Історії переміщених осіб – "Вивезла до Болгарії онкохворого тата, бо жінки сказали, що без нього нікуди не поїдуть"

Ми дізналися цю історію, бо її авторка вважає, що нам просто зараз треба якось нарешті достукатися до тих наших "батьків, дідусів, бабусь, які відмовляються їхати зі своєї землі в той час, коли на голову їм летять ракети, коли росіяни розстрілюють мирних людей у селах! Я хочу їх попросити – ПОДУМАЙТЕ ПРО СВОЇХ ДІТЕЙ ТА ОНУКІВ! Просто затягніть волю в кулак і їдьте з ними, рятуйте своїх дітей і своє майбутне – майбутнє України".

Анастасія Симуха-Проданські 6 років тому переїхала у Болгарію до чоловіка і там народила дитину. У місті Софія вона організувала український центр для дітей, займається волонтерством. Вся родина Анастасії жила у Києві. Її історія – про шлях порятунку онкохворого тата.

Моя колега Євгенія Федічкина знайшла і підготувала історию Анастасії для проекта "Перемещенные Лица (DP)". І ви також можете розповісти свою особисту історію, відповів на ті ж самі запитання у телеграм-каналі проєкту.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Як ви дізналися про початок війни?

- 25 лютого мого онкохворого 68-річного тата мали покласти до лікарні у Києві. Обезболююче, яке він приймав, останні тижні, вже не діяло. І він дуже чекав тієї п'ятниці. Але в четвер в нашій Україні почалася війна.

Про це я дізналася від свого чоловіка. Напередодні я дуже погано спала кілька ночей, бо вже відчувала, що буде війна і переживала за своїх рідних в Україні. Особливо за свого надзвичайно сильного, але хворого на рак тата.

Поряд з ним була моя мама, сестра і маленька 6-річна племінниця. Я постійно була з родиною на зв’язку, але тоді ніхто з них не вірив, що в Україні буде війна.

І коли 24 лютого я буквально на дві години відключилася і заснула, чоловік розбудив мене і сказав: "Почали бомбити Україну!". У мене почалася істерика, я почала одразу дзвонити своїм батькам у Київ і вони спокійним голосом сказали: "Так, ми цього не чекали, але дійсно ВІЙНА почалася!".

Сильна людина, яка боялася зізнатися іншим у своїй слабкості, що спричинила недуга

- Наскільки несподіваним це було для вас?

- Я не можу сказати, що для мене це було неочікувано. Очікувано! Оскільки я ретельно слідкувала за всіма заявами Путіна, за всіма програмами, які йшли на російському телебаченні. Я дивилася та аналізувала засідання Путіна з міністрами, на якому було видно, що він просто розігрує виставу, що всі рішення давно прийняті і що цей цирк лише для того, щоб показати, що це рішення ніби приймається тут і зараз. І коли я це побачила, я зрозуміла, що скоро, дуже скоро буде війна!

Я попереджала про це батьків і просила їх приїхати до мене у Болгарію, але вони і чути про це не хотіли.

- Як так сталося, що їх дім перестав бути для них безпечним місцем?

- Мій тато хворий на рак. І у нього остання стадія – він потребує знеболювальних і постійного контролю лікаря. Своє рішення, подолати непростий шлях Київ-Софія, мій тато прийняв просто через самопожертву, бо з його діагнозом и постійним нестерпним болем він розумів, що йому не варто нікуди їхати з України.

Але ситуація була така, що ні мама, ні моя сестра, ні маленька племінниця не залишили б його одного під кулями і авіаударами в Києві. Тому вони сказали, що без нього нікуди не поїдуть. Тато ніяк не зважувався їхати, бо у нього боліло все тіло. Я так розумію, що він просто зробив надскладне зусилля заради своїх жінок.

- Але для того, щоб прийняти це рішення, знадобилося 8 жахливих днів …

- Коли Київ почав бомбити, я просила своїх, щоб вони ховалися у бомбосховищі, але мама мені сказала: ти не розумієш, онкохвора людина не може там перебувати разом з сотнями людей. Тоді я запропонували йти хоча б в гараж.

У гаражі є погреб, де може сидіти одна доросла людина і лежати одна дитина. Тому туди поклали мою 6-річну племінницю Надюшу, біля неї сів хворий дідусь. Мама і сестра ховалися в гаражі. І в один момент, коли тато на мить заснув, він просто впав з того стільця на онучку. Після цього він сказав, що не може більше так…

Тато колись працював на верстатобудівельному заводі і згадав, що там є хороше бомбосховище. І хоч завод знаходиться зовсім недалеко від дому, де живуть батьки, але ходити самостійно туди, батько вже не міг.

Те саме бомбосховище, в якому було безпечно та досить комфортно. Але... не важко хворій людині.

Тому моя сестра Юля підвозила його до укриття машиною, це буквально 100-200 метрів.

У тому бомбосховищі було безпечно, було багато людей, були такі крісла, як видно на фотографіях, але спати, звісно було неможливо. Але можна було у відносній безпеці сидіти і чекати ранку. Обезболюючі, які прописав лікар, на тата вже просто не діяли, а купити інші у Києві вже було нереально.

Я молила їх і просила їхати до мене у Болгарію, бо розуміла, що в таких у умовах, без знеболювальних і лікарів, мій смертельно-хворий тато довго не протягне.

Коли моя мама дізналася, що з Києва до найближчого кордону з Румунією є потяги, і на них є квитки, вони прийняли рішення, що поїдуть до мене, оскільки така дорога видавалася їм більш-менш прийнятною для тата.

