Життя в Луганську. Мама досі кричить уві сні "Вбивають!"

В основі мого світу лежить образ будинку – будинку, в якому завжди горить світло, тебе чекають близькі, готова смачна їжа і тепла постіль. Це непорушна цитадель безпеки і любові, одна думка про яку дозволяє подолати будь-які негаразди і куди завжди можна повернутися. Таким був і є мій дім – моя фортеця, не дивлячись ні на що і всупереч усьому, навіть якщо в ньому немає світла, і обігрівається він дровами в каміні. Навіть якщо над ним свистять снаряди, а ти годинами утискує в підлогу під вікнами – в будинку немає жодної глухої стіни. У кожного з не виїхав з Донбасу були свої мотиви – патріотизм, відсутність можливостей виїхати або щось ще. Мій якір – мій будинок, який я люблю і який не можу залишити, як великого старого друга, якого неможливо вивезти з собою, а кинути його – означає зрадити.

Так сталося, що в липні 2014-го ми з мамою вирішили залишитися в Луганську. Моєму синові було півтора року, і він не вирішував нічого. У мене була робота, ніде нас ніхто особливо не чекав і, найголовніше, нас тримав свій будинок, який ми любимо. А кинути приватний будинок, виїхати – це купити квиток в один кінець. У перший же тиждень в так от залишений на нашій вулиці будинок влізли, виставивши вікно, і дочиста винесли все. Ну і ще ми наївно вірили, що нічого ТАКОГО страшного бути не може. Був певний запас продуктів, заповнена морозилка і впевненість, що все буде добре. Ми, як виявилося, з оптимістів.

Кінець липня і серпня 2014-го мені не сподобалися. Наш запас продуктів в морозильній камері зіпсувався в перший же тиждень через те, що не було світла. Наша свердловина і насос виявилися непридатними в умовах відсутності електрики, а ручника у нас не було. За 63 дні без світла ми витратили весь запас свічок, який у нас був – плаваючі, ароматичні, декоративні. Ночами я читала при палаючої свічі, а вранці лаяла себе за невиправдане марнотратство. 63 дні без світла та зв'язку, 48 днів без води, півдня без газу. І все можна було б пережити, якби не постійні, що лякають і виснажливі обстріли. Мама і мій півторарічний малюк бігали в льох. Максимка навчився сам в нього спускатися. Сказала б, що це зворушливо, але від цих нових його навичок більше хотілося плакати.

Ночами ми лежали на підлозі, накриваючи Максима собою. Лежали і кожна мовчки думала: якщо влучить снаряд, нехай тільки в мене...

Смішно, що найбільш пристосованими виявилися наші сусіди, у яких і в кращі часи не було газу. Готували вони на багатті, а ми, на вулиці кілька сімей, могли вгадати по запаху, що у них на обід. Вони виявилися теж з оптимістів – осколки збирали в долоньку, на пам'ять. Через день ми ходили до них за водою. Дізнавалися новини. Від них почули, що в центрі міста роздають допомогу дітям. Два дні я вирішувалася – йти чи ні, боролася з почуттям сорому. Потім, боязко, мучений совістю все-таки прийшла в центр і побачила таку чергу... Я була дев'яностою. Чекала в черзі 4 години. Кілька людей знепритомніли від спеки. Дізналася, що це товар з "Метро", в якому від попадання снаряда почалася пожежа. Отримала підгузники, дитяче харчування, іграшку. Пішла додому такою щасливою! Додому йшла пішки, було вже після полудня, і транспорт не ходив. Поки йшла, мене обігнала лише одна машина з автоматниками. Дві години пішки під палючим сонцем і акомпанемент з свисту і гуркоту снарядів з пачкою памперсів в руці – моїм захистом, але моє щастя не затемнилось. Я була впевнена, що в цей день вже нічого трапитися не може.

Яскрава картинка того серпня – заграва палаючого "Епіцентру". Чорний дим на горизонті, який не могли погасити кілька днів. Згоріла легкова машина в центрі міста і вбитий осколком чоловік на газоні в мій черговий рейд за дитячим харчуванням. Але коли навколо дим і хаос, навіть це здається майже нормою, тому що себе ти вже втратив у всьому цьому.

Наприкінці серпня на двері університету, в якому я працюю, вивісили олівцеве оголошення про збори трудового колективу. Як же всі були раді! Пам'ятаю густу сивину на давно не фарбованої голові однієї різко постарілої за літо колеги. Кожен розповідав, як провів це літо. Рятувала іронія. Пошепки розповіли історію про стару жінку, яка з'їхала з розуму і кричала у вікно під час обстрілів: "Ополченці, врятуйте!" А потім, забувши: "Отполченці, допоможіть, відщепенці!"

