Інтерв'ю з Ларисою Ступкою: "Богданчик досі приходить в рідний театр"

"Ви – перший журналіст, кого я вирішила пустити в наш з Богданчиком будинок", – сказала мені Лариса Семенівна Ступка, відкриваючи двері своєї квартири на Хрещатику. Опинившись у вітальні, де відпочивав Богдан Сильвестрович, я відчула неймовірну атмосферу затишку. Крім особистих речей, нагород і книг, там кілька десятків сімейних портретів – на стінах і столах. На одному знімку – ще зовсім юний Богдан з батьками, на іншому – романтичні кадри з весілля. А ось народний артист і кумир кількох поколінь зі онуками на колінах... За час двогодинної розмови Лариса Семенівна не раз давала волю сльозам, вдаючись у ще не остиглі за три роки спогади про життя зі "своїм Богданом".

- Ларисо Семенівно, складно повірити, але 22 липня буде вже три роки, як з нами немає Богдана Сильвестровича...

- Так, але Богданчик досі поруч з нами. Він іноді навіть... приходить в свій рідний театр ім. Франко. Нещодавно я заходила туди через центральний вхід; спектакль вже почався, і я заходила дуже тихо, навшпиньках. На вході мене впізнали дві наші білетерки і підбігли до мене: "Ларисочка Семенівна, як добре, що ви прийшли!" Я питаю, мовляв, що трапилося, а вони кажуть: "Буквально пару хвилин тому двері раптом сама по собі відкрилася, і такий гуркіт зі скрипом пролунав! Аж мороз по шкірі. Навколо – ніяких людей, протягу немає. А ми стоїмо і відчуваємо, що до нас підійшов Богдан Сильвестрович. Потім запанувала хвилинна пауза, і через частку секунди двері знову сама закрилася, з таким же скрипом ". Уявляєте? Всі театрали знають, що ці двері відремонтовані і не скриплять взагалі. Не інакше як і справді був Бодечка! Мені багато людей в театрі говорили, що відчувають, як Богдан Сильвестрович проходить десь поруч з ними. І я в це не можу не вірити. Сама відчуваю, що він тут буває – відчуваю його ауру, дух.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Ще молоді. На руках у Лариси Семенівни – онук Діма.

- Не так давно Богдану Ступці посмертно вручили премію "ТЕФІ" за найкращу чоловічу роль (серіал "Одного разу в Ростові"). Ви бачили вже нагороду?

- По-перше, я вдячна тому, що мого чоловіка ніде не забувають, і посмертні премії приходять з усієї Європи досі. Наприклад, коли Богданчик вже помер, в Італії йому дали премію за фільм Бортка "Тарас Бульба". Я там не була присутня, але Ада Роговцева і Остап мені розповідали, що зал стоячи влаштував 10-хвилинні овації, і багато хто не стримував сліз. Ви можете собі уявити, що це відбувалося не в нас, а в Італії?! Що стосується "ТЕФІ", мені ніхто не дзвонив і не говорив про передачу статуетки, так що мені нема кого навіть і подякувати за те, що члени журі присудили премію моєму чоловікові. Наскільки я знаю, нагороду забрало посольство.

- А в кабінеті Богдана Сильвестровича в театрі ця нагорода хіба стояти не буде?

- Ні, в театрі нагород Богдана Ступки місця більше немає.

- А що сталося – ви що, забрали все з театру?

- Мені подзвонили і запитали: "А куди подіти всі речі, що ви склали на підлогу, Ларисо Семенівно?" А я нічого не складала, нічого не забирала. Пізніше мені розповіли, що художній керівник Станіслав Мойсеєв особисто дав розпорядження секретарці Марині, щоб всі подарунки і призи Богдана прибрали з кабінету. Ви уявляєте, яке після цього у мене був стан ?! Не розумію, чому він не міг запросити мене, щоб я сама все забрала, а не піднімала з підлоги? Після цього він навіть не вибачився. Більше того, мені здається, він досі думає, що зробив все правильно. В сторону, де знаходився кабінет мого Бодечкі, я вже не ходжу два роки. Це місце для мене померло. У всякому разі поки що.

- А ви зустрічалися після цього з Мойсеєвим?

- Зустрічалася, але про що з ним говорити? Я до нього приходила з питанням: "Чому спектакль "Ромео і Джульєтта" коштує в репертуарі лише раз на два місяці?" – так після цього постановку взагалі зняли. Мені пояснювали, що, мовляв, виконавиця головної ролі втомилася грати. У мене питання: а що, у нас більше немає інших актрис на роль Джульєтти? За ці три роки молодий актор Діма Ступка, який на сцені з шести років, був зайнятий в жодній постановці – Моісеєв його просто викреслив. Більше того, дехто в театрі сказав моєму внуку: "У тебе в театрі захисту більше немає".

