Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Микола Бєлєсков

головний консультант відділу воєнної і воєнно-економічної політики Національного інституту стратегічних досліджень

План дій щодо членства в НАТО: форсувати чи притримати

4 листопада 2019, 09:16

Минулого тижня політичне життя в Україні крутилося навколо теми НАТО. В цьому немає нічого дивного, адже 30-31 жовтня Північноатлантична рада на рівні постпредів країн-членів відвідали Одесу і Київ. Проте засідання Комісії Україна-НАТО і публікація заяви по її завершенню радше були фоном для нового витка дискусії щодо нашої Євроатлантичної інтеграції. Тут теж все логічно – якихось проривів в відносинах не передбачалося. А сам візит Північноатлантичної ради до України хіба що можна вважати сигналом готовності працювати із владою, яка сформувалася після останнього електорального циклу весни-літа цього року. Основні дискусії розгорталися щодо того якою має бути політика України щодо НАТО із точки зору наближення до омріяного членства в цьому військово-політичному союзі. Опозиційна політична сила "Європейська солідарність" спочатку так чи інакше говорила про план дій щодо членства (ПДЧ), хоча потім модифікувала свою позицію до необхідності спільної заяви лідерів країни, щоб продемонструвати спадковість курсу на членство в Північноатлантичному альянсі. Позиція влади більше зводиться до наголосу на практичних моментах взаємодії тут і зараз без на необхідності отримати ПДЧ в найближчому майбутньому, при цьому не заперечуючи важливість цього інструменту на шляху до членства.

Наголос на необхідності додатково підтвердити євроатлантичні прагнення України в тій чи іншій формі тут і зараз є радше інструментом внутрішньополітичної боротьби чим ефективним інструментом зовнішньої політики в частині НАТО. Особливо, якщо мова йде про ПДЧ. Прихильники необхідності отримання цього інструменту якомога швидше нагадують про досвід більшості країн ЦСЄ, процес Євроатлантичної інтеграції яких включав отримання ПДЧ. Проте прибічники відповідного підходу забувають про те, що в України вже є ПДЧ по суті, який лише називається Річною національною програмою. Даний інструмент, який був створений на основі рішень засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО грудня 2008 року, мав компенсувати неспроможність адміністрації Буша-молодшого гарантувати отримання Україною ПДЧ на Бухарестському саміті Альянсу.

Проте є і більш важливий момент. Розширення за рахунок країн ЦСЄ після завершення Холодної війни перш за все було спричинено тим, що нові члени не приносили Альянсу проблем і ніхто не думав тоді про виконання 5 статті Вашингтонського договору. США і меншою мірою західна Європа бачили в розширенні НАТО інструмент стабілізації ситуації в регіоні, зміцнення демократичних інститутів в колишніх сателітах СРСР. До речі саме інтереси стабілізації ситуації диктують політику розширення НАТО на Балканах сьогодні. Як наслідок, в цих умовах ПДЧ не грав принципової ролі в питаннях розширення Альянсу. Це був інструмент, який дозволяв впливати на внутрішньополітичні перетворення в потенційних країнах-кандидатах, але не міняв ніяким чином фундаментальні розрахунки, які визначали ставлення до питання розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ.

В України ж принципово інша ситуація, яку лише ускладнила російська агресія. Навіть до війни далеко не всі члени НАТО вважали, що розширення Альянсу за рахунок України буде фактором миру в Європі – внаслідок цього Київ не отримав ПДЧ в 2008 році. Після ж початку агресії додалася загроза бути втягнутими в українсько-російську війну. Із точки зору України НАТО виглядає найбільш ефективним інструментом гарантування національної безпеки – бажання стати членом такого союзу є природнім бажанням країни, яка відчуває гострий дефіцит безпеки. Проте НАТО, яке існує для задоволення потреб діючих держав-членів, не може дозволити собі кроки, які означатимуть втягування в конфлікт із РФ або ставитимуть під сумнів єдність всередині Альянсу. Розмови про ПДЧ абсолютно відірвані від контексту виникнення цього інструменту, а тому є мало придатними для України сьогодення.

