Песимізм крізь сміх та оптимізм крізь сльози

Нова епідеміологічна реальність привчає нас, мешканців теоретично зараженого, а десь так загалом насправді абсолютно здорового простору планети Україна, до плекання нових емоцій, вирощування в собі інших, ніж раніше, якостей, аж до виправлення характеру. Звичайно, кожна людина в умовах кризи, в тому числі й психологічної, може залишатися такою, як є, достатньо довгий час. Але минають дні і тижні, і ми помічаємо: під тиском персонального страху та колективної дисципліни в людях навколо, та і в самому тобі щось змінюється. Якісь поведінкові зміни стануть у нас тимчасовими і спадуть з наших душ та особистостей, немов набридливе вкривало, щойно пандемія завершиться. Але хтозна. Ймовірно хтось зміниться назавжди, тобто щось зміниться внаслідку тривалого протистояння з інфекцією. Причім, зміняться характери і чесноти не лише тих, хто перехворів чи перехворіє на коронавірус, а й тих, кого "назавжди змінила" саме кількамісячна епопея з очікуванням приходу: кінця чи імунітету від вірусу. Як прокоментував якось ситуацію письменник Анатолій Дністровий, який поділився своїми порадами, як не зійти з розуму під час коронаірусу: мовляв, невдовзі навіть письменників ділитимуть на "класиків докоронавірусного періоду" та всіх решту.

Але доки ми наближаємося до точки повернення до "нормального життя", адже насправді кожна наступна хвилина наближує в тому числі й це, спад напруги, фіаско катастрофи, українська людність продовжує перебувати в стані легкого здивування через те, як швидко і як раптово змогла змінитися дійсність довкола нас. Один із найбільш захоплюючих та мудрих у своїй повноті постів я прочитав на фейсбуку у стрічці Андрія Квітки з Кропивницького:

"Хтось мріяв повернути всіх заробітчан додому.

Хтось мріяв не ходити в школу або на роботу.

Хтось мріяв працювати вдома.

Хтось мріяв, щоб не було на дорогах жахливих маршруток.

Хтось мріяв їхати в напівпорожніх тролейбусах.

Хтось мріяв про те, щоб літаки не залишали вуглецевий слід.

Хтось мріяв, щоб на вулицях не було натовпів людей".

І додав коментар із ХХ століття від Михайла Булгакова: "Будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають властивість збуватися" ("Майстер і Маргарита").

Проблема, звісно, не в колективній магії та вроці того, що "бажання мають властивість збуватися". Просто даний пост від звичайного, хоч і поета, дуже гарно окреслює парадигму того, як наші внутрішні обставини життя можуть кардинальним чином змінитися під абсолютно зовнішнім, хоча й абсолютно свавільним впливом наразі природної стихії, яким є коронавірус. Разом із тим народ підмічає і цю зміну в собі. Адже пандемія – це доба, коли світом правлять два консули: песимізм крізь сміх та оптимізм крізь сльози. Тобто теперішнє глобальне випробування – шанс переглянути поклоніння деяким цінностям та бовванам.

Апокаліптичні часи задля того й існують, щоби деякі речі в побуті та поза ним утратили свій сенс. Як підмітила моя донька (одна з доньчиних мрій якої здійснилася, ДПА скасовано): "Пощо ці сукні, прикраси та рум'яна, якщо нікуди в них виходити?". Дійсно, на певний час цінність дуже багатьох речей, їхня важливість, неодмінність їхньої пристуності та навіть жертвам, покладеним на вівтар заради їхнього придбання, незмірно падає. Модна автівка, рокерські краги, взагалі модні речі як такі втрачають свій сенс тоді, коли потрібно закритися від усього світу в чотирьох стінах. Утрачає сенс навіть сам модний будиночок і кошти на його коштовні цеглу, черепицю й басейн.

На жаль, у світі, де через об'єктивні обставини карантину панує логіка оптимізму, але крізь сльози, сильно втрачають і людські стосунки. Тут ти або принципово закриваєшся від світу, бо карантин, але ризикуєш взаєминами і взагалі власним відношенням до людей. Бо рано чи пізно люди починають шукати приводів, аби уникати зустрічей як таких, навіть із друзями. І хтозна, якими залишаться ці стосунки і яких форм вони набудуть, коли епідемія ущухне. Я підозрюю, що з нашим вкраїнським менталітетом, щойно шлаґбаум карантину впаде, народ кинеться братитися та гучно святкувати. Але насправді це все залежатиме від того, наскільки широкою стане тріщина між людьми, що змушені ховатися один від одного, звісно, мотивуючи це безпекою і дисципліною. Та оскільки людина створена Богом для взаємин і спілкування, жодна дисципліна і жодна безпека не надолужать часом утрату прямого, безпосереднього, повнокревного людського спілкування в добу песимізму крізь сміх. Так, існують телефони, скайпи, інтернети. Та якби цього спілкування на віддалі було достатньо вічно голодній на емоції людині, людство ще у вісімнадцятому сторіччі повністю перейшло б на спілкування завдяки листуванню. Тобто людина потребує відчуття ліктя. Навіть у битві з коронавірусом. І як буде з нами насправді по коронавірусові – "ми назавжди і безповоротньо змінимося" чи "ми неодмінно повернемося до попереднього стану" – насправді не зна ніхто. Однак історія свідчить: коли людина й отямлюється, то зазвичай ненадовго, максимум – на кілька десятиріч.