Вони викупили 4 місця – ціле купе, аби він міг лягти на полицю і таким чином терпіти біль протягом 24 годин дороги. Але в день, коли вони приїхали на потяг, всі квитки скасували. Всі-всі-всі потяги стали без номерів, вагонів, сидінь, вони просто в один момент стали евакуаційними і безплатними. Бо тоді якраз була масова евакуація з Ірпеня, Бучі, і всі люди кинулися рятуватися на вокзал.

Там було стільки людей, що здавалося потрапити у свій потяг – нереально. Просто дивом моїй родині вдалося таки заскочити у вагон ОСТАННІМИ, двері за ними закрила провідниця. На пероні ще лишалися тисячі людей. У вагоні все було переповнено, люди сиділи в проході, в купе по 8-10 пасажирів. І лягти татові, у якого нестерпно і безперервно боліло усе тіло, звісно, було неможливо.

У день виїзду сім'ї з Києва усі потяги зненацька стали безкоштовними. Розраховувати на власну полицю у купе стало неможливо

Для мого тата, Івана Васильовича, який усе своє життя був самодостатнім чоловіком, завжди лідером і у своїй родині, і на роботі, в цей тяжкий момент соромно було просити про допомогу і зізнатися у своїй слабкості. Тому ця доба в дорозі з Києва до Солотвино (там знаходиться кордон з Румунією) стала для нього справжнім пеклом.

Далі була іше доба в дорозі з Румунії до Болгарії, і зрештою місто Софія, де я зараз живу з чоловіком і донечкою, стало безпечним місцем і для моєї сімʼї. Слава Богу, що ми їх врятували. Єдине, що у Києві і досі знаходиться мій племінник, якому 13 років, він відмовився їхати з України, бо не схотів залишати там свого тата. Хлопець сказав, що йому потрібно бачити українське небо. Він дуже патріотично налаштований, і зараз не хоче їхати зі своєї землі, хоча це велика трагедія для нашої родини…

Чи сумнівалися у рішенні покинути дім? Чи відчуває зараз, що це рішення було правильним? Чи... треба було щось робити інакше?

Я ніколи не сумнівалася, що дітям, стареньким, хворим і жінкам під час воєнних дій потрібно залишати свою країну тимчасово. Чому я в цьому переконана? Тому що жити під кулями і вибухами – це безглузді невиправдані жертви. Якщо їх можна евакуювати, якщо їх можна врятувати, я вважаю, що це потрібно робити.

Чоловіки мають захистити від війни своїх жінок, стареньких батьків і дітей, а значить відправити їх у безпечне місце, де б воно не було. Тоді зможуть спокійно захищати свою державу, свою землю – заради того, аби їхні рідні повернулися на мирну Україну.

Я вважаю злочином тримати під бомбами своїх дітей і щодня молитися, не знаючи, виживуть вони чи ні, в той час, коли вся Європа допомагає, приймає і підтримує.

Що стосується хворих батьків, таких як мій тато, хворий на рак, таких людей у першу чергу потрібно вивозити, оскільки в Європі є можливість отримати медичну допомогу і необхідні ліки.

Я хочу звернутися до тих батьків, дідусів, бабусь, які відмовляються їхати зі своєї землі в той час, коли на голову їм летять ракети, коли росіяни розстрілюють мирних людей у селах!

Я хочу їх попросити – ПОДУМАЙТЕ ПРО СВОЇХ ДІТЕЙ ТА ОНУКІВ! Просто затягніть волю в кулак і їдьте з ними, рятуйте своїх дітей і своє майбутнє – майбутнє України.

- У чому у Вас нині найбільша потреба – моральна чи матеріальна?

- Коли нарешті мій тато через біль доїхав до Софії, ми дуже швидко оформили йому тимчасовий гуманістарний статус. Буквально за один день, нам просто пішли на зустріч, бо він смертельно хвора людина.

Цей гуманітарний статус дав йому право одразу користуватися всіма медичними послугами у Болгарії і зараз ми лікуємо тата в онкологічній лікарні безкоштовно.

Нас одразу прийняла онколог, провела дослідження і назначила лікування, на яке я щодня воджу тата. Йому видають знеболювальні таблетки і роблять процедури які зараз підтримують стан тата. І я розумію, що вивезти його з України – це було надскладне, але правильне рішення.

- Чи почуваєтеся в безпеці?

- Я займаюсь у Софії волонтерством і громадською діяльністю, і ми постійно організовуємо тут мітинги проти російської агресії щодо України.

Але я знаю від своїх друзів і знайомих, що за цими протестами завжди спостерігають представники служби безпеки Болгарії. Вони слідкують за діями українців, проводять зустрічі і бесіди щодо діяльності нашої діаспори. Тому не можу сказати, що ми у повній безпеці тут, оскільки російська пропаганда у Болгарії дуже активна.

- Чи планують батьки повертатися? Що має відбутися, щоб прийняли таке рішення?

- Кажуть, старі дерева не пересаджують. Я розумію, що для моїх батьків поїздка з України в Болгарію – це надскладне випробовування, бо вдома на них чекає їхня дача, квартира. Їх і до війни неможливо було надовго витягнути до Болгарії, де я живу останні 6 років. І зараз вони дуже дуже сумні...

Щодня моляться про те, аби якомога скоріше в Україні закінчилася війна і можна було повернутися ДОДОМУ, на свою рідну землю.