У пошуках Бога: як і навіщо українці змінюють віру

Незважаючи на те що у нашому суспільстві панує свобода вибору, є речі, які вибирати особливо не виходить. Одна з них – релігія: людину залучають до релігії, яку сповідують батьки, відразу після народження, коли вона ще не здатна робити усвідомлений вибір. За даними релігієзнавців, духовна еволюція людини походить від політеїзму (багатобожжя) до монотеїзму. За 70 років, поки релігія була під забороною, суть нашої духовної спадщини багато в чому була втрачена. З 90-х років ХХ століття багато українців почали новий пошук Бога – обходячи стороною православ'я зі складними канонами і галасливими бабусями, що відлякують. Новини "Сьогодні" поспілкувалися з людьми, що змінили конфесію, релігію і примудрилися створили власний напрямок. Ми з'ясували, що послугувало причиною зміни.

Відхід від християнства: від Біблії до законів карми 

Тетяна Литвиненко народилася в родині військовослужбовця і до віри в Бога прийшла в дорослому віці.

"У дитинстві ми часто переїжджали, жили у військових містечках. А за радянських часів було не прийнято говорити про релігію, – пояснює Тетяна. – Про Великдень, Благовіщення та інші свята я чула від бабусі. Решта мені розповідали, що всі віряни просто недостатньо освічені. Вони не знають законів природи, тому все незнайоме списують на волю Бога. І я теж так думала довгий час. Прийшла до християнства через питання: чому ж хворіють діти? У моїх дочок у дитячому віці з'явилися хронічні захворювання. І я не могла зрозуміти чому. Мені радили різних лікарів і народних цілителів, а одна жінка сказала: "Це кармічне. Моліться". Пам'ятаю, я так розсердилася! Вирішила, що вона просто допомогти не може. А молитися я почала після того, як моя п'ятирічна дочка запитала: "Мама, чому мене Бог так не любить?". У мене було відчуття, що це неправда, що Бог любить усіх, тим паче – дитину".

У 90-і роки на вулицях стали з'являтися люди з різних релігійних конфесій.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

"До мене часто підходили люди, пропонували вивчати Біблію. Зрештою я погодилася, – згадує Тетяна. – Я ходила в протестантську церкву, де не було ікон і не відзначалися православні свята. Ми просто вивчали Біблію, проповідували і називали себе учнями Христа. Я заглибилася в Біблію. І не переставала дивуватися, що там прописано все! І що важливо – я брала написане, як аксіому, і це не суперечило моїм внутрішнім переконанням. Через певний час моє життя змінилося. Я зрозуміла, що головне – це прийти до Бога, навчити інших, як це зробити. Для цього потрібно віддати Богові свій час. Я почала дуже рано вставати, читати Біблію, молитися. Це був дуже світлий час у моєму житті, тому що я навчилася бачити чудеса. Батько не міг зрозуміти, як я, людина з вищою освітою, можу ходити до церкви! Він попросив у його домі не говорити про релігію. Чоловік бачив, що для мене це серйозно, і в дебати не вступав, але сам не залучався. Дітей я виховала вже в християнській традиції. Дорослі збиралися в церкві по неділях, а для дітей там було справжнє дитяче царство. Вони спілкувалися між собою, їм розповідали про Бога, пісні співали. Зараз вони виросли і сказали мені одного разу: "Мама, ти знаєш, ми вдячні за те, що подарувала нам чисте дитинство. Єдина наша претензія – що ти виростила нас у рожевих окулярах. Ми зовсім не знали, що світ може бути жорстокий". Але я їх попереджала завжди: саме тому, що світ може бути таким, я і звернулася до Бога".

Одного разу Тетяна захворіла – так сильно, що через рік їй дали інвалідність.

"Але я продовжувала проповідувати навіть у лікарні, – згадує киянка. – Коли всі відзначали входження в нове тисячоліття, я була в реанімації. Коли прийшла до тями, побачила величезний стос листівок у себе на столі. Мені писали люди з церкви, яких я навіть не знала особисто! Вони молилися за мене. Хтось написав: "Таня, кохана, будь ласка, одужуй. Виходь звідси швидше, все що хочеш для тебе зробимо!". Хтось мене любив. І я задумалася: кого люблю я? Я так сконцентрувалася на своєму болю, своєму стражданні, що не думала ні про кого іншого, та й про Бога теж. Але ж любов – це відносини. Тоді я зрозуміла: навіть те, як я вивчала Біблію, як проповідувала – не було любов'ю! Я була так здивована цим відкриттям, що плакала від каяття. А через два тижні я була вже вдома".

