Дрібна справа рук великої Історії

Дні та їх історії — дивні. Як в коконі, що тимчасово спить, сліпо-німі дати календаря завжди містять тисячі, ну принаймні десятки, кілька своїх історій

Чи хтось пам`ятає, що відбулося 26 липня 1953 року? Певно, багато чого — в персональному календарі. Але для людей, чиє дитинство – в шістдесятих-сімдесятих-вісімдесятих, відповідь про 26 липня достатньо однозначна. Вона як прапор. Як пісня. Як леґенда. Окрема всесвітня леґенда, що не повториться ніде і ніяк. Маленький острівець, куба називається, так собі — курортна зона для іменитих іноземців, царина дбайливих куркулів-латифундистів. І от — Сантьяґо, ранній ранок, ще не спекотно, 26 липня 1953. Це — країна, в якій зазвичай не відбувається нічого особливого, нічого такого, що навіть дозволило б шанобливо говорити про цей острів як про країну. І от — в теплих тінях сонячних променів, самі схожі на сон крадуться 165 в переважно оливкового чи біля того кольору спецодязі. Вони уже наближаються до сплячої казарми Монкада. На чолі з Фіделем, над яким ще буде суд. Але саме так — як теплі тіні, що вже роухаються по будинках і межи будинків Сантьяґо, напередодні спекотного дня — починається Кубинська революція.

На другому кінці, в Азіо-Європі, в 1/6 планети Земля, в СРСР, на неї моляться. Про неї говоритимуть, писатимуть, допомагатимуть, гроші-вкладатимуть Совєти (на найвищому рівні) ще впродовж сорока років. І навіть потім ще довго, і мабуть і навіть зараз, скажімо в Харкові, ми вряди-годи зустрічатимемо студентів-кубинців і їхні плоди: перших україномовних та російськомовних метисів на зовсім біленькому нашому континенті.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

І досі, хоча минуло 66 років з дня Кубинського повстання, про слово "Куба", в певному, суто революційному, революційно-романтичному контексті щось нагадуватиме. 

Одного мого знайомого-підприємця, успішну людину, досі називають на прізвисько: Куба. Імені та прізвища не знають — знають, що людину звати Куба. Наші (радянські та пострадянські) громадяни Кубу увічнюватимуть. На низовому рівні демонструючи свою лояльність: чи то романтичному в Кубі і її штурмах казарми Монкада, чи то в комуністично-політичному. Навіть у першого рухівця в моєму регіоні і моєму житті дітей звали не інакше, як Жанна (на честь Жанни д`Арк) та Фідель (звичайно, на честь Кастро). Могли б бувати і Че або Ґевари — але мені особисто такі випадки невідомі. Усе-таки Фідель — достойник, який царював у серці Америки, попід самими боком у буржуазних Штатів півсторіччя, достойник цілком контрольований, цілком для Кремлів всіх часів лояльний. Че Ґевара — персона індивідуально помірно більш свободолюбивіша, романтик-ексцентрик, що мало перед чим (навіть якщо це був всесильний СРСР) в ту пору зупинявся і шанувався. Він, Че, навіть смерть собі обрав в колі невдячно-романтичної країни, яка не схотіла піти за ним, як Куба, не захотіла революції. Че обрав смерть як власний заповіт. Може, тому його фейс красується на червоному фоні майок не тільки на грудях ліваків усіх часів і народів, а також і бунтарів усіх народів. Просто — вільнолюбивих людей, просто — злетів і спроб бурхливої юності символ.

Але історії днів дивні. І якщо спитати, що відбулося 26 липня 1962 року, то вже зовсім мало хто розкаже щось інше, крім хіба подробиць власної сімейної історії. А в цей день (день слави Куби, день сподівань на падіння капіталістичних США — скільки, мільярди цих сподівань тоді було!) в Україні відбулося щось протилежне Кубі. Й ідеологічно, і практично протилежне Кубі. Спроба поставити одну з останніх крапок на "українському буржуазному націоналізмі". Рік тому, в Золотниках Теребовлянського району такий собі Євген Гогусь створив Українську національну партію, до якої крім нього увійшли Євстахій Грицишин, Володимир Куликовський, Петро Пундик та Павло Палахита. На відміну від кубинського прагнення до свободи чи якої-будь національної ідентичності, патетичні Совєти до спроби містечкової за суттю української свободи поставилися інакше. Пундик та Палахита отримали 5  та 6 років. Куликовський (екс-оунівець) та Грицишин (екс-вояк УПА) — по 11 літ таборів. Женя Гогусь — 9 років за створення української партії та смертний вирок — за службу в СС "Галичина". Пізніше згадали, що триває "хрущовська відлига", і замінили останньому смерть на 15 років таборів.

Як бачимо з перипетій Історії, свобода, революція, людська та національна воля і ставлення до них — не більше ніж ідеолоґічний момент. Та принципи ставлення до нього. У кожної історії є певна мораль і певні герої. І вони різні. Як і ставлення до них, – через 50-60 літ, не раніше, воно може змінюватися кардинально.