Більше того. Спроби форсувати приєднання України до Альянсу можуть, як це не парадоксально звучить, лише ослабити популярність Євроатлантичної інтеграції в нашій державі. Без усунення або хоча б зменшення ризиків, які асоціюються із Україною в НАТО, будь-які спроби отримати ПДЧ означатимуть отриманням культурного "ні" із згадкою про рішення Бухарестського і Брюссельського самітів Альянсу чи більш відвертого "ні". Такий результат відразу ж накладеться на віднедавна знову популярну риторику "А для чого нам іти туди не нас не чекають?". А від таких ідей недалеко і до пропозицій повернутися до позаблоковості/нейтралітету. Тому, непродумана політика щодо Альянсу може виявитися і небезпечною із дуже непередбачуваними наслідками. Тому відмова ставити на порядок денний питання де в України і НАТО немає поки консенсусу є вірною. В протилежному випадку єдиним бенефеціаром цього може стати РФ.

Реклама

Наголос на практичних моментах співробітництва, який відстоює нинішня влада, є більш раціональним. Перш за все розвиваючи реальну взаємосумісність сектору безпеки і оборони України із Альянсом можна в випадку чого відразу ж зняти одну із перешкод, коли мова таки дійде до членства – нам вже ніхто не зможе сказати, що Україна не готова технічно і організаційно. В 2008 році противники надання Україні ПДЧ формально використовували привід про непопулярність НАТО в країні. Внаслідок агресії РФ популярність Альянсу зросла в 2-2,5 разів. Так само посилення сумісності це, фактично, виключення іще одного можливого аргументу проти членства в формі технічної і організаційної неготовності України.

Проте наголос на практичних моментах співпраці із НАТО ні скільки не означає, що Україна не повинна при цьому забувати просувати саме свої пріоритети і не має йти на поводу в Альянсу із точки зору розстановки пріоритетів співпраці. А саме останнє на жаль і відбувається. Якщо проаналізувати те, що цікавить НАТО, то рельєфно виділяються саме інституційні реформи. В той же час Україні має бути цікавішою безпосередня підготовка до можливої великої війни із РФ і посилення таким чином нашої обороноздатності тут і зараз. Проте НАТО це цікавить набагато менше. Із 5 трастових фондів, які створили після початку агресії РФ, лише 2 безпосередньо мають відношення до посилення обороноздатності України тут і зараз. В умовах, коли Київ і так робить послугу НАТО, не ставлячи руба питання про членство тут і зараз, Україна має законне право в майбутньому більш активно вимагати програм на безпосереднє посилення здатності України відбити масштабну агресію РФ в випадку потреби.

В тренді
Як працює система еМалятко: опублікована інфографіка
Фото: Тернополь24

Розмови про стандарти НАТО і реформи також на жаль відводять Україну від основного питання загалом – а саме підготовки до можливої великої агресії РФ. Особливо в умовах, коли Україна сама і далі має гарантувати свою безпеку. Наша Євроатлантична інтеграція позбавлена будь-якої доданої вартості, якщо Україна виявиться не готовою до відбиття великої агресії із боку північно-східного сусіда. Процес приєднання до НАТО це не ціль в собі, а лише засіб задовольнити ключові національні інтереси – одним із яких є збереження незалежності і суверенітету. Тому ведучи активні дебати про Альянс, не можна забувати і про ключове завдання, яке стоїть перед Україною в 2020-30 роках – проведення якісного військового будівництва на наявні кошти, що має максимально збільшити вартість агресії для РФ. Так само помилковим є механічний підрахунок стандартів НАТО, які були запроваджені в ЗСУ, без врахування їх реального значення із точки зору підготовки до великої війни. Як наслідок, Євроатлантична інтеграція має бути максимально гармонізована із завданнями військового будівництва і підготовки до відбиття великої агресії. Лише таким чином політика не відриватиметься від наших реальних потреб.

Практична співпраця із НАТО і виконання Україною свого домашнього завдання казатимуть про нашу готовність стати членом НАТО багато більше чим найбільш активні розмови про ПДЧ чи про будь-які інші докази незмінності нашого зовнішньополітичного курсу. Альянс вітав прийняття Закону про національну безпеку в 2018 році і чекає його подальшої імплементації, як показала спільна заява по результатам засідання Комісії Україна-НАТО. Проте цей закон важливий і тим, що в ньому створюється нова система розробки ключових документів в сфері національної безпеки і оборони. Іще Петро Порошенко одним із останніх своїх указів запустив в дію комплексний огляд сектору безпеки і оборони, на основі якого має бути створена Стратегія воєнної безпеки, Стратегічний оборонний бюлетень і Державна програма розвитку ЗСУ після 2020 року. Якщо Україна в наступні 1,5-2 роки успішно завершить відповідний комплексний огляд і напрацює перелік реалістичних доктринальних і програмних документів це буде набагато більша ознака нашої державної зрілості чим найбільш активне биття себе в груди із вимогами ПДЧ. Врешті решт краще тихо робити свою роботу, а не розповідати на кожному куті як ми хочемо в НАТО і при цьому мало що робити на практиці.

