Життя на Донбасі. Люди стали частіше помирати, не хворіючи, як ніби закінчилися сили

Війна змінює людей, відкриваючи очі на багато речей. Хтось оплакує те, чого вже нема, згадуючи, як було, і нарікаючи на зміни, а хтось переступає і цей рубіж, поспішаючи жити і боротися.

Сьогодні до мене заїхав однокласник з сім'єю. Троє синів, свій маленький бізнес – товари для дітей. Минулого літа він вивіз дружину з новонародженим сином і двома старшими хлопчиками з міста, а сам рятував майно від мародерів. "Рятував" – не моє слово, я ще посміхнулася, почувши його від них. Виявляється, в їх модуль влучив снаряд, ніхто не загинув, але рятувати товар довелося вже від людей. Не сумують, їдучи, сказали мені: "Все буде тепер добре! Головне було пережити минуле літо!"

Моя колега-пенсіонерка жила з матір'ю, якій було під дев'яносто. Мати – житель блокадного Ленінграда, орденоносець. Все минуле літо моя подруга як могла приховувала війну від матері. Та погано чує, і це допомагало обманювати. Найскладнішим було пояснити, чому вони їдять тричі на день одне і теж і з одних тарілок, а посуд миють тільки ввечері. Педантична старенька кожен раз йшла мити тарілки, не знаючи, що за водою дочка ходить пару кілометрів. А потім дочка, зібравши документи матері, пішла в "Будинок Уряду" з проханням допомогти продуктами. Їй не відмовили, але для збору продуктового пакету знадобилося півроку і сотня ксерокопій, що підтверджують особливий статус матері. До другої допомоги мати не дожила.

Кілька разів вразилась чоловіком, рослим і міцним на вид, який носить чай по ринку. У нас важко з роботою. Для таких ось гнучких і не сумуючих робота завжди знайдеться. Печуть і продають пиріжки по лікарнях і держустановах, в'яжуть вінки до Великодня, продають газети під магазинами. Мій сусід-муляр з останньою стадією варикозу бинтує ноги скотчем, бо вати не знайти, а бинти дорогі. Ховає рани, що сочаться і бадьоро працює. Жартує: для підтримки штанів.

Весь червень ні світ-ні зоря я їхала в Алчевськ, і щоранку по зупинці крокував охайний недоумкуватий хлопець, який продавав газети виїжджають: "Шановні пасажири, пропоную вашій увазі газету реклами та оголошень, в якій ви дізнаєтеся ..." І кожен "тикав" йому. Чомусь так шкода його було, люди озлобилися зараз дуже. Чийсь син придумав такий от бізнес, а мати відпустила його, не побоялася. Газета коштує 1 гривня 50 копійок. Як думаєте, скільки можна заробити на цьому?

Чомусь вражають панянки, що б'ють себе п'ятою в груди від розчулення "героями" у військовій формі. Їх-то чоловіки вдома, в порядку. Співчувають з дивана воюючим. Подвійні стандарти.

У лютому минулого року в будинку престарілих померла моя родичка. Важкий період, пошуки памперсів, ліків, годування з ложки, тяжке очікування кінця. Її сусідкою по палаті була її ровесниця, яка, бачачи це щоденне згасання, була впевнена, що і їй залишилося небагато. Я заходила до неї в серпні минулого року, приносила фрукти. Ви знаєте, вона заздрить моїй родичці. Каже, їй пощастило померти до всього цього. І не одна вона заздрить. В інтернат влучив снаряд, загинув охоронець на вході, і колясочники, які грілися на сонці, знесло бетонний паркан, весь перший поверх залишився без стекол. Яка вже тут гідна старість без світла і з біганиною (тільки уявіть) в необладнаний підвал. Моя знайома вирішила не бігати, а чекати кінця в палаті. Але і це вона пережила.

Війна – як каталізатор для багатьох. Проявляється те, про що ми навіть не знали. Якісь приховані сили (звідки?), витривалість, гумор. Моя студентка з багатодітної сім'ї. У батьків-вірменів їх четверо, працює тільки батько, водієм. Будинок з електричними плитами, без газу. Живуть на 14 поверсі. У серпні на весь під'їзд залишилося 6 сімей. Ні світла, ні води, як і у всього міста. Готували на багатті... там же, на 14 поверсі, на майданчику. Воду носили всі разом, харчувалися теж разом. Батько для дітей знайшов найбезпечніше місце для сну – на майданчику, на двох знятих дверях. Мама обладнала ліжка. "А плакати ми намагалися не разом, щоб не засмучувати батьків".

У кожного своя історія минулого літа, що розділила життя на дві частини. Почастішали раптові смерті. Неначе у людини закінчилися сили. Бігав, ховався, стрибав у погріб на негнучких ногах, виживав, а помер раптово, не хворіючи. Новий стан, нові хвороби. Хтось напише про це докторську, хтось виграє грант на дослідження. А я, напевно, розгубила гумор на цих дорогах війни.