Щоб відновити тіло, Тетяна звернулася до цілителя.

"Він завжди повторював, що моя ситуація – це результат минулих дій, і щоб щось змінилося, потрібно діяти інакше, – згадує героїня. – Мене це обурювало – адже я і так служила Богові і вивчала Біблію. Але цілитель говорив, що є й інші знання. Я почала займатися йогою, медитувати, побувала в Індії. А коли дізналася, що таке карма – все стало на свої місця". У храм Тетяна ходити перестала, але залишилася в добрих відносинах зі старими друзями. "Я вдячна за кожен етап мого життя, – каже вона. – І впевнена: мета істинної релігії – розвивати любов до Бога".

Неоязичництво: хліб, домовики та подарунки

Киянин Огнеслав (за паспортом – Дмитро) – самопосвячений жрець у неоязичництві.

"Я прийшов до язичництва 2009 року, – пояснює наш співрозмовник. – Я вірив у Бога з дитинства, знав, що Він є. У певний момент почав ходити до церкви. Потім прочитав про двовір'я – період переходу від язичництва до християнства. Я проголосив себе двовірцем, тому що мені завжди імпонували народні вірування: я вірив в домовиків. Після цього почав вивчати функції святих язичницьких богів, як це роблять двовірці. Зрештою, я вийшов на перші обряди рідновірів (новий релігійний рух, мета якого – реконструкція дохристиянських обрядів. – Авт.). З 2009 по 2014 рік я позбувався християнських вірувань. Все, що я любив і поважав у християнстві, насправді виявилося основами індоєвропейської традиції. 2014-го я зруйнував останній компонент, який мені подобався у християнстві: солідарність між людьми. Знайшов переведений гімн "Рігведа", який називається "Мир вам". Він передбачає єдність суспільства. Після його прочитання я остаточно перейшов до рідновірів. З 2017 року я ходив в об'єднання рідновірів України, яких вважав єдиними нащадками Володимира Шаяна (українського етнофілософа. – Авт.). З 2016 я побачив недоліки організації, і через час вирішив піти".

У пошуках альтернативи Дмитро знаходив різні організації, які були так чи інакше пов'язані з рідновірами.

"Але щоразу я розумів, що це безперспективно, – зізнається він. – Мене бентежила думка, що все може завершитися в один момент, що мої діти не зможуть приходити на капище, сповідувати віру своїх предків. Певний час я ще чекав чогось, але навесні цього року прийшов до висновку, що пора діяти. І вирішив піти шляхому жерця. На мій погляд, неоязичництво – це спроба відродити релігію, яка існувала у індоєвропейських народів до того, як прийшла християнізація. Формальна назва – "Російська віра" або "традиція Русі".

"Я жрець-початківець і жертвую за громаду, – каже Дмитро-Огнеслав. – Якщо взяти архаїку і традицію, то жерці – це "інститут знавців". Ті люди, які знають трохи більше, ніж звичайні люди, тому що вони були посвячені. Сьогодні вони знають більше головним чином тому, що їм просто цікаво. Їх до цього тягне.

Особисто у мене було самопосвята. Будь-хто сьогодні може назватися жерцем, питання в тому, чи є він ним насправді. Я здійснюю обряди. Не буду стверджувати, що регулярні, але здійснюю. Я постійно вивчаю, перебуваю в цьому руслі, розвиваю цю тему. На жаль, сьогодні в Україні немає чіткої системи або структури, такого інституту знавців, які могли б повести за собою. Тому я покладаюся на внутрішнє чуття. Найчастіше роблю суспільне прославляння – воно дуже схоже на служби в церквах. Якщо в християнському обряді ядром є причастя (хліб і вино – тіло Христове), то в язичницькому – жертва (хліб). Ти приходиш до своїх бабусь, дідусів, предків, і вручаєш їм хліб як подарунок. В ідеалі він мусить бути випечений за певними канонами. По факту – це буханець, який є сукупністю побажань, думок, прохань і звернень до богів і близьких".