З улюбленою дружиною. Прожили рука об руку майже 45 років.

- А вас звинувачують у тому, що це покійний Богдан Ступка винен у призначенні Моїсеєва на посаду художнього керівника?

- Так, звинувачують і кажуть: "Що ж Сильвестрович таке накоїв". На ці зауваження я відповідаю: "Богдан поставив, а ви тепер допрацьовуйте, ведіть діалог, вирішуйте проблеми, а не мовчіть". Іноді я замислююся, що ми зробили велику помилку, послухавши тоді Богдана Сильвестровича. Але не виконати його останнє прохання ми не могли. Я питала Богдана, чому він вибрав Моїсеєва. "Він буде режисером наших дітей", – відповів Сильвестрович. Це тільки великий Аркадій Райкін міг призначити свого сина після себе і залишити йому театр. А властива Богдану надмірна інтелігентність і скромність не дозволили йому зробити подібне. Йому здавалося, що це незручно, хоч він був упевнений, що Остап гідно би продовжив його починання.

- Будемо сподіватися, що зміни в новому театральному сезоні підуть все ж на благо театру...

- Сподіватися можна, але поки мені здається, що класичний національний театр хочуть аж надто осучаснити. Хоча, якщо говорити про зміни, то вони в нашому житті з Богданом майже завжди обіцяли успіх. Коли ми з ним познайомилися у Львові, мені було 20 років, я тільки приїхала з Баку, а Бодя був юним солдатом. У нас все було добре у Львові, і тут Сергія Володимировича Данченка запросили до Києва, і він забрав із собою Богдана та Віталія Розстального. І ми знову зважилися на кардинальні зміни. Я адже все життя боролася за Богдана і хотіла зробити з нього лідера. Так і вийшло!

Син Остап. Через свою скромність Богдан призначив художнім керівником не його.

- А у вас є плани з приводу відкриття музею або іменної виставки Богдана Ступки?

- Так, цим питанням займається Остап. Знаю, що представники Спілки письменників України вже домовилися з керівництвом музею-заповідника "Софія Київська" про виставку на їх території. Для неї нам виділять цілий поверх. Також скоро ми поїдемо до Львова, де будемо займатися відкриттям музею Богдана. З цього приводу я вже зустрічалася з мером Львова Андрієм Садовим, і ми обговорили деякі деталі. Крім того, ми обговорювали варіант того, що місцева школа, де вчився Богдан, носитиме його ім'я.

- Свою кар'єру Богдан Сильвестрович починав як театральний артист. Мріяв він про кіно з самого початку?

- Богдан дуже довго мріяв зніматися в кіно, але його довго не запрошували. Перший раз на екрані його показали в 29 років, що за нинішніми мірками пізно. Пам'ятаю, він говорив: "Лорочка, мені б тільки профіль свій показати, і все відбудеться". І ось режисер Юрій Герасимович Іллєнко, який в підсумку виявиться його хрещеним батьком у кінематографі, таки запрошує його на проби у фільм "Білий птах з чорною ознакою". Пам'ятаю, коли прочитала телеграму про запрошення на зйомки, засумнівалася – мовляв, що за дивна назва для фільму. Богдан пробувався на маленький епізод, а роль Ореста, яка за підсумком Богдану і дісталася, спочатку написав для себе Іван Миколайчук. Але на обговоренні комісії вирішили, що Миколайчук не може грати бандерівця через свої блакитні очі. Бодечка так радів, що у нього карі очі і що ця роль дісталася йому (посміхається). До речі, саме Миколайчук напророчив чоловікові успіх в кіно. На зйомках "Білого птаха..." він сказав: "Ось побачиш, после цього фільму твоя кар'єра стрімко піде угору". До речі, Богдану Сильвестровичу ніколи не робили багато дублів. Всі фільми він зіграв з першого разу і без дублера. І горів сам в "Тарасі Бульбі", і в "Водії для Віри" трюки сам виконував. Як мені потім розповідав сам Богдан, в "Тарасі Бульбі" його спалюють на вогнищі по-справжньому! "Ще б дві секунди, і я б точно згорів живцем", – говорив він. Коли закінчили зйомку, він в сльозах впав на коліна і почав цілувати землю.

Онук Діма. Після смерті дідуся його не посідали в нових виставах.

- Мало хто знає, що ви і на екрані стали дружиною Богдана Ступки – я маю на увазі фільм "Схід – Захід".

