Ми оновили правила збору та зберігання персональних даних

Ви можете ознайомитисЬ зі змінами в політиці конфіденційності. Натискаючи на кнопку «Прийняти» або продовжуючи користуватися сайтом, ви погоджуєтеся з оновленими правилами і даєте дозвіл на використання файлів cookie.

Прийняти

Віталій Квітка

письменник

Олег Лишега: "Не відчаюйся – ти проб’єшся"

30 жовтня 2019, 09:17

Ніколи, ніколи не сумуватиму –

Зовсім як дерево низенько над водою..

пісня 221, Олег Лишега

70 рік народження його, Олега Лишеги, лауреата престижної премії ПЕН-клубу за найкращий переклад американської поезії 2000 року, ми з вами могли б відзначити з ним просто сьогодні. На жаль, це не можливо. 17 грудня 2014 року він помер від досить для ХХІ сторіччя хвороби: запалення легень. Навіть сто років тому люди дивувалися таким летальним випадкам такого штибу. Олег Лишега любив природу: зануритися в неї і віддатися її космосу. Пізньої осені 2014 року він вчергове пішов на Дніпро, закінчити купальний сезон. Він, як Григорій Сковорода, втікав від світу, від бетонних джунглів Києва і вулиці Княжий Затон. Світ – цивілізація, яка окультурює природу, руйнуючи її та її дикість, тим самим позбавляючи себе чогось сокровенного, надважливого. І тому, звичайно, до послуг цивілізації поет, перекладач і художник Олег Лишега і того останнього разу так і не звернувся. Вийшло, неначе з його поезії "пісня 551", яка для сімдесятників та вісімдесятників стала культовим гімном свободи:

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

Реклама

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Якби мене попросили визначити шорт-лист найкращої української літератури за всі сторіччя, я не вагаючись поставив би прізвище Олега Лишеги на перше місце, визнаючи Олега Богдановича як зе бест на тлі досить таки багатої на таланти літератури. В Україні, за ці два сторіччя, якими пройшлися ноги Лишеги, – тисячі тисяч письменників (спілчан і потенційних), і сотні сотень із них настільки талановиті, що визначення "геніальний" пасувало б кожному з них. Є такі непорушні постаті як Шевченко, Франко, Леся Українка, Тичина з Рильським. Є інші і в якихось елементах кращі за Лишегу письменники. Але про Олега Лишегу, хоча він і не був надто широко відомий аж до початку нульових, коли його твори після премії ПЕН-клубу почали вводити в канон української літератури, можна сказати: такі народжуються раз на сторіччя.

Звичайно, це не Елвіс Преслі, але Том Вейтс у рок-музиці: останній не знаний широким масам, але про нього регулярно пишуть англомовні музичні видання, як про авторитет у кулуарах інтелектуалів. Олега Лишегу не читали більш з вас, але для митців Західної України у 1970-ті та Києва Олег Лишега був гуру мистецтв. Тисмениця на Прикарпатті, де поет провів першу половину життя зараз стала своєрідним Стоунхенджем. Лісові стежки, якими блукав Олег Богданович, співставляючи світогляд з розмірковуваннями свого Вчителя Генрі Торо, річки, в яких вудив рибу, обрії, в якими годинами вдивлявся здаються сакральним місцем.

Гаї бога Пана, діброви Еллади – це і Тисмениця. Туди їдуть не просто на чергові роковини-поминки, а завжди по щось більше, аби надихатися доторку Лишеги, його генія, його вічності. Там він отримав скіпетр короля, видивляючись вірш, написаний корою дерева. Хоча, як не парадоксально, сам Олег Лишега не радив "звертатися до дерев". Він пропонував кожному для спасіння душі, задля опанування азів власної естетики радив зовсім інше:

Коли вам так забаглось погрітись,

Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом,

В тренді
В Україні вперше відпустили на свободу засудженого до розстрілу вбивцю

Коли вам так хочеться хоч крихту тепла –

То не йдіть до дерев – там вас не зрозуміють,

Хоч архітектура в них просто космічна

І з комина в’ється прозорий димок..

Реклама

Не йдіть у ці гори хмарочосів –

з тисячного поверху

На вас можуть висипати жар...

Коли вже вам так не терпиться за теплом,

То йдіть на завіяний снігом город,

Там скраю стоїть самотня хата хрону..

...А ось і вбога хата хрону...

Світиться? – світиться.. він завжди дома –

Стукайте до хати хрону, стукайте до цієї хати...

Стукайте – і вам відчинять...

Цей художник, перекладач, поет і письменник не вважав себе частиною соціуму, навіть гурту з однодумців, він вперто шукав позитиву віднаходження "дикості" як прогресивного чинника. Ось як про це, відповідаючи на запитання про власне членство в відомій Київській школі поетів, він сказав в інтерв’ю мені 8 січня 2001 року:

"Ну, я ніколи не вважав себе учасником будь-якого угруповання. З іншого боку, явище "київської школи" виникло ніби, аби врівноважити школу неокласиків. Оскільки були неокласики, мала з'явитися "київська школа". Так само, як із Франком і Шевченком. Два різні полюси, дві школи, і ніякої третьої не було і не могло бути. Втім, комусь, літературознавцям, напевно, треба чомусь обмежити її рамки саме чотирма поетами. Наче більше нікого тоді не було. Насправді ж – "київська школа" – це набагато ширше, ніж четверо поетів. Іноді мені здається, що ця школа – це саме київське повітря, небо над Києвом. А хіба можна обрахувати небо? Хіба можна порахувати межі повітря?"

Одного разу Олег Лишега, аналізуючи літературне мистецтво ХІХ-ХХ сторіч, закінчив міркування так: "Я вважаю, що в кожному столітті було принаймні кілька людей, які зробили ті століття просто вічними". Ніби про себе.

Читайте найважливіші та найцікавіші новини у нашому Telegram

Реклама

Реклама

Новини партнерів

Загрузка...

Новини партнерів

Загрузка...
загрузка...