Кобзар і П’єро – 5 книг про друзів і ворогів

Давно відомо, що змінити світ на краще можна лише завдяки цілковитому перевороту власного мислення. Переосмислити власну спадщину, зламати стереотипи, розбити штампи, зрозумівши, що зміна мислення – це фундамент будь-яких трансформацій. І тоді стане зрозуміло, що рухатися вперед можна навіть за допомоги наших ворогів. Тобто завдяки зміні нашого ставлення до них – хоч у літературі, хоч у житті.

Станіслав Росовецький. Шевченко. Сучасна біографія. — Київ: Дух і Літера, 2020.

Намагання "осучаснити" Шевченка тягнуться, мабуть, ще від часів футуризму 1920-х, коли його закликали сприймати не за "ікону в засоплених рушниках", а за сучасного поета-пророка. Михайль Семенко навіть "палив свій "Кобзар", акцентуючи увагу на цій проблемі. Утім це був його власний "Кобзар" як символ так само власної відмови від хуторянства, культу Шевченка, і книжка Станіслава Росовецького – "модернізована" біографія поета – теж пропонує кожному визначитися з власним сприйняттям цього феномену.

Для шанувальників Тараса Шевченка вона стане джерелом несподіваних біографічних відкриттів, для не шанувальників – можливістю побачити іншого Шевченка, зруйнувавши численні стереотипи культу поета, а також зацікавитися ним як автором, "чиї творіння мають такі близькі до Мережі якості, як мультимедійність, гіпертекстуальність, нелінійність та інтерактивність".

"Хочеться сподіватися, – зауважує автор, - що глибинна орієнтація самих психологічних і структурно-поетичних основ творчості Шевченка на стародавні й могутні фольклорні традиції ще зіграє в Інтернеті роль стабілізаційного фактора, "вірусного редактора", який вимете із сайтів зображення Шевченка й Івана Франка, які стоять поряд із пістолетами в руках, Шевченка з катаною, ротним кулеметом або на тлі роллс-ройса, причому не зрозуміти, чи то молодий Тарас перед тобою, чи Елвіс Преслі. І нові покоління читачів полюблять українського генія, не замислюючись над тим, чим саме він припав їм до серця".

Михайль Семенко. П’єро кохає, задається і мертвопетлює. – Л.: Піраміда, 2020

Ця екзотична збірка класика українського футуризму – "вибрані поезії ліричні, інтимні, еротичні і кверо-футуристичні", упорядковані Юрієм Ковалівим і Василем Ґабором. Погодьмося, дивне (і похвальне) зацікавлення галицьких видавців слобожанським ліриком 1920-х, яке віддавна виказував тамтешній Юрко Винничук, у романі якого "Мальва Ланда" Михайль Семенко не гине, а тепер ось на більш фаховому рівні продемонстрував у своїй серії "Приватна колекція" львівський інтелектуал Василь Габор.

І нехай у збірці вперто правлять "залю" на "залу" і "Атлянтіду" на "Атлантиду", ігноруючи тодішній правопис (хоч у Семенка швидше його відсутність), але загалом це проєкт, вартий найбільшого пошанування. Згадавши попереднього автора-шевченкознавця, нагадаємо, що єдиним авторитетом, який постійно непокоїв М. Семенка, був Т. Шевченко.

"Ти приносиш мені засмальцьованого "Кобзаря" й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно", – пародіюючи дядьківську манеру вислову, звертався М. Семенко в дражливому маніфесті "Сам" (передмова до збірки "Дерзання") до уявного, збірного апологета народницьких цінностей, у фокусі яких фетишизовано Т. Шевченка.

У самого ж автора поезій все, звісно, модернізовано, як-от у "Місті": "Дротові мережки на блискучих ізоляторах / Стрункими рисунками перехрещені ажурної роботи / Залізне тіло онервотончене винахід електричного / новатора".

Хоча, ліричного "футуризму" за життя, в якому не "Кобзар", а партквиток за пазухою і бита дружина вдома, у Семенка, нагадаємо, так само вистачало. Як у класичних "Білих столиках": "Панно. Я у вас прошу пляшку пива. / У мене пересохло в горлі. / Будь ласка, не дивіться на мене так пеcтливо – / В мені щось умерло".