Прихильники додаткової заяви лідерів країни про незмінність курсу на НАТО вважають, що таким чином питання Євроатлантичної інтеграції не буде використовуватися новою владою під час вирішення конфлікту на Донбасі в якості розмінної монети або щоб попередити повернення до позаблоковості. Перш за все це право нинішнього президента вести відповідну політику – в тому числі вважати, що якщо Україна менше говоритиме про НАТО, то це якимось чином допоможе в врегулюванні конфлікту на Донбасі. Власне так робив і Петро Порошенко в 2014-15 роках, який волів не згадувати про членство, а робити наголос лише на стандартах НАТО. Саме за це російська пропаганда тоді зараховувала 5 президента до партії миру на противагу Арсенію Яценюку, який для росіян був лідером партії війни через більш активну позицію щодо НАТО. Тому не дуже ясно, чому 5 років тому Петро Порошенко мав право на відповідний курс, а сьогодні Володимир Зеленський не має права на таку позицію. Хоча чи достеменно таким є бачення 6 президента України не відомо – такі наміри Володимиру Зеленському приписують його опоненти. При цьому сумнівно, що менш активне згадування про членство в НАТО спрацює цього разу – так само як і не спрацювало минулого разу.

Щодо позаблоковості то тут іще все простіше. Україна і на сьогодні є де-факто позаблоковою – хоча відповідний статус, запроваджений за Віктора Януковича, формально відмінили іще наприкінці 2014 року. Тому жодна додаткова заява не змінить того що зараз і в найближчій перспективі наша держава і далі буде в сірій зоні безпеки, покладаючись в основному на себе в питаннях безпеки і оборони.

Власне в зовнішній політиці України в найближчий період чекають лише дві альтернативи. В першому випадку наша держава і далі де-факто позаблокова, але продовжує рухатися в НАТО. В Альянсі нам не кажуть "так", але і категоричного "ні" немає. Тим часом наша держава, в тому числі виконуючи на практиці Закон про національну безпеку, реформує ефективно свій сектор безпеки і оборони. Як наслідок, в нас є аргументи навіть для найбільш затятих скептиків щодо української євроатлантичної інтеграції – що ми не на словах, а на ділі рухаємося до НАТО. Але є і інша альтернатива. Чим більше в України виникатимуть проблеми із реформами, то все більше на Заході (особливо в західній Європі) більше прихильників геополітичного modus vivendi із РФ. Відповідний план замирення в тому числі можна організувати через припинення політики відкритих дверей НАТО, на що Україні буде дуже важко впливати. Тут власне і важливий момент – прихильникам Євроатлантичної інтеграції України треба боятися більше саме такого сценарію щодо формального припинення політики розширення НАТО, а не замирення України і РФ, та відмови першої від членства в НАТО із поверненням до позаблоковості. Останнє буде зробити значно важче в умовах неготовності РФ відмовитися від політики тиску на Україну, включно із створенням військової інфраструктури по кордонам нашої країни. В протилежному випадку будь-яка притомна влада в Україні просто не зможе поставити на порядок денний питання позаблоковості.

Тому виходимо на те, що Україні і правда раціонально робити ставку на практичні моменти співпраці. Проте це ніяким чином не означає, що Київ має слідувати порядку денному, який задає лише Альянс, не піднімаючи більш принципові для себе питання – перш за все безпосереднє укріплення обороноздатності. В найближчій перспективі правильною політикою для Києва щодо НАТО буде системна підготовка до нового саміту Альянсу в 2020 році. Будь-яка нова пропозиція щодо співпраці із НАТО має бути пророблена щодо практичного наповнення, відповідності цієї пропозиції інтересам основних членів і вибудовуванням коаліції підтримки відповідних нових ідей по взаємодії всередині Альянсу. Лише систематична робота, а не танці навколо гасел і символів можуть наблизити Україну до НАТО, не зважаючи на всю важкість ситуації, в якій перебуває наша країна.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Загрузка...
загрузка...