- Так, у цьому фільмі у мене була невелика роль: я грала дружину героя Боді, полковника Бойко. Але не думайте, що мене запросили за протекцією чоловіка. Це помічник режисера Зиночка Мамонтова запропонувала режисерові подивитися мої фотографії. І він майже відразу мене затвердив на роль. У цьому фільмі я вчила Сергія Бодрова-молодшого танцювати вальс. Рухатися він зовсім не вмів (посміхається). Пам'ятаю, я вчила Сергійка, а він виправдовувався: "Вибачте, я – журналіст, а не актор". Він був такий чарівний. Коли повідомили, що він загинув – я навіть розплакалася. Фільм "Схід – Захід", як мені здається, вийшов дуже хорошим. Його ж ще знімали в Києві – на вулиці Лютеранській.

- А як Богдан Сильвестрович відновлювався після вистав?

- Після них Бодечка швидко адаптувався: включався в розмови, розповідав анекдоти – він обожнював спілкування. А вдома він волів найбільше спати або дивитися телевізор до ранку. У нього ще було золоте правило: між репетиціями і спектаклем приходити додому на годинку відпочити, але це не завжди вдавалося. А коли в міністерстві працював (Ступка був міністром культури з 1999-го по 2001 рік. – Авт.), То йшов з дому о дев'ятій ранку і повертався близько півночі. До нього приходили всі посли миру! Одна артистка навіть співала в його кабінеті, щоб отримати звання народної (сміється). "Такої кількості акторів, режисерів, художників, скульпторів ми ще ніколи не бачили", – жартували секретарки. Те ж саме відбувалося і в його кабінеті в театрі. Туди приходили все: від акторів до президентів. А зараз, як мені розповідала чергова, взагалі нікого не побачиш.

- А що зараз з дачею, яку Микола Азаров виділив вашій родині в довічне користування?

- Ми ніколи нічого не просили в житті. У Конча-Заспі нам виділили дві кімнатки ще в 2000 році. Через 11 років у Богданчика запитали, чи не тісно нам там, адже сім'я все розширюється, а вже через якийсь час повідомили, що підшукали нам будиночок. Як зараз? А ніяк. Там такі ціни встановили, що мені здається, нас в буквальному сенсі слова звідти виживають. І не тільки нас. Як я можу платити по 13 тисяч за утримання будинку плюс комунальні, якщо майже вся пенсія за Богдана йде мені на ліки? Через міністерства ми вже подавали прохання, щоб розібратися з нашою ситуацією, але поки результату не знаю.

- Хочу запитати вас про останній виставі, яку репетирував Богдан Сильвестрович. Чому він вибрав саме "Чайку"?

- По-перше, Богдан дуже хотів, щоб його онук Діма продовжив сімейну традицію і зіграв Треплева. Адже цього героя свого часу грав і Богдан, і Остап в інституті. Крім того, Бодечка говорив: "Лорочко, я так втомився, що хочу вже помовчати в якій-небудь ролі". Для цього він і вибрав собі "Чайку" Чехова і запросив режисера Валентина Козьменко-Делінде, який теж півжиття віддав театру імені Івана Франка (поставив спектаклі "Ромео і Джульєтта", "Жона є жона". – Авт.). Взявши собі роль чиновника Соріна, Богдан придумав, що той сидить в інвалідному візку, мовляв, ноги хворі. Зараз цю роль грає Лесь Задніпровський, який, як мені здається, правильно вловив її тональність і душевність. І бачите, Бодечка взяв таку роль, в якій дійсно замовк, але вже назавжди ... До речі, він її репетирував до останнього, вже будучи в клініці "Феофанія". Козьменко-Делінде возив Богданчика в колясці по території лікарні, а він по телефону зі своєю партнеркою Людмилою Смородіної промовляв текст. Уявляєте, яке у нього було бажання жити? Дівчатка-медсестри після події розповіли мені, що, йдучи, Бодгдан кликав маму: він встиг подзвонити на медпост, дівчатка прибігли і почули його останні слова – "мама" і "чайка". Уявляєте, крім того, що "Чайка" – це останній спектакль, який він репетирував, так ще й моє ім'я з грецької так перекладається... Увечері 21 липня я сказала йому: "Бодечко, ну ми вже підемо, а завтра з самого ранку я до тебе приїду". Він так легко помахав головою – і все... Ніхто не припускав, що це трапиться на наступний день. Якби він хоч якось натякнув або сказав: "Лорочка, лішися зі мною", я б без сумнівів залишилася, але я ж не знала, що це останні години його життя. Він ніколи не був примхливим, постійно розповідав щось. До останнього подиху – розсудлива і жива людина.