Алексей Филановский. Провинциал. – Х.: Фабула, 2020

Герой цього епічного роману, що розпочинається у Франції на початку XIV століття, був видатною особистістю своєї непростої епохи, маючи багато і друзів, і ворогів. Кар’єрний шлях від юного послушника в монастирі до кардинала і скарбника папського двору був увінчаний, окрім адміністративних посад, ще й високими творчими чеснотами і справжньою біблійською мудрістю. Саме він, славетний Дефан, став реформатором фінансової системи, заснував книжкову торгівлю і збагатив рідний край вишуканими продуктами на зразок лікеру "Шартрез", які принесла тому світову славу.

У романі розповідається про дитинство, (в якому велику роль зіграв батько), юність (яка минула у служінні, науці та дослідах) і зрілий вік мудреця квітучого Провансу. Бідність, послух і стриманість – ці три обітниці, що були в основі західного чернецтва – за часів Дефана в його монастирі змінилися на цілком повноцінне життя. Звісно, не грішне, а сповнене здорового глузду у всьому: тлумаченні священних текстів, відмови від вериг і загалом будь-якої аскези…

Працю на славу Господа він сприймав як щоденну творчість, а не як закостенілий догматизм. Філософ і богослов, реформатор і вчений, він блискуче володів словом – мистецтвом, що неабияк цінувалося у ті часи, коли проповідь була чи не єдиним джерелом мудрості. Його трактування Святого письма й досі видаються цікавими.

"- Выходит, они не блуждали, а просто жили в пустыне? – питалися учні у навчителя. – Ты прав. Моисей делал то, что велел ему Бог. В землю обетованную должен был вступить свободный народ, и его предводитель терпеливо ждал, когда уйдет из жизни последний из тех, кто был рабом".

Пітер Померанцев. Нічого правдивого й усе можливо. – К.: Yakaboo Publishing, 2020

За великим рахунком, ця книжка британського журналіста з родини російських емігрантів, який потрапив до Росії у 2006 році – аналітичний зріз, якщо не конспект, усіх знакових романів Пєлєвіна того часу. З його симулякрами, піар-технологіями і буденною магією телебачення.

"І в центрі цього великого видовища стоїть сам президент, – нагадує автор, – створений із ніякого, сірого спецслужбиста за допомогою сили телебачення, так само стрімко, як і художник-перформер, трансформуючись у своїх персонажів – солдата, коханця, мисливця з оголеним торсом, бізнесмена, шпигуна, царя, супермена. "Новини – це той фіміам, яким ми благословляємо дії Путіна, робимо його президентом", – подобалося казати продюсерам і політтехнологам.

Саме у цей час автор стає продюсером документальних фільмів і реаліті-шоу на телеканалі ТНТ. Він знайомиться зі світом всемогутнього російського телебачення, грубих грошей та великої влади. І поруч із цією Росією нафтових капіталів, декадентських вечірок, захмарно дорогих творів мистецтва постає Росія переповнених слідчих ізоляторів, бандитів, спецслужб, безправ’я. Так автор відкриває сам спосіб мислення цієї "нової Росії" – глибоке розщеплення особистості, множинність, розшарування і порожнечу між ними. Розповідь не завершується у Москві: по поверненні до Лондона автор спостерігає, як "нова Росія" крокує Заходом, скуповуючи нерухомість, а її мислення універсалізується.

Адам Кехейн. Взаємодія з ворогом. – К.: Лабораторія, 2020

Автор цієї книжки розповідає про те, як працювати з людьми, які не викликають ні довіри, ні симпатій. Він допомагає примирити сторони конфліктної ситуації, пропонуючи чіткий план дій щодо того, як можна співпрацювати з кимось особисто неприємним і кардинально іншим. А ще він пропонує спосіб мислення й дій, що може допомогти нам створити майбутнє, яке зараз здається неможливим. Для цього треба запросити до розмови всі зацікавлені сторони, особливо якщо вони не згодні одна з одною. Тобто ця книжка чудова тим, що написана з прийняттям усіх наших людських особливостей.

Автор підкріплює свою теорію конкретними прикладами того, як люди знаходять у собі силу визнати вагомість позиції своїх ворогів. Ці історії не менш важливі за теоретичну складову. Тож, з одного боку, книжка закликає нас визнати жорстку реальність людського буття в цьому світі, існування конфліктів, що, здавалося б, неможливо розв'язати, а також презирства й ненависті. А з іншого, вона закликає нас усвідомити, що навіть вороги можуть посприяти нашому кращому майбутньому. А ми повинні як слід розібратись у собі, зрозумівши, що навіть не маючи довіри людей і взаємної згоди, ми все одно можемо рухатись уперед.