Атеїст: "Так і не зрозумів, кому моляться"

Михайлу 21 рік. До 14 років він ходив у православну церкву разом з рідними, робив пожертвування храму, але розчарувався.

"Ми завжди грунтовно готувалися до релігійних свят. У ці дні були в церкві з вечора до ранку, – розповідає житель Київщини. – Але я ніколи не розумів, кому молюся – чи Святій Трійці, чи Діві Марії ... Я не відчував віддачі. Жертвував на будівництво храму в нашому селі, але кількість грошей і матеріалів, які давали люди, не відповідалв  виконаній роботі. Проте наш батюшка придбав собі машину. Відтоді я почав сумніватися, що Бог спостерігає за тим, що відбувається. Що буде покарання за те, що робить священик. Я намагаюся не включатися в суперечки на цю тему. Але коли мене починають переконувати – починається люта полеміка, яка зазвичай зводиться до одного: "Все ж Бог є". Сенсу розмовляти так далі я не бачу.

Мої батьки – віряни. Вони довгий час мене намагалися переконати, а потім батько сказав, що це мій вибір. Ми і зараз збираємося родиною на великі свята, але для мене це данина сімейним традиціям. Наші відносини з мамою посилила хвороба її сестри – лейкемія. Тітка живе у Чехії, і там її змогли вилікувати. Але мама вважає, що допомогли молитви і благодійність у церкві. Думаю, це несправедливо щодо праці лікарів і силі волі моєї тітки, яка впоралася з цими труднощами. Коли все приписують певному вигаданому персонажу, це засмучує".

Православний з протестантів

З ієреєм Захаром зі США ми познайомилися на 400-річчі Мгарського чоловічого монастиря, де разом зі священиками з інших країн він служив святкову літургію. З’ясувалося, в минулому батько Захарій – протестант, який одружився на харків'янці і прийняв православ'я (щоправда, вже в Америці). Тепер раз на рік разом з дружиною вони приїжджають погостювати до родичів в Україну, обов'язково бувають у православних храмах, купують у великих кількостях православну літературу, ікони – і відвозять додому, у штат Колорадо.

"Все почалося з того, що мої батьки приїхали до Харкова проповідувати Євангеліє як протестантські місіонери, – згадує Захар. – Саме там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вона була ще студенткою. У Харкові я трохи вивчив російську. Ми одружилися, вінчалися у протестантській церкві, поїхали до Америки. Потім я вступив до біблійного коледжу у Флориді, де ще більше заглибився у християнство. І зрозумів: протестантизм – це цікаво, добре і весело, але в ньому немає чогось дуже важливого. Є емоції, але немає фундаменту й основи. Я заглибився у вивчення католицизму, потім дістаався до православ'я. У США мало православної літератури, там більше протестантизму і католицизму. Але дещо я відшукав. Саме у православ'ї я побачив повноту християнського світу. Тоді я закінчив навчання у коледжі, ми з дружиною переїхали у штат Колорадо. І уявляєте, у нашому містечку саме була маленька православна церква! Я прийшов до них на вечірню службу та був захоплений. Зрозумів: це те, що я шукав! У Харкові я теж відвідував православний храм, бачив ікони і мощі святих, але усвідомлення, що саме православ'я – моя віра, прийшло в Америці, а не в Україні. Тепер я – священик нашої православної церкви у США. Більшість людей нашої парафії – колишні протестанти, які, як і я, шукали духовну істину. Наша парафія невелика - 60-70 осіб. Є недільна школа, і поступово ми розростається. Протестантизм хоче бути і з Христом, і з миром, вони з усіма дружать, все вітають, а не завжди це добре. У такій вірі немає фундаменту. І я як протестант це дуже добре відчував. А православ'я в цьому плані – віра давня і канонічна. Вона стоїть твердо, як камінь".

Нагадаємо, раніше новини "Сьогодні" писали про те, як мільйони мусульман у всьому світі почали хадж: відео з Мекки. Іслам зобов'язує кожного правовірного мусульманина хоча б раз у житті побувати у священному місті.