Колектив помітно порідшав. Хтось ще їхав, хтось обіцяв повернутися. Перед нами зі сходинок виступила Леся Лаптєва, "міністр освіти", обіцяючи світло і воду, чай і харчування. Світло і воду дійсно дали протягом місяця. Зарплату за вересень ми отримали прямо перед виборами в кінці жовтня. На наступний день після зарплати перед трудовим колективом виступив Плотницкий. Це була сама очікувана і найщасливіша зарплата... Ми стояли в черзі два дні, отримали її з третьої спроби, після стількох годин на вулиці під поштою, але це були найщасливіші гроші. Наступну зарплату ми отримали тільки через півроку... Новий "народний ректор". Більшість деканів нові. Керівний склад чітко поділився на тих, хто викладає в Сєвєродонецьку, і тих, хто залишився тут. Особливих змін у навчальному процесі я не побачила. Переходимо на російські стандарти. У терміновому порядку переводимо всю документацію на російську мову. До Нового року ми намагалися порахувати залишилися студентів. З минулорічних 15 студентів у групі реально навчається 2-3 особи. Перший курс набрали рекордно – з символічними іспитами і тільки на бюджет. Для багатьох це єдиний шанс змінити своє життя, отримати бажане освіту.

Для мене, зізнатися, це загадка – за що люди живуть, за що їздять на роботу. Почуття, що у нас зараз повноцінно працює тільки ринок – там можна знайти все. Супермаркети працюють до 17:00, транспорт ходить до 19:00, комендантська година. Місто темне, ліхтарі не горять. А вечорами місто вимирає. Дні народження відзначаються з ранку, щоб гості встигли дістатися додому.

Різко змінився сенс життя. Багато чого з того, що мені було доступно і подобалося раніше, зараз неможливо. Я радію запасу продуктів і електрики. Заряджаю телефони "про запас", стираю і гладжу в першу чергу, мию посуд відразу після їжі, поки є вода і світло.

Крім того, пройшов невидимий внутрішній розділ. Друзі, які опинилися по той бік барикад, опинилися там не тільки географічно. Мій надійний, багаторічний друг в серцях написав мені на днях: "Твої речі та гроші потрібно віддати біженцям, ти працюєш на терористів". І я відчуваю, що такі пояснення будуть не тільки з ним. Розмови про політику починаються майже відразу. По телебаченню – тільки російські телеканали. Машини без номерів, люди зі зброєю та російською говіркою, машини з зенітками, закамуфлювавши вапном. Російська вакцина для дитячої щеплення... Новини про поранених і загиблих. Дзвінки родичів і запевнення, що з нами все добре...

На нашу вулицю не повернулися всі виїхали. Вечорами безлюдно й дивно. З зупинки повертаюся в непроглядній темряві. Моя самотня тітонька-пенсіонерка почала ходити в соціальну їдальню. Шість шматочків хліба, макарони з видимістю тушонки або манна каша на воді. Черга в будь-яку погоду незмінна – 4 години. Єдине бажання моєї тітки – поїсти. Колись я читала про це, давним-давно, в книгах про жителів нетрів. Моя тітка почала їсти взапас, тому що її голод не вгамувати ніколи.

При зустрічах з друзями ділимося порадами, хто що готує. Хтось варить сало, хтось їсть буряк. Хтось шукає рецепти енергетичних страв, після яких можна не думати про їжу дуже довго... Дуже важлива іронія при всьому цьому, вміння посміятися над собою. Розповісти зі сміхом, як падав обличчям у пісок, а після цього вирішив носити тільки темне – воно довше не мажеться. Після нічних обстрілів традиційні смс-ки від друзів: "Ви як?" І несподівана допомога від тих, від кого її зовсім не чекав.

Мені здавалося, що поруч з нами не найкраща школа – одна з найстаріших шкіл міста, яку закінчував ще мій батько. Я думала, що не хотіла б цю школу для свого сина. До неї потрапили двічі. Напевно, відновлювати дорого. Варто без стекол. Дивиться дірами в стінах в синє небо. А поруч розбитий вщент блок-пост і дитячий майданчик, на якій раніше кипить життя. Світ повний контрастів.

... Мама досі кричить уві сні "Вбивають". Вранці я не розповідаю їй цього, а синочок не може залишатися сам. Наше відлуння війни. І найбільший і дивне питання – як далі. Не пам'ятаю, щоб мене це займало раніше.