв, який зіграв жіночу роль. Тільки виборний, старшина Василь Петровичев, який володів красивим баритоном, ні слова по-українськи не розумів.

"Міцно за нього взявся Масол: з підйому до відбою тренував, навіть в умивальнику змушував співати, – розповів ветеран. – Так вишколив "виборного", що той йому без акценту арію заспівав".

На прем'єру зібралося стільки глядачів – яблуку впасти було ніде. Оркестр замінили кілька баянів і гітар. Вистава пройшла на славу і під гомеричний регіт. Уявіть, виходить Терпилиха – здоровенна "баба", косий сажень в плечах, в кирзових чоботях 47 розміру і тенором починає співати! Слух про оперу блискавично поширився по всьому корпусу, запрошення артистам слідували одна за одною. А потім було наступ і втрати, втрати... Багато "артистів" загинули або були поранені в боях під Будапештом і Віднем. Згорів в танку під Кічкіметом біля Будапешта Кривошеєв-"Терпилиха", були тяжко поранені і відвезені до тилових госпіталів інші артисти. А режисер-постановник Масол помер від ран незабаром після війни. Історія з оперою не забулася: після війни колишній командир розвідки Петро Канівський написав книгу "Попереду йшла розвідка", в якій був і епізод, присвячений "Наталці-Полтавці". Книгу цю, на жаль, прочитали тільки головні герої: Наталка і Петро (Приходько і Огурцов), іншим артистам не судилося про неї дізнатися.

Нагадаємо, раніше "Сьогодні" писали про те, як правильно відзначити 8 і 9 травня, День пам'яті і День перемоги над нацизмом. У кожному населеному пункті нашої країни в ці дні передбачена своя велика програма пам'ятних заходів.