Вікно в Європу, прорубане Вільнюсом 25 років тому для всіх нас

Вночі 13 січня 1991 року розбудив телефонний дзвінок Вілії – подруги моєї дружини. Її голос був настільки схвильованим, що спочатку годі було збагнути, що ж відбувається. На обличчі дружини я прочитав: щось неймовірно неочікуване, неймовірно страшне.

-  Росіяни штурмують телевежу мікрорайоні Каролінішкєс, – сказала вона.

У холі студентського профілакторіуму стояв гомін. Через кілька хвилин я був уже в коридорі. Впадало в око, що литовські студенти були водночас неймовірно бліді і водночас збуджені. Я поглянув у вікно і побачив, як вулицями Вільнюса, ніби в німому кіно, тому що якось так надзвичайно тихо, шелестять шини бойових машин піхоти.

Фото: Paulius Lileikis

Видовище, як на розквіт перебудови, було моторошне. Здавалося, що я сплю і бачу страшний сон. Усі 40 хвилин, що ми йшли Старим Містом до будівлі Литовського Сейму, повітря здавалося гнітючим і важким – так, ніби в ньому плавало олово або воно було зроблене з каменю і всередині нього рухалася тільки людська душа. Подібні відчуття я пережив тільки 20 лютого 2014 року, але уже в Україні, коли мій погляд не міг відірватися від репортажу з вулиці Інститутської.

Але тоді, 25 літ тому, я був молодший: і культурний шок від того, що в цивілізованому світі, в Європі, може відбуватися подібний воєнний злочин, мною, чужинцем для Литви, переживалося навіть гостріше ніж усі пізніші і радніші почуття в виборюванні власної незалежності...

25 років тому Литва стала першою зі "спадкоємців Велікаґа і Нерушимаґа" , кому довелося дорого заплатити за власну незалежність від імперії: 15 розчавлених танками литовців біля головної телевежі країни та кілька сотень поранених – такий рахунок Литовської Небесної Сотні. Усю ніч з 12 на 13 січня 100 тисяч литовців охороняли Сейм, в якому сидів Вітовтас Ландсберґіс, який 11 березня разом підписав Акт про Незалежність Литви (із яким погодився Міхаїл Горбачов). Однак цієї ночі саме ця незалежність опинилася під великим питанням…  

2 роки тому Україна стала останньою, хто з "республік-сестер" дорого заплатив за спробу вирватися з обіймів східної імперії на ймення "Росія". І ці рахунки ми сплачуємо досі, ледь не щоденно поповнюючи далеко не першу вже Небесну Сотню України.

Проблема одна і та ж. Що для жителів Литви 1991 року, що для мешканців України 2014. Настав момент, коли, попри домовленості на папері, обидві країни зазнали наруги з боку держави, яка давала гарантії їхньої незалежності. Обох Москва на момент агресивних дій щодо них чомусь вважала якщо не за свою власність, то – явно не готовими до незалежного існування. В обох випадках на момент агресії – прямої та опосередкованої  – на троні в Кремлі сиділи страшенно популярні – як у себе в країні, так і на Заході – президенти: ідолоподібний Путін та Нобелівський лауреат миру Горбачов. І попри це – яка ж різна реакція двох націй – литовської та української! І які ж різні результати в кінцевому рахунку!

Фото: Paulius Lileikis

Коли у відповідь на литовську незалежність, якось суворої зими Росія припинила постачання газу мешканцям малесенької балтійської країни з населенням завбільшки з Крим+пів-Донецька, мені, який прав пелюшки щойно народженому сину при максимальній кімнатній температурі +9, було ясно, що Литва перемогла. Та й не тільки мені. Відповіддю литовців на російський газ була тотальна ненависть до Росії або ж саркастичний сміх, не більше і не менше.

Відповіддю українців на фактичну російську агресію 2014-2016 року все ще є коливання. У нас досі держава розколота на дві половинки: кремлененависників і кремлесимпатиків. Як таке може бути? Як країна взагалі може розколотися на два світосприйняття у такому важливому аспекті, як творення власної держави, а отже – СВОГО майбутнього?

Ось у чому різниця між цими двома народами.

І ось чому ні сьогодні, ні завтра, ні навіть увійшовши до ЄС ми не можемо бути певні: щасливе наше майбутнє, чи ні. Ми все ще вагаємося у поглядах на очевидні речі. Навіть тоді, коли нас б’ють, ми не впевнені, що це – удар чи ласка? І вагаємося ми зовсім не з причини християнської чесноти, а через те, що, на відміну від литовців, не бажаємо бути до кінця чесними – ні перед самими собою, ні перед своїми нащадками.

Думаєте, литовська інтелігенція, кидаючись під танки, хотіла померти? Ні, звісно. Литовці розуміли і відстоювали своє, як і кожної нації, право на самовизначення, право на керування своєю країною без впливу ззовні. Вони, ті, хто поліг, дуже хотіли жити – у наступним поколіннях, а не в поколіннях вчорашнього дня.

Звичайно, можна поїхати зараз у Вільнюс, Йонаву чи Кедайняй і віднайти масу тамтешніх – дрібних і не дуже – проблем.  Звичайно, можна скільки завгодно в унісон філософії, прищепленій російськими ЗМІ, кричати, що Литва продалася Америці, Євросоюзу, НАТО – та кому завгодно.

Однак правдою є те, що, як і 25 років тому, самі литовці обирають шлях, яким іде їхня країна. І ніхто – за допомогою зброї, напучування чи нав’язливої поради – не здатен вказати Литовській Республіці, "што такое "харашо" і што такое "плохо".

Фото: Paulius Lileikis

13 січня 1991 року я залишив свій "воєнний білет" там же, де його залишали і мої литовські однолітки, мова яких мені була не зрозумілою, але серця яких промовляли в тому самому напрямку, що й моє – в напрямі свободи. Я настромив свою "савєцкую паспортіну" на сталевий прут попід Сеймом, де сидів Ландсберґіс, якого покоління, що народилося в добу легендарного "Саюдіса", через 25 літ майже забудуть.  

І ні грама не шкодую про свій вибір. Тому що свобода – це все для молодої людини. Для молодої нації. Держави, хай навіть старого континенту. Тому що свобода дає право розпоряджатися власною долею, власним майбутнім. Її ж відсутність дає право сумніватися у присутності будь-